Не вартий майбутнього той народ,

який не цінує свого минулого.

Герцен

Старожитності, привезені з керамологічної експедиції до міста Київа. Опішне, Полтавщина. 2006. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

   У нашій державі нині не здійснено жодної наукової студії, присвяченої керамологічним колекціям України, як державним, так і приватним. Однією з причин такої ситуації стало те, що ідеологічна система радянського тоталітарного режиму не була зацікавлена в дослідженні вузькоспеціалізованих тем, таких як керамологічні чи будь-які інші колекції України. Тому до початку ХХІ століття вони залишилися невивченими. З огляду на таку ситуацію, дослідження керамологічних колекцій України постає вкрай актуальним етнологічним завданням.

   Всебічний аналіз керамологічних колекцій України XVIII–ХХ століть, друкованих та архівних матеріалів, пов’язаних з діяльністю музеїв, дозволить простежити закономірності процесу їх виникнення в тісному взаємозв’язку із суспільно-економічним та політичним життям держави. Окрім того, стане можливим з’ясувати особливості заснування та формування українських керамологічних колекцій, здійснити загальний аналіз їх типології, визначити основні проблеми музеєфікації, зберігання й популяризації гончарської спадщини України, розглянути особливості побудови та історію розвитку керамологічних експозицій України. Тож вивчення керамологічних (музейних і приватних) колекцій України як традиційного, апробованого часом способу збереження культурної спадщини України постає актуальним завданням сьогодення.

   Вироби різних гончарних осередків, які зберігаються в музейних та приватних збірках нашої країни, різняться способами декорування, формами, особливостями технології виготовлення, а отже, несуть у собі значний об’єм інформації, яка дозволяє не лише з’ясувати еволюцію та регіональні особливості гончарного ремесла в Україні, а й вивчити численні етнологічні проблеми з огляду на важливість кераміки, як історичного джерела. Ще з кінця XVIIIстоліття почали формуватися перші колекції української кераміки. Спочатку це були приватні зібрання, які з початку ХІХ століття, із створенням державних музейних закладів, ставали їх основою.

   Хоча гончарство було досить поширене на території України, на сьогодні маємо лише один загальноукраїнський музей гончарства (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, 1986). Існують скомплектовані випадковими надходженнями кераміки розділи в музеях декоративно-ужиткового мистецтва, краєзнавчих, історичних музеях, музеях-скансенах, які, переважно, є хаотично скомпонованими колекціями гончарних виробів. Також функціонує три регіональні музеї гончарного мистецтва, в яких фрагментарно представлене гончарство якогось окремого регіону [Коболчинський районний музей гончарства, Музей гончарного мистецтва імені Олексія Луцишина Вінницького обласного художнього музею, Музей гончарного мистецтва (Музей-садиба братів Герасименків)].

   До сьогодні комплексне вивчення керамологічних колекцій у музейних збірках України ще не стало предметом серйозних наукових досліджень. Не існує жодної узагальнюючої наукової праці, присвяченої дослідженню керамологічної діяльності музеїв України, як немає й монографій, присвячених історії заснування, формування й розвитку музейних колекцій кераміки, аналізові кількісного і якісного складу збірок гончарства. Результатом виконання теми стане монографія, яка міститиме матеріали про виникнення, розвиток та існування керамологічних колекцій в Україні. {jcomments on}

Ликова Оксана, керамолог,

молодший науковий співробітник

Інституту керамології – відділення

Інституту народознавства НАН України

молодший науковий співробітник

Інституту керамології,

кандидат історичних наук

Віктор Міщанин 

    Серед тих, чиє ім`я назавжди золотими літерами вписано в історію опішнянського заводу «Художній керамік» та гончарства Опішного взагалі, окреме місце займає талановита малювальниця Мотрона Савівна Назарчук. Протягом сорока років її життя було пов’язане з опішнянським гончарством.

    19 листопада 2011 року виповнюється 100 років від дня її народження. Родом Мотрона Савівна з сусіднього з Опішним козацького села Малі Будищечки. Її дід та батько, малобудищанські козаки, ввійшли в історію нашого села другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Перший із них, Лука Іванович Каша (? – 1894), в 1868 році був вибраний попечителем церковнопарафіяльної школи, а згодом працював старшиною у сільській управі. Батько, Сава Лукич(1856 – 1919),закінчив міністерську школу в Опішному, був регентомцерковногохору Різдво-Богородичної церкви, попечителем церковнопарафіяльної та земської шкіл.

     1927 року  Мотрона Савівна прийшла навчатися і працювати у майстерню при гончарній школі в Опішному. ЇЇ першим вчителем був досвідчений художник Іван Гопкало. Через ріквонавже працювала як повноцінна малювальниця.

     З 1929-го до середини 1960-х років, з переривами, її  життя було пов’язане з артіллю «Художній керамік». Під час Голодомору 1932–1933 років Мотрона з братом Артемом, який свого часу закінчив гончарну школу та технікум промкооперації, працювали у м.Тбілісі на керамічному заводі. Після повернення в Опішне – знову робота малювальницею. У1935 році вона для обміну досвідом їде у м.Васильківна тамтешню гончарну артіль,  де теж розмальовує посуд. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Саливоном Івановичем Назарчуком. Через деякий час подружжя вирішує переїхати в Опішне, спробувавши, по дорозі, заїхати у Буди і попрацювати на фаянсовому заводі.

    В Опішному її чоловік поступив працювати у артіль «Художній керамік», де займався ліпленням і відливкою у гіпсових формах. А Мотрона Савівна, після перебування у декретній відпустці, в1937 році поступає на навчанняв Опішнянську школу майстрів художньої кераміки, яку закінчує на відмінно в1939 році і залишається працюватиінструктором по малюваннюв цій же школіаж до початку війни. ЇЇ чоловік в пошуках роботи по своїй прямій спеціальності (формовка електричних ізоляторів)напередодні війни поїхав у м.Кутаїсі. Більше вона його не бачила. Адже невдовзі розпочалася війна і подальша доля чоловіка залишилася їй невідомою.

    Після приходу радянської влади вона знову стала працювати малювальницею в «Художньому кераміку». В 1947 році 7 кращих майстрів «Художнього кераміку» були відзначені дипломами І ступеня, в тому числі 3 малювальниці, серед яких і Мотрона Назарчук. Того ж року її було нагороджено медаллю «За доблесный труд».

    Гарно  розмальована майстринею майоліка експонувалася на багатьох  виставках як в колишньому Радянському Союзі, так і за кордоном. Полтава, Харків, Ленінград, Москва, Париж, Марсель,Брюсель,Загреб, Монреаль – це далеко не повний перелік міст, де виставлялися її вироби.

     У 1963 році у «Художньому кераміку» працювало 14 бригад комуністичної праці. Кращою серед них була бригада малювальниць під керівництвом ветерана праці Мотрони Савівни Назарчук. Майстриня неодноразово нагороджувалася грамотами, а її портрет заносився на Дошку пошани.

     У 1966 році Мотроні Савівні було присвоєно звання «Відмінник соціалістичного змагання Української РСР».

    За весь час роботи в «Художньому кераміку» нею було створено і введено в масове виробництво більше 100 власних орнаментів.

    «Людини, яка більше ніж вона любить кераміку, я не зустрічав», – ці слова, сказані ще в середині 1960-х років тодішнім головним інженером підприємства Трохимом Демченком про Мотрону Назарчук, напевно, найкраща характеристика цій майстрині. 

    Після виходу на пенсію у 1967 році, Мотрона Савівна, за родинними обставинами переїздить у Запоріжжя. Тут вона з 1973 і до кінця 1970-х років працювала малювальницею на заводі стінових матеріалів, де відкрився майоліковий цех.

    Живучи за сотні кілометрів від Опішного, Мотрона Назарчук листувалася з деякими своїми опішнянськими подругами по заводу: Зінаїдою Линник, Параскою Біляк, Олександрою Селюченко, Марією Боярчук. В останні роки її життя, з 2001 по 2007 рік, листування з нею вів і я. За цей час зібралося понад півсотні листів, які є унікальними спогадами видатної майстрині, в тому числі і про наше рідне село Малі Будища, про яке вона завжди згадувала з теплотою і тугою. В день її 95-річчя мені довелося побувати у Мотрони Савівни в гостях, щоб привітати її з ювілеєм. Тоді на власні очі переконався, яка це щира, добра і багата душею людина. На жаль, ця наша зустріч була єдиною і останньою.

   11 вересня 2008 року Мотрони Савівни Назарчук не стало. Земля їй пухом.

P.s.: З метою вшанування пам`яті славетної української малювальниці Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України планують випустити книгу про майстриню, робоча назва якої «Малювальниця Мотрона Назарчук: 96 років життя і творчості (біографія, мистецька спадщина, епістолярія, фотолітопис)». Як людина, яка займається роботою над   книгою, користуючись нагодою, хотів би звернутися до всіх, хто може надати будь-які матеріали про Мотрону Назарчук (листи; фотографії; документи; спогади; публікації в періодиці, особливо за 1930-ті – 1960-ті роки або копії переліченого) відгукнутися на це моє звернення. Всі отримані матеріали будуть поміщені у книзі із зазначенням місця їх зберігання та імен доброзичливців, що їх надали. Хотів би щиро подякувати Віталію Миколайовичу Ханку, мистецтвознавцю з Полтави, за надані для книги листи і листівки, написані йому свого часу Мотроною Назарчук, які зберігаються у його приватному архіві. Просив би також українських мистецтвознавців написати статтю про мистецьку спадщину майстрині, яка також буде поміщена у книзі.{jcomments on}