Статті

Друк
19
грудня
2012

«Фундатори музейних колекцій та реалії сучасного стану розвитку музейної справи»

Науковці Інституту керамології
взяли участь у Всеукраїнській науково-практичній конференції
«Фундатори музейних колекцій та реалії сучасного стану розвитку музейної справи»
(14 грудня 2012 року, Київ)

   14 грудня 2012 року на базі Національного музею українського народного декоративного мистецтва відбулася Всеукраїнська науково-практича конференція «Фундатори музейних колекцій та реалії сучасного стану розвитку музейної справи», в якій взяли участь музейні працівники й науковці з Києва, Переяслава-Хмельницького (Київщина), Луцька, Сум, Черкас, Канева, Чигирина (Черкащина), Львова, Харкова, Рівного, Чернігова, Качанівки (Чернігівщина), Полтави, Миргорода й Опішного (Полтавщина).
Конференцію було присвячено 145-річчю від дня народження Миколи Біляшівського й 135-річчю від дня народження Данила Щербаківського – відомих українських археологів, музеологів, етнографів, мистецтвознавців, громадських діячів.  {jcomments on}

Друк
07
травня
2012

З ІСТОРІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИПАЛЮВАЛЬНИХ СПОРУД Х-ХІІІ СТОЛІТЬ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Про історію дослідження гончарних горнів доби Русі на території Лівобережної

України (за архівними джерелами та публікаціямивчених).

   Вивчення пам’яток доби Русі на території Лівобережної України та виявлення на них знахідок розпочалися з середини ХІХ століття зі становленням археології як науки. Дослідники роблять перші спроби визначити призначення накопиченихматеріалів, спираючись переважно на власну інтуїцію, дослідження зарубіжних археологів та дані етнографії. Джерельна база цього періоду щодо вивчення гончарства доби Руси вкрай обмежена. Археологи майже не аналізували гончарне виробництво, не приділяли основної уваги фіксації горнов – спеціальних печей для випалювання глиняних виробів, які в писемних джерелах згадуються під назвою «гърнъ» [25].
   Перші відомості про горни доби Руси знаходимо в працях першої чверті ХХ століття. На теренах України найкраще вони досліджені на Чернігівщині та Київщині адже ця територія нині серед інших регіонів найповніше археологічно вивчена. За будовою випалювальні споруди, виявлені на Лівобережжі, складалися з двох камер: верхньої (випалювальної або посудної) округлої чи овальної в плані форми рідше прямокутної або з прямокутно-заокругленими краями, в яку вкладали вироби для випалювання, і нижньої – «топки», в якій розпалювався вогонь. У більшості горнів топкова камера розділена опорною перегородкою – «козлом», яка підтримувала черінь, хоча на згаданій території вони досліджені й без «козла». Зафіксовані «глинобитні» горни та побудовані з плінфи, причому в багатьох випадках археологи фіксували використання сирцю для їх будівництва.

Друк
20
грудня
2011

Семантика вогню гончарного горна в білоруській культурі

The article deals with the specific character of the traditional perception of the fire of a pottery kiln in the context of the mythopoetical model of the world among the Belarusians. This flame was identified with the lightning, the stormy fire of Perun, which was interpreted as an emanation of this pagan God. The author analyses Belarusian legends on the origin of fire, Slavonic folk beliefs and rites connected with storm, thunder and lightning, the folk attitude to the fire, which was kindled by a thunderclap. There is a close correspondence between these concepts and Vedic mythology. The old Belarusian myth on the origin of the world, where the lightning of Perun plays an important part, has staggering parallels with ancient Vedic cosmogony. The fire in the potter’s kiln is a primordial flame, given by the Thunderer; it is frightful and dangerous owing to its appearance from the other world. It is opposed to ordinary fire, which is secondary and tame. But just this stormy fire, which retains its own demiurgic potential, is used by potters. An archetypal precedent is reproduced in the ceremony of pottery-making, wherein the ceremony is projected in the sacral time of commencement.

При описі гончарного обряду виготовлення посуду (ритуалізованої технології), як правило, основна увага приділяється легко фіксованим правилам поведінки, інвентареві обрядових предметних і акціональних символів.При цьому, попри те, що для мислення носіїв традиційної культури міфолого-космологічний аспект не менш важливий, аніж практичний, «поза кадром» залишається їхня семантика. Зостається нез’ясованим, яке саме значення вкладали в ці символи, чому ті або інші явища, предмети чи дії мали таку вагу в обряді.

Об’єктом даного дослідження є специфіка традиційного сприйняття полум’я гончарного горна в контексті міфопоетичної моделі світу білорусів. Стихія вогню в контексті найдавніших ремесел майже не була предметом розгляду, хоча у гончарстві білорусів, як і в інших слов’ян, збереглося чимало відповідних обрядів, вірувань, прислів’їв. Вони є благодатним матеріалом для досліджень, у тому числі в балто-слов’янській та індоєвропейській перспективі. Архаїчність білоруських даних узгоджується з тезою про їх особливу значущість для реконструкції слов’янського язичництва [Иванов, Топоров 1970, с. 321-389; Іваноў, Тапароў 1972, с. 163-175; Иванов, Топоров 1974, с. 4-7, 9, 12, 14, 31-32, 40, 75-77, 85-88, 97-98, 101-102; Судник 1979, с. 229-233; Николаев, Страхов 1987, с. 151, 157; Katičič 1988, S. 61-74; Клейн 2004, с. 9-11, 33, 62, 344, 348, 382].

Коли посуд під час випалювання лускав у печі, гончарі багатьох осередків Західної Білорусі, зокрема, Заборців Островицького району, Заблотья та Курніків Сморгонського району Гродненської області, Буцевичів і Філіповців Поставського району, Замош’я коло Волколати Докшицького району Вітебської області, Сєродів Мядельського району Мінської області казали, що його «пярун бьець» (piarun bijeć) [Holubowicz 1950, s. 232]. Отже, полум’я у горні ототожнювалося з блискавкою, грозовим вогнем Перуна, що виступав еманацією цього Бога [Вуглік 2004, с. 502].

Друк
11
грудня
2011

З історії вивчення асортименту глиняного посуду доби Русі

    Глиняні вироби доби Русі археологи почали вивчати з середини ХІХ століття. Ними  виділено кілька їх типів: посуд, будівельна кераміка, іграшка та вироби «спеціального призначення». Найпоширенішим серед них вважається глиняний посуд. В статті за літописними джерелами та публікаціями вчених здійснюється спроба розглянути його асортимент та використання давньоруським населенням в побуті. Варто сказати, що праці перших дослідників містять надто мало свідчень про глиняний посуд доби Русі. Зокрема, окремі згадки про нього знаходимо в статті Миколи Біляшівського «Раскопки на Княжей горе в 1892 г.» (1893) де описано кілька горщикоподібних посудин виявлених при розкопках1. На початку ХХ століття Вікентій Хвойко в монографії «Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена» (1913) опублікував матеріали з поселень Середнього Подніпров’я. Серед глиняних виробів виділив посуд: «горщики», «черпаки», «кружки», «діжкоподібні посудини»2. У праці Дмитра Самоквасова «Могильные древности Северянской Черниговщины» (1916) міститься інформація про горщикоподібні посудини, в яких ховали прах небіжчиків3

Друк
10
грудня
2011

Українська глиняна іграшка кінця ХІХ – початку ХХІ століття: формування колекції у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному

{phocagallery view=category|categoryid=9|limitcount=12|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}

 

   На сьогодні в Україні не надруковано жодної праці присвяченої колекції глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (далі – музей-заповідник). Лише 2003 року була опублікована моя стаття у співавторстві з доктором історичних наук Олесем Пошивайлом «Скарби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному» [2], присвячена огляду усієї колекції музею-заповідника. Але у зазначеній праці іграшка з колекції розглядається епізодично. Згадуються лише роботи Олександри Селюченко, Гаврила Пошивайла, Насті Білик-Пошивайло та Ольги Шиян.

   Мета пропонованого дослідження – аналіз колекції глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття, які зберігаються у фондах музею-заповідника. Охарактеризовано типологічний склад колекції. Окреслюється період виготовлення наявних у колекції іграшок. Визначаються осередки та автори, репрезентовані збіркою. Висвітлюються шляхи надходження глиняних іграшок до фондів музею-заповідника.

   У фондах музею-заповідника зберігається найбільша в Україні колекція глиняної іграшки кінця ХІХ – початку ХХІ століття з різних гончарних осередків – 4040 одиниць збереження[1]. Для порівняння, колекція іграшок Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, який володіє найбільшою колекцією кераміки в Україні після музею-заповідника, за свідченням зберігача фонду іграшки Лілії Чайковської «на сьогодні нараховує більше тисячі експонатів» [7, с.77]. Із них близько 150 предметів – іграшки з глини[2]. А колекція української народної іграшки у фондах Державного музею іграшки Міністерства освіти і науки України, працівники якого цілеспрямовано займаються збиранням іграшки, за даними каталогу «Українська народна іграшка» нараховує «понад 1000 зразків» [6, с.1]. Скільки з них глиняних наразі мені не відомо.

   Глиняні іграшки за формою та функціональним призначенням дослідники української іграшки поділяються на чотири групи: свистунці, монетка, скульптура малих форм та «торохтушки» [3, с.79]. Дотримуючись цієї класифікації, розглянемо колекцію глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття у фондах музею-заповідника.

   Як стверджує дослідник української іграшки Олександр Найден, свистунці – найбільш поширена іграшка в Україні [5, с.42]. Тому не дивно, що майже половина глиняної іграшки у фондах музею-заповідника саме свистунці – 1771 одиниця збереження (43,9%). Сьогодні вони виконують лише ігрову функцію. При виготовленні свистунцям надавався вигляд пустотілих фігур з отворами для вдування повітря, що сприяло відтворенню звуку. Їх асортимент у фондах музею-заповідника представляє велику кількість видів, що виготовлялися гончарями України. Тут зберігаються свистунці у вигляді птахів («пташка», «півник», «курочка», «качечка», «соловей», «чайка з чаєнятами», «зозулька»), тварин («звір», «коник», «левик», «баранчик», «поросятко», «кіт», «собачка», «олень», «козлик», «їжачок», «ослик», «білочка», «бичок», «лось», «вепр», «миша»), риб («рибка»), грибів («грибочки»), будівель («хатка»). Зберігаються й свистунці у вигляді людей («бариня», «куми», «Баба Яга») та вершників. Також можна побачити зразки дрібних скульптур, частина яких – свистунець: «ведмідь з куркою», «ведмедик з гармошкою», «зайчик з морквою», «цап з бубоном», «коза з грибочками», «баба з коровою». Окрім традиційних глиняних свистунців у фондах музею-заповідника зберігається також 17 окарин, які є різновидами свистунців. Виготовлені вони сучасними майстрами – Єфросинією Міщенко з Бубнівки (Вінниччина), Олександром Вільчинським з Полог (Запоріжжя), Наталією Величенко та Олександром Пінзелем  з Ужгорода (Закарпаття).

{phocagallery view=category|categoryid=9|limitstart=12|limitcount=12|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}

  Окрему групу глиняних іграшок становить «монетка», яка, будучи моделями ужиткового посуду, повторює особливості його форми та оздоблення. Визначальним критерієм зазначених виробів є малий розмір, через що на базарі вони коштували дешево – монетку. Звідси й походження назви цих іграшок. Та, не зважаючи на це, гончарі так само скрупульозно ставилися до виготовлення «монетки», як і до традиційного ужиткового посуду. «Монетка» у фондах музею-заповідника становить 24,3 % колекції глиняних іграшок (984 одиниці збереження). Асортимент «монетки» повторює усе розмаїття традиційного українського глиняного посуду. В колекції представлені «мисочки», «тарілочки», «глечички», «горщечки», «риночки», «зливушники», «чавунці», «пасківнички», «друшлячки», «сковорідки», «діжечки», «чайнички», «макітерки», «квітнички», «двійнята», «трійнята», «четвірнята», «тиковки», «кухлики», «чашечки», «чарочки», «барильця», «супнички», «носатки», «цукерниці», «скарбнички», «свічники», «вазочки» тощо.

  Значна частина колекції глиняних іграшок музею-заповідника (1281 одиниця збереження, що становить 31,7% колекції) – скульптура малих форм у вигляді фігурок тварин, птахів, вершників, баринь, кумів, невеликих композицій. За формою та сюжетами вони перегукуються зі свистунцями, але відмінність їх полягає у відсутності отворів для дуття, що унеможливлює створення звуку. Багато образів взято майстрами з усної народної творчості та творів письменників: «Відьма», «Катерина», «Вакула», «Наталка», «Козак Мамай», «Куми», «Свати», «Старости», «Молоді», «Мавки», «Солоха» тощо.

  «Торохтушки» (або «хихички») – це іграшки різноманітних форм, які під час коливання створюють шум, торохтять. У колекції музею-заповідника зберігається чотири таких іграшки (0,1%): «Торохтушка» Сергія Радька з Межирічі (Черкащина), дві хихички Федора Пошивайла з Опішні (Полтавщина) та одна Тетяни Павлишин зі Львова.

   Дослідник українського гончарства кінця ХІХ – ХХ століття Юрій Лащук зафіксував існування  наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття 668 місцевостей, де розвивалося гончарство [1, арк.513]. У фондах музею-заповідника глиняна іграшка кінця ХІХ – початку ХХІ століття репрезентує 42 гончарних осередки. Є вироби з Бубнівки (Вінниччина); Ужгорода, Хуста (Закарпаття); Полог (Запоріжжя); Коломиї, Косова, Кут (Івано-Франківщина); Василькова, Вишневого, Віти-Поштової, Києва, Фастова (Київщина); Ялти (Крим); Євсуга (Луганщина); Львова; Одеси; Кременчука, Міських Млинів, Опішного, Попівки (Полтавщина); Глинська, Межирічі (Сумщина); Голгочого, Гончарівки (Тернопільщина); Буд, Валок, Ізюма (Харківщина); Костогризова (Херсонщина); Кам’янця-Подільського, Хмельницького (Хмельниччина); Громів, Кочержинець, Маньківки, Межирічі,  Смілої, Умані, Худяків, Чигирина (Черкащина); Вижниці, Коболчина, Чернівців (Чернівеччина) та Олешні (Чернігівщина). Варто наголосити, що основна маса виробів – 3033 одиниць збереження (75,1% колекції) – глиняні іграшки з Опішного (Полтавщина), і лише 1008 виробів (24,9% колекції) представляють глиняну іграшку з інших гончарних осередків України. Найчисельніші з-поміж них – свистунці майстрині з Одеси Ольги Шиян (117 одиниць збереження), (але вона розпочала свій творчий шлях в Опішному (народилася 1914 року), а закінчила в Одесі 2000-го року, куди переїхала ще в 1940 році, але весь час працювала, зберігаючи традиції опішненської кераміки [4]), 122 глиняні іграшки з Івано-Франківщини (Косів – 87, Коломия – 35), 101 глиняна іграшка з Київщини (Васильків – 52, Віта-Поштова – 41, Вишневе – 10), 65 свистунців майстрів з Хмельницького і 43 посудини-«монетки» Івана Бойка з Гончарівки (Тернопільщина). Інші осередки представлені поодинокими зразками.

{phocagallery view=category|categoryid=9|limitstart=24|limitcount=12|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}

   Колекція глиняної іграшки музею-заповідника сформована з виробів як авторських, так і анонімних. Важливо, що лише у 14,3% (576 одиниць збереження) глиняної іграшки не визначено авторство. У колекції ми можемо ознайомитися з роботами М.Алпєєва, М.Балана, О.Бейсюк, І.Бібіка, М.Білої, Н.Білик-Пошивайло, І.Бойка, Л.Богинського, М.Вакуленка, Н.Величко, О.Вербівської, О.Вільчинського, І.Гладиревського, Ф.Гнідого, Г.Грипич, З.Грунь, М.Данченка, Т.Демченка, Г.Денисенка, Г.Діденко, І.Ділети, Н.Дубинки, М.Дугельної, С.Дякова, О.Желізняка, В.Живко, В.Заліської, Ю.Іллюка, М.Кахнікевич, Г.Китриш, М.Китриша, М.Кобзара, О.Ковальова, М.Крушницької, Ф.Куркчі, А.Курочки, Л.Куц, В.Кушніра, О.Кушнір, В.Лобойченко, Лопушина, І.Мазура, І.Мирко, Р.Мицкана, Є.Міщенко, О.Мороховець, С.Мотрій, Б.Мухи, А.Нечипоренка, Г.Нечипоренка, Л.Никитюк, В.Николайка, І.Николайка, С.Никоровича, В.Омеляненка, М.Омеляненко, П.Омеляненка, В.Онищенка, Я.Падалки, О.Пензеля, Г.Перепелиці, Н.Полярук, М.Пономаренка, І.Порохівника, О.Порохівник, Г.Пошивайла, Є.Пошивайло, Ф.Пошивайла, М.Пошивайла, Ю.Пошивайла, В.Протор’єва, Н.Протор’євої, С.Радька, М.Рйопки, С.Сальнюк, С.Семенченка, А.Сидоренка, Є.Смирнової, М.Собко, В.Стрипка, В.Тарасюка, В.Трушика, Угринюк, Н.Федорової, П.Цвілик, Л.Цибульської, І.Чабан, Р.Чабаненко, Ф.Чирвенка, О.Шиян, В.Шкурпели, Г.Яремчук. Варто зазначити, що серед опішненської глиняної іграшки найбільша колекція виробів Заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України опішненської гончарки Олександри Селюченко (1064 одиниць збереження). Вироби цієї майстрині широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. Найбільшим розмаїттям позначені її вершники-свистунці. У фондах музею-заповідника представлені найрізноманітніші вершники майстрині («будьонівець», «Вакула на чортові», «козак на коні», «козак на чортові», «мавпа на коні», «вовк на свині», «вовк на барані», «вовк на коні», «чорт на свині», «звір на собаці», «баран на лисиці», «лисиця на баранові», «кіт на собаці», «чорт на собаці», «Івасик-Телесик»). Дещо менша (637 одиниць збереження), але не менш розмаїта й цікава збірка глиняної іграшки відомої гончарської родини Пошивайлів – Гаврила та Євдокії, їх сина Миколи та онука Юрка.

  Основна маса виробів, зібраних у фондах музею-заповідника датується 1970-ми – початком 2000-х років. Речі періоду кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття складають близько 5 % колекції. Це «монетка», Опішне, Полтавщина, кінець ХІХ ст.; 10 фрагментів свистунців, Опішне, кінець ХІХ – початок ХХ ст.; свистунець, Опішне, кінець ХІХ ст.; «монетка», Опішне, Полтавщина, початок ХХ ст.; «монетка», Тернопільщина, перша чверть ХХ ст.; «пташка»-свистунець, Тернопільщина, 1910-1920-і роки; «звір»-свистунець, Черкащина, перша половина ХХ ст.; свистунець, Коломия, Івано-Франківщина, перша половина ХХ ст.; «рибка»-свистунець, Кременчук, перша половина ХХ ст.; 12 «монеток», Україна, перша половини ХХ ст.; «Селянка» Андрія Сидоренка, Опішне, 1920-і роки; 162 фрагментів статуеток, Попівка, Зіньківський район, Полтавщина, 1920-і роки.

  Варто звернути увагу і на шляхи поповнення колекції глиняних іграшок музею-заповідника. Найчисельніші – це подарунки, як авторів робіт, так і сторонніх осіб, небайдужих до збереження предметів української народної культури. Частина експонатів у 1990-х роках була передана Дирекцією художніх виставок України. З 1989 року на базі музею-заповідника проводяться регіональні, державні та міжнародні Симпозіуми гончарства, які стали джерелом поповнення фондів новими експонатами (зокрема й глиняною іграшкою). Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття частина колекції глиняної іграшки надійшла до фондів музею-заповідника під час етнографічних та керамологічних експедицій до різних гончарних осередків України. Один із шляхів поповнення колекції – закупівля виробів у авторів, на ярмарках, на антикварних базарах, у мистецьких салонах та крамницях. В колекції глиняних іграшок музею-заповідника таких предметів – 1802 (44,6% колекції). Відповідно, речей, які надійшли безкоштовно – 2238 одиниць збереження (55,4% колекції). Динаміку надходження глиняної іграшки до колекції музею-заповідника можна простежити за поданою нижче таблицею:

№№

Рік надходження

Надійшло експонатів протягом року,

од. зб.

Кількість куплених експонатів,

од. зб.

Кількість подарованих експонатів,

од. зб.

Надійшло експонатів протягом року,

%

1.

1987

1123

279

844

27,8

2.

1988

133

81

52

3,3

3.

1989

491

414

77

12,2

4.

1990

407

349

58

10,1

5.

1991

162

72

90

4

6.

1992

140

14

126

3,5

7.

1993

57

53

4

1,4

8.

1994

170

30

140

4,2

9.

1995

136

64

72

3,4

10.

1996

94

47

47

2,3

11.

1997

68

68

1,7

12.

1998

35

10

25

0,9

13.

1999

18

3

15

0,4

14.

2000

34

34

0,8

15.

2001

19

19

0,5

16.

2002

76

76

1,9

17.

2003

103

4

99

2,5

18.

2004

54

30

24

1,3

19.

2005

376

203

173

9,3

20.

2006

103

62

41

2,5

21.

2007

98

87

11

2,4

22.

2008

101

101

2,5

23.

2009

24.

2010

42

42

1

 

Всього

4040

1802

2238

 

   З наведеної таблиці видно, що надходження глиняної іграшки до фондів музею-заповідника за час його існування відбувалося нерегулярно, хоча й щорічно (за винятком 2009 року, коли до колекції не надійшло жодної глиняної іграшки). В одні роки переважала закупка глиняних іграшок, в інші – більшість подарованих експонатів. Найбільше речей передано в перший рік існування музею-заповідника (1123 одиниць збереження), коли згідно заповіту Олександри Селюченко її колекція стала власністю музею-заповідника. Значні частини колекції надійшли у 1989 і 1990 роках. У 1989 році в рамках Республіканського симпозіуму гончарства «Опішне-1989» був проведений конкурс з виготовлення традиційної глиняної іграшки учасниками симпозіуму. Готові вироби протягом 1989 – 1990 років були закуплені для колекції музею-заповідника. 1992 року Дирекцією художніх виставок України була передана колекція глиняних іграшок майстрині з Одеси Ольги Шиян. Також багато глиняних іграшок надійшло у 2005 році, коли працівники музею-заповідника спільно з працівниками Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України проводили планові експедиції по Опішні та їздили на антикварний базар у Київ, з метою заповнення прогалин у фондових збірках. Хоча загалом глиняні іграшки надходять до колекції музею-заповідника нерегулярно. Цілеспрямовано їх пошуком ніхто не займається. Тому колекція на сьогодні постає не повною.

{phocagallery view=category|categoryid=9|limitstart=36|limitcount=12|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}

   Якщо раніше іграшка виконувала винятково ігрову функцію, то з середини ХХ століття під впливом розвитку промисловості та поступового занепаду традиційного гончарного ремесла, а з 1980-х років з розвитком туристичного бізнесу, глиняна іграшка починає виконувати декоративну функцію, стаючи не стільки елементом ігрової культури, скільки, етнографічним сувеніром. Отже, останнім часом глиняні іграшки, як атрибут гри, використовуються рідше. Весь асортимент традиційних глиняних іграшок можна побачити в наш час тільки у музеях, в яких є колекції кераміки або іграшки. Одна з найбільших таких колекцій в Україні сьогодні знаходиться в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Як уже зазначалось, вона нараховує 4040 одиниць збереження. Із них 1771 одиниця збереження – свистунці, 984 одиниці збереження – «монетка», 1281 одиниця збереження – дрібні скульптури тварин, птахів, вершників, баринь та 4 одиниці збереження – «торохтушки». Більша частина виробів – іграшки опішненських майстрів (76%). Час виготовлення основної маси глиняних іграшок, які зберігаються у фондах музею-заповідника, припадає на період 1970-х – 2000-х років. Ймовірно, це пов’язано з тим, що до середини 1950-х років іграшка виконувала переважно ігрові функцію, тому її не прагнули зберегти. У 1970-х роках іграшка більше використовується у якості сувеніру. ЇЇ більше прикрашають, з’являються нові образи, сюжети. І, відповідно, до неї починають ставитися з більшою увагою, прагнучи зберегти. Тому і виробів цього часу збереглося більше, що й виявляється при аналізі колекції глиняних іграшок музею-заповідника. Найбільша частина колекції глиняних іграшок надійшла до музею-заповідника у 1987-1989 роках, коли згідно заповіту передана колекція іграшок Олександри Селюченко та була закуплена колекція іграшок Гаврила і Євдокії Пошивайлів (більше половини усієї їхньої колекції глиняних іграшок). Територіально найповніше представлений регіон розташування музею-заповідника – у даному випадку Полтавщина.

 

1. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства / Юрій Пилипович Лащук. – Львів: Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/1. – 633 арк.

2. Ликова Оксана. Скарби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному / Оксана Ликова, Олесь Пошивайло // Український керамологічний журнал. – 2003. – № 2-4. – С.34-43.

3. Литвиненко Світлана. Варіанти українських назв глиняних іграшок / Світлана Литвиненко // Український керамологічний журнал. – 2004. – № 4. – С.79-84.

4. Мотрій Валентина. Ольга Шиян / Валентина Мотрій, Олесь Пошивайло // Український керамологічний журнал. – 2001. – № 2. – С.150-151.

5. Найден О. Перший збирач народної іграшки / Олександр Найден // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» / За ред. О.С.Найдена. – К.: «Стилос», 2007. – С.39-47.

6. Українська народна іграшка: Каталог. – К.: «Стилос», 2006. – 48 с.

7. Чайковська Л. Фондова колекція народної іграшки Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної академії наук України / Лілія Чайковська // Іграшка, гра, дитина: від обрядової субстанції до сучасних моделей виховання: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Марка Грушевського читання» / За ред. О.С.Найдена. – К.: «Стилос», 2007. – С.75-83.

Оксана Ликова, керамолог



[1]Усі відомості про глиняні іграшки з фондів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному подано за інвентарними книгами музею-заповідника.

[2]Згідно інвентарних книг Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної академії наук України.{jcomments on}