Друк

2009 анотації

 

ІІІ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРСПУБЛІКАЦІЙ

НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ,ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ

«КеГоКе-2009»

(за публікаціями 2006 року)

 

Анотації номінованих публікацій

 

І номінація

Краща монографія

Колупаєва Агнія. Українські кахлі ХІV – початку ХХ століть: Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – 384 с.

Монографія є першим узагальнюючим дослідженням українського кахлярства як самобутнього мистецького явища в національній культурі в європейському контексті. З’ясовано особливості розвитку вітчизняного кахлярства ХІV – початку ХХ століть. Ґрунтовно проаналізовано історіографію питання. Зроблено висновок, що загалом дослідники більшу увагу звертали на вивчення народного кахлярства галицько-волинських земель, Середнього Подніпров’я, Покуття, Чернігівщини, Полтавщини; менш дослідженим є кахлярство Слобожанщини та Поділля. Уперше створено узагальнюючу типологію українських кахель за тектонічною формою, пластикою, декором, що сприяє уникненню термінологічних розбіжностей, допомагає в музейній роботі, дозволяє виходити на хронологічні відмінності та територіальні порівняння. Систематизовані матеріали дозволили зробити висновок, що типологія форми, пластики поверхні, композиційних схем декору зумовлені функціональним призначенням виробів, а багатство оздоблення дозволяє згрупувати матеріали за техніками оздоблення, видами орнаментів,  спільністю тем, сюжетів, мотивів.З’ясовано витоки кахлярства. Визначено передумови появи кахель в Україні, з-поміж яких – утвердження традиції зведення обігрівальних печей. Визначено періоди розвитку кахлярства в Україні впродовж ХІV – початку ХХ століття та подано докладну характеристику їх особливостей. З’ясовано ґенезу кахель в Україні, еволюцію їх форм, технік оздоблення, видів декору, їх регіонально-локальні особливості. Здійснено порівняльний аналіз кахель різного походження. Виокремлено центри кахлярства, названо імена майстрів-кахлярів, проаналізовано їхні творчі здобутки.  Досліджено значну кількість пам’яток українського кахлярства з музейних збірок та приватних колекцій, що знайшло відображення і в рясній підбірці ілюстративних матеріалів. Подано карту-схему основних осередків українського народного кахлярства ХІХ – початку ХХ століття.

ІІ номінація

Кращий альбом

 

(публікацій немає)

 

ІІІ номінація

Кращий збірник наукових праць

(щорічник, матеріали конференцій, часопис, збірник)

 

(публікацій немає)

 

ІV номінація

Краща наукова стаття

Белько Олег. Роль Полтавського губернського земства в розвитку мережі черепичних заводів на Полтавщині// Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.120-125.

Про один із напрямків діяльності Полтавського губернського земства щодо реалізації заходів з розвитку черепичної справи в Полтавщині (1894–1902). Проаналізовано процедуру розгляду в земстві клопотань повітових управ про створення мережі майстерень з виготовлення черепиці в Миргородському, Лохвицькому, Полтавському, Кобеляцькому, Прилуцькому, Пирятинському, Зіньківському і Лубенському повітах. Подано інформацію про асигнування Полтавською земською управою коштів на будівництво черепичних заводів у містечку Опішне і селі Малі Будища Зіньківського та в містах Старовірівка Костянтиноградського і Сміла Роменського повітів. Досліджено матеріали про земські ініціативи щодо визначення придатності місцевих глин для виробництва різних сортів черепиці та вивчення потреб населення у вогнетривких будівельних матеріалах. Відтворено події, пов’язані з оголошенням висновку страхової комісії про визначення кількості черепиці для безоплатного відпуску громадським і земським закладам. З’ясовано, що одним із головних завдань земства була підготовка кадрового потенціалу, заохочення фахівців займатися черепичною справою. Зроблено

висновок, що виважені, комплексні дії Полтавської земської управи з організації черепичного виробництва в губернії загалом сприяли виникненню мережі черепичних майстерень і поступово переконували населення губернії в доцільності використання черепиці як вогнебезпечного покрівельного матеріалу.

 

Гугля Віктор. Гончарство села Головківка Чигиринського району Черкаської області // Музеї народного мистецтва та національна культура: Збірник наукових праць /За редакцією доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова. – К.: Златограф, 2006. – С.163-169.

Про найвизначніший осередок мальованого посуду в Чигиринщині – село Головківка. Коротко охарактеризовано глини, які гончарі використовували для виготовлення мисок – основного асортименту місцевих глиняних виробів. Подано морфологічні ознаки й особливості орнаментування мисок, охарактеризовано технологію їх виготовлення й декорування, згадано про умови домашнього виробництва та побуту майстрів, зазначено місця реалізації головківських глиняних виробів. Згадано прізвища місцевих майстрів, зокрема Панфіла Коваля, з діяльністю якого пов’язаний розвиток традиційного головківського гончарства. Подано інформацію про гончарські інструменти й матеріали, звернено увагу на місцеву керамологічну термінологію. З’ясовано окремі причини занепаду головківського промислу на початку другої половини ХХ століття. Згадано про І та ІІ Всеукраїнські молодіжні симпозіуми гончарного мистецтва «Чигирин» (2003, 2004). Подано фото: гончар Панфіл Коваль; миска І половини ХХ століття із Головківки.

 

Івашків Галина. Колекції Червінського та сестри Северини у збірці Музею етнографії та художнього промислу (до історії формування, постаті збирачів)// Музеї народного мистецтва та національна культура: Збірник наукових праць /За редакцією доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова. – К.: Златограф, 2006. – С.95-102.

Про історію формування та склад колекцій народної кераміки інженера Червінського та черниці Северини Париллє. Подано деякі матеріали про збирачів. Охарактеризовано етнографічну колекцію Червінського, яка містить чисельну групу глиняних виробів з Івано-Франківщини: гуцульські кахлі, вазони, дзбанки, баньки, колачі, плесканки, миски, тарілки тощо. Виділено й проаналізовано свічники, авторство яких дослідниця, без достатніх на те підстав, приписала Петру Гаврищіву. Згадано велику колекцію виробів учнів Коломийської гончарної школи, а також вироби косівських майстрів, зокрема Івана й Михайла Баранюків та Олекси (Олександра) Бахматюка. Йдеться також про колекцію кераміки (близько 130 виробів) зі збірки Северини Париллє, що репрезентує відомі гончарні осередки Західної України: Коломию, Кути, Болехів (Івано-Франківщина), Миколаїв, Стару Сіль, Комарно (Львівщина), Товсте (Тернопільщина) та ін. Акцентовано увагу на колекції мисок кінця ХІХ – початку ХХ століття коломийських, болехівських, миколаївських, товстенських гончарів; охарактеризовано вироби, виділено їх домінантні орнаментальні ознаки, способи декорування. Подано ілюстрації коломийських глиняних виробів та фото Северини Париллє.

 

Колупаєва Агнія. Хатні кадильниці, курильниці (до типології української кераміки) // Народознавчі зошити. – 2006. – №1-2. – С.84-97.

Про малодосліджену групу народної кераміки – хатні куришки, значна частина яких походить із Середнього Подніпров’я, Полтавщини, Чернігівщини, Слобожанщини. Коротко окреслено історію вивчення цих виробів; проаналізовано їх форми, пластику, технологію виготовлення й декорування, особливості застосування. Простежено походження, а також еволюцію глиняних куришок на території України. Зазначено варіанти назв на означення куришок відповідно до їх територіальної належності. Подано інформацію про вироби, близькі до них за формою, зокрема про лампадку, каганець, підкурювач (підкур, димар, окур), що застосовувався у бджільництві. Проведено аналогії з різними групами традиційних глиняних виробів культового та ужиткового призначення,що вплинули на форму куришок. Акцентовано увагу на втіленні мотивів хреста та храму в обрядових виробах. У висновках зазначено, що форми куришок зумовлені їх функціональним призначенням і спадкоємністю народних традицій. Статтю проілюстровано фото куришок з Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, Черкащини, Львівщини, Івано-Франківщини та Румунії.

 

Коваленко Оксана. Технологія виготовлення люльок ХVІІ–ХVІІІ ст. (за матеріалами

з Полтавщини)// Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам‘яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.62-74.

Відтворено технологічний процес виготовлення українських люльок ХVII–ХVIIІ століть за матеріалами, знайденими на території Полтавщини (здобуті під час археологічних розкопок, розвідок, випадкові знахідки, експонати музейних збірок), виділено його послідовні етапи (підготовка сировини, формування виробу, обробка поверхні та декорування, сушіння, випалювання). Охарактеризовано способи виготовлення люльок за допомогою двочастинних форм, гончарювання та ліплення. Подано результати експерименту з виготовлення люльок в лабораторії Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Значну увагу звернено на способи декорування полтавських люльок зазначеного періоду (відтискування коліщатком, ритування, штампування, ангобування, відтиск рельєфного орнаменту у формі). Статтю проілюстровано малюнками глиняних люльок ХVII – ХVIIІ століть з фондів Полтавського краєзнавчого музею та таблицями типів їх орнаментів.

 

Кошовий Олег. Кераміка// Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. – Т.ІІ: Етнологія та мистецтвознавство. – С.766-788.

Про етногенетичні особливості та розвиток народної кераміки Українських Карпат; про її роль у вивченні етнічної історії регіону. Стисло подано історію окремих гончарних осередків досліджуваного регіону, зокрема Косова, Кутів, Пістиня, Коломиї. Названо давні гончарні осередки бойківської території Прикарпаття, Закарпаття, Підкарпаття і Східного підгірського Прикарпаття; лемківської території Галицького Прикарпаття й Закарпаття. Повідомлено про найдавніші зразки карпатської кераміки. Охарактеризовано різні типи глиняних виробів Українських Карпат ХІХ–ХХ століть. Акцентовано увагу на техніках формування та оздоблення, типології, морфології, функціональному призначенні посуду, зокрема мисок, макітер, цідильників, ринок, горщиків, глеків тощо. Виокремлено інформацію про кахлі Українських Карпат, зокрема вироби косівських майстрів. Ретельно простежено етногенетичні зв’язки глиняного посуду досліджуваного

регіону із загальноукраїнськими традиціями народної кераміки, що виявляються за схожістю технології виготовлення, спільністю форм і традицій декорування. Акцентовано увагу на відмінностях декоративних систем бойківської, лемківської, гуцульської кераміки й зауважено, що проявилися вони в більш пізній період часу, а саме від середини ХVІІІ століття, а також зазначено, що процес оформлення й впровадження їх у вжиток, який припав на межу ХVІІІ–ХІХ століть, був пов’язаний

з поширенням різних видів гончарної мальовки. Статтю проілюстровано фото глиняних виробів карпатських регіонів України.

 

Штанкіна Ірина. Батуринські кахлі кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.// Народознавчі зошити. – 2006. – №1-2. – С.73-83.

Про значну колекцію кахель, сформовану під час археологічних досліджень Батурина, яка зберігається у фондах Батуринського історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» та Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського. Висвітлено історію рельєфних поліхромних і монохромних кахель, датованих кінцем ХVІІ – початком ХVІІІ століття. Охарактеризовано кахельні печі, проведено аналогії зі спорудами даного типу, виявленими на територіях Білорусі та Росії. Згадано про важливу роль поліхромних плиток для підлоги в організації інтер’єру. Подано інформацію про теракотові кахлі; простежено історію їх появи в батуринському кахельному виробництві. Акцентовано увагу на декоруванні кахель, зокрема ґрунтовно проаналізовано основні мотиви й орнаментальні композиції. Зроблено висновок про вплив бароково-ренесансних традицій у батуринському кахлярстві. Висловлено припущення, що батуринські кахлі виготовляли на замовлення Івана Мазепи запрошені майстри із залученням місцевих ремісників; запозичені навички приїжджих майстрів стали передумовою розвитку батуринського виробництва полив’яної кераміки. Окрім того, авторка гадає, що аналогії в кахлярстві на основі форми та декору можуть свідчити про активну міграцію готових виробів і матриць, але зазначила, що метод пошуку аналогій може бути придатний лише для порівняння й не дає можливості зробити висновок про походження виробів. До статті подано ілюстрації фрагментів кахель кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття.

 

Щербань А.Л. Глиняні кружала та котушкоподібні вироби з Більського городища (аналіз гіпотези В.О.Городцова)// Більське городище та його округа: до 100-річчя початку польових досліджень. – К.: Шлях, 2006. – С.116-119.

Проаналізовано гіпотезу видатного російського археолога та керамолога Василя Городцова про призначення глиняних кружал і котушкоподібних виробів з Більського городища (Полтавщина) як застібок для одягу на основі матеріалів розкопок ученого та знахідок 1950-х – початку 2000-х років. Зроблено висновок, що, загалом вона є хибною. Після дослідження слідів спрацьованості на досліджуваних виробах та проведення експериментів висловлено авторську версію щодо їх призначення, зокрема про те, що переважну більшість кружал з Більського городища використовували під час прядіння ниток за допомогою веретена, а на котушкоподібні вироби намотували нитки.

 

Щербань А.Л., Рахно К.Ю. Глиняні черпаки початку доби раннього заліза з пам’яток поблизу Диканьки // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2006. – №2. – С.29-36.

Уперше проаналізовано форми, технологію виготовлення та декорування глиняних ліплених черпаків, фрагменти яких знайдено під час археологічних розвідок на ранньоскіфських поселеннях поблизу селища Диканька (Полтавщина). Звернено увагу на їх конструктивні особливості, зокрема моделювання вух. Виявлено, що більшість таких виробів мали лисковану поверхню чорного кольору та складні ритовані орнаменти. Характерною їх прикметою є геометричні візерунки – прямі й хвилясті лінії, трикутники, ромби, «мальтійські хрести», розташовані у шаховому порядку квадрати. Простежено культове значення цього виду посуду, який досить часто зустрічається на пам’ятках початку доби раннього заліза Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Деякі знахідки

особливо виразно вказують на використання черпаків місцевим населенням для культових узлиттів. Задля того, щоб уточнити призначення знайдених виробів, проведено керамологічний експеримент з їх моделювання та проаналізовано в широкому порівняльному контексті семантику їх декору. Уперше в українській науці для з’ясування ролі й місця глиняних черпаків у побуті та культурі скіфської доби залучено типологічні паралелі, які виявлено в культурі Стародавньої Індії. Культове призначення й космологічну семантику ковшів розкривають ведійські поховальні гімни та давні індоарійські обрядові тексти. Послідовно простежено відповідники цим уявленням у жрецькій практиці скіфів, саків та усунів, євразійському шаманізмі, а також осетинському епосі та традиційній культурі осетинів, яка зберегла чимало реліктів скіфського часу. На цій підставі зроблено висновок, що ковші та черпаки могли слугувати як жрецькі та шаманські атрибути, які в індоарійській, давньоіранській і деяких інших культурах наділялися дуже високим знаковим статусом і були задіяні в міфологічному творчому акті. Аналіз орнаментики на тлі етнографічних паралелей та даних стародавніх писемних джерел підтверджує гіпотезу про їх причетність до хліборобських обрядодій і релігійних уявлень населення доби раннього заліза.

 

Щербань Олена. Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1925–1932 рр.) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.193-206.

Про діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи впродовж 1925 – 1932 років, про яку досі в науковій та науково-популярній літературі траплялися лише окремі згадки. Відтворено історію функціонування закладу, з’ясовано його мету, проаналізовано навчальні програми, методику викладання гончарства, вплив на гончарний промисел Опішного. Згадано імена керамологів (Юрія Лащука, Віктора Міщанина), мистецтвознавців (Віталія Ханка, Олени Клименко). Подано спогади колишнього учня школи Василя Бабанського та визначної опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук. Названо імена викладачів (Івана Бойченка, Івана Гопкала, Куца, Сітка, Петра Шумейка, Івана Ксьонзенка, Петра Кононенка, Ольги Бойченко); учнів школи (Наталі Оначко, Олени Кононенко, Анастасії Калюжної, Федора Касали, Федора Зуба, Івана Германа, Андрія Зелененького, Миколи Пилипенка, Трохима Демченка); гончарів, які працювали в гончарній майстерні, що діяла при школі наприкінці 1920-х років (Петра Хоменка, Олексія Рєпки, Семена Хлоня, Івана Білика, Семена Животовського, Наталі Оначко, Марії Кришталь, Марії Городничої, Зінаїди Линник, Мотрони Каші); гончарів, які працювали в артілі «Художній керамік», створеної на базі гончарної майстерні (Петра Хоменка, Івана Козака, Степана Отченашка, Наталі Оначко, Марії Кришталь, Івана Білика, Наталі Боцьви, Миколи Пилипенка, Анатолія Шкурпели). Введено до наукового обігу значну кількість нових джерел, віднайдених під час польових експедицій по Опішному, керамологічних експедицій до архівів та музеїв Києва й Полтави.

 

V номінація

Краща науково-популярна,

публіцистична публікація

Зіненко Тетяна. Перший монументальний (Про перший симпозіум монументальної кераміки в Опішні «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (Опішне–1997) з нагоди його десятиліття)// Міст (мистецтво, історія, сучасність, теорія). – К.: Інтертехнологія, 2006. – С.93-105.

Подано інформацію про історію заснування та становлення Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та про події, пов’язані з розгортанням його діяльності в напрямку проведення симпозіумів монументальної керамічної скульптури. Основну увагу зосереджено на проведенні І Всеукраїнського симпозіуму-практикуму монументальної керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (Опішне, 1997). Зазначено прізвища двадцяти художників-керамістів та народних майстрів-гончарів – учасників симпозіуму, охарактеризовано рівень їх творчих здобутків. Подано авторську характеристику конкурсних творчих робіт, виготовлених під час симпозіуму. Зроблено висновок про значення таких акцій для мистецького життя Опішного й України загалом.

 

Клименко Олена. Василь Омеляненко// Народне мистецтво. – 2006. – №1-2. – С.41-43.

Про відомого, талановитого опішненського майстра народної глиняної пластики другої половини ХХ – початку ХХІ століття – заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, лауреата Премії імені Данила Щербаківського – Василя Омеляненка – з нагоди його 80-річчя. Подано авторську характеристику особистості мистця. Значну увагу зосереджено на творчості майстра, глиняні вироби якого зберігають давні традиції образності народної скульптури, на етапах його діяльності в галузі гончарства. Авторка захоплено оповідає про Василя Омеляненка як про неперевершеного творця опішнянської декоративної глиняної скульптури, новатора, який активно розвиває місцеві традиції, генерує нові ідеї, знаходить нові варіанти пластичних рішень, невідомі досі елементи декору і при цьому не забуває про старі. Стаття також містить спогади майстра про дитинство, його становлення як майстра-гончаря, роботу в артілі «Художній керамік». Подано фотопортрет майстра, зроблений на ювілейному вечорі в Опішному з нагоди його 80-ліття, фото творчих робіт.

 

Озинківська Лілія. Село, де народжуються гончарями// Вихідні по-українськи. – 2006. – №1. – С.27-33.

Про всесвітньо відому столицю українського гончарства – Опішне, її минуле й сьогодення. Подано історичну довідку про козацьке містечко, відкриття гончарних шкіл-майстерень, гончарних заводів, коротко охарактеризовано технологічні процеси, пов’язані з гончарним виробництвом Опішного, від видобування глини до збуту виробів. Згадано про Національний музей-заповідник українського гончарства, що володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів, окреслено його діяльність як організатора Всеукраїнських симпозіумів-практикумів монументальної кераміки. Зосереджено увагу на відомій опішнянській гончарській династії Пошивайлів. Коротко охарактеризовано творчість її представників, згадано про історію створення домашнього музею та Меморіального музею-садиби славнозвісної

родини. Статтю яскраво проілюстровано, подано фотопортрет відомого опішнянського

гончаря Миколи Пошивайла, фото глиняних творів з фондової колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Опубліковано коротку інформацію англійською мовою та подорожник Київ-Опішне – своєрідний путівник для відвідувачів музею.

 

Омельяненко Людмила. Опішнянська іграшка: Практичний посібник. – Полтава: ПП «Графітекс», 2006. – 56 с.

Видання є першим методичним посібником, присвяченим виготовленню опішнянської глиняної іграшки. На початку охарактеризовано українську глиняну іграшку, зокрема свистунці, згадано про відомих майстрів-іграшкарів Опішного.Подано відомості про добування та особливості різних глин, способи підготовки сировини для подальшого використання, висловлено поради щодо обладнання робочого місця; визначено особливості ангобування та оздоблення глиняних виробів; подано зразки орнаментів для мальовки монетки та іграшки.Детально описано технологію виготовлення найпростіших свистунців («поросятка», «козлика», «баранчика», «зайчика», «собачки», «коника», «вершника»), скульптур («жінка з куркою», «козак»), монетки. Практичний досвід авторки сприяв ґрунтовному й послідовному викладу матеріалів про виготовлення капів і робочих форм, випалювання іграшки.Посібник рясно ілюстровано малюнками, які дають уявлення про зразки опішнянської іграшки, особливості її форм та оздоблення.

 

Онищенко Володимир. Равного ему нет в мире...// Керамика: Стиль и мода. – 2006. – №2. – С.113-119.

Про відомого українського художника-кераміста, заслуженого діяча мистецтв України, одного із засновників Львівської школи кераміки, завідувача кафедри кераміки Львівського коледжу декоративного і прикладного мистецтва імені Івана Труша Тараса Левківа. Зосереджено увагу на основних віхах життя й творчості мистця, етапах його формування як художника-кераміста, на подоланні перешкод, які виникали на творчому шляху. Охарактеризовано творчі досягнення художника, зроблено акцент на його постійній експериментаторській діяльності. Згадано про участь Тараса Левківа у міжнародних і всеукраїнських виставках, симпозіумах кераміки, влаштування персональних виставок. Згадано також львівських мистців: Тараса Драгана, Романа Петрука, Марію Савку-Качмар, Григорія Кичулу, Андрія Бокотея, Зеновія Флінту, Міледу Кравченко, Неллі Федчун, Ольгу Безпалків, Ярославу Мотику, Інну Туманову, Галину Ошуркевич. Опубліковано резюме англійською мовою й подано фото художника-кераміста та його творів.

 

Осьмак Владислав. Не боги горшки обжигают// Архидея. – 2006. – Июнь. – С.191-195.

Про історію фарфору та фаянсу в Європі, та в Україні зокрема. Коротко охарактеризовано відомі європейські центри фарфорового виробництва: Фаенце (Італія), Мальорка (Іспанія) й відомі марки (Лімож, Севр, Мейсен, Веджвуд, Розенталь).Подано стислу інформацію про найбільш відомі центри українського фарфорового виробництва (Корець, Баранівку, Городницю, Волокитин); історію створення підприємств, їх засновників, асортимент виробів, особливості декорування. Згадано малі фарфорові підприємства в Ємільчині, Романові, Білотині, Барашах, Кам’яному Броді, Довбуші, Полонному, Бердичеві й Хоровці. Виокремлено інформацію про Києво-Межигірську фаянсову фабрику, зокрема висвітлено історію створення підприємства; акцентовано увагу на художньо-стильових

особливостях продукції. Подано фото виробів з Баранівки, Волокитина, Корця, Межигір’я.

 

Рахно К. Хтонічний символізм глини у традиційній культурі Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століття// Край. – Полтава, 2006. – №21. – С.14-15.

Уперше в українській науці з’ясовано хтонічний аспект символізму глини у віруваннях і обрядовості полтавських гончарів. Символіка речовин є важливим, але малодослідженим аспектом традиційної духовної культури українців. Тому автор подав аналіз професійної звичаєвості та обрядовості гончарів, показав перегук закладених у них міфологічних ідей з фольклором Полтавщини. Для цього використано фольклорні тексти, які раніше в такому аспекті не вивчалися. Запропоновано новий погляд на вже відомі дані. Зроблено чіткі висновки щодо хтонічної символіки глини, яка у міфологічних уявленнях українців

характеризувалася підвищеною сакральністю. Витримано науково-популярний стиль викладу матеріалів.

 

Щербань Анатолій. Міфічний сюжет на кружалі скіфського часу// Артанія. – 2006.

– Кн.7. – С.78-79.

У популярній формі викладено авторську версію тлумачення унікального піктографічного зображення на глиняному кружалоподібному виробі V ст. до н.е. з городища біля с.Книшівка в Полтавщині. Детально описано параметри виробу та малюнок на ньому. Подано авторський малюнок. Зроблено висновок про те, що, найбільш ймовірно, на цьому виробі зображено давній землеробський міф, покликаний сприяти родючості шляхом викликання дощу.

 

Щербань Олена. Потрави з полив’яних мисок// Зоря Полтавщини. – 2006. – №32. – 1 березня. – С.3.

Безсмертний твір класика української літератури Івана Котляревського «Енеїда» є важливим джерелом для пізнання побуту та звичаїв мешканців Полтавщини кінця ХVІІІ століття. Його пізнавальні можливості досі не вичерпано. У статті в популярній формі викладено результати наукового вивчення епізодів, у яких згадано глиняний посуд: горщики, миски, тарілки, кухлі, чарки, барильця, носатки, макітри. Звернено увагу на використання як посуду кахель. Проаналізовано контекст згадок про ці вироби, назви та рецепти страв і напоїв, які в них готували чи з них споживали. Зроблено висновок про те, що наприкінці ХVІІІ століття побутував такий самий асортимент глиняного посуду, що й у ХІХ столітті.

 

Ясиновський Валерій. Гончарський дивограй. Чигирин-2006// Народне мистецтво. – 2006. – №3-4. – С.45-47.

Про IV Всеукраїнський молодіжний симпозіум гончарського мистецтва «Чигирин-2006». Організований зусиллями Міністерства культури і туризму України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» та редакції газети «Сільські вісті» форум зібрав молодих майстрів глини з різних куточків України. Висвітлено окреслені організаторами завдання для конкурсантів. Названо імена учасників симпозіуму та подано стислу характеристику їх творчості. Висловлено ідею про створення Чигиринського музею народного мистецтва. Подано фото глиняних виробів Юрія Нечая, Леоніда Нагірняка, Сергія Тодорчука, Світлани Качан, Дмитра Каганюка та Оксани Мартинович-Смеречинської, Олександра Шафірова, Євгена Поступайла, Олександра Ярового, а також групове фото учасників і організаторів цього дійства – справжнього дивограю мистецької фантазії.

 

VІ номінація

Краща резонансна публікація

(Публікацій немає)

 

VІІ номінація

Краща публікація

документальних матеріалів

Підгора Володимир, Ханко Остап. Камінний спалах: Петро Печорний: Кераміка і графіка.– К.: Видавець Остап Ханко, 2006. – 316 с.

Книга є підсумком майже десятилітньої мистецтвознавчої праці, розпочатої заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Підгорою, продовженої й завершеної мистецтвознавцем і керамологом Остапом Ханком. Досліджено різноманітні аспекти творчості відомого сучасного українського мистця, народного художника України, завідувача кафедри монументально-декоративного розпису і кераміки Київського державного інституту декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука Петра Печорного, який своєю оригінальною творчістю суттєво збагатив національну кераміку. Подано біографічні відомості про життя та творчість Петра Печорного. У частині альбому «Горнило творчого буття (кераміка): йдучи незвіданими стежками» зроблено акцент на його діяльності як кераміста, чиї оригінальні мистецькі

образи втілено в шамотній пластиці, майоліці, фаянсі, порцеляні, теракоті. Вагомий обсяг займають «Додатки», що містять коротку підбірку публікацій до 75-ліття мистця, відгуки з виставок, віншування, бібліографію публікацій кераміста та публікацій про нього в наукових виданнях і періодиці, перелік гончарних та графічних творів Петра Печорного, малюнків, реєстр виставок, на яких експонувалися твори художника, та список музеїв України, в яких зберігаються його роботи. Подано також космографічний, географічний, родовий та іменний покажчики. Книгу проілюстровано фото глиняних виробів Петра Печорного.

 

VІІІ номінація

Краща публікація з окремими сюжетами

на теми керамології, гончарства,кераміки в Україні

Манько В.О. Неоліт Південно-Східної України.– К.: Шлях, 2006. – 280 с. – (Кам’яна доба України. – Вип.9).

Доба неоліту – важливий період в історії гончарства України. У цей час воно зародилося й набуло певного рівня досконалості, сформувалася система декорування глиняних виробів, що протягом кількох тисячоліть домінувала на території Лівобережної України. Нечисленні знахідки фрагментів тогочасного посуду – одна з головних груп артефактів, на основі яких вивчається матеріальна й духовна культура давнього населення, виокремлюються окремі культури та культурно-історичні спільноти. Автор уперше проаналізував неолітичні гончарні комплекси Південно-Східної України: склад формувальної маси, форми та декор виробів. Подано серію радіовуглецевих дат. З їх залученням вирішено окремі питання щодо хронології окремих археологічних культур, узагальнено відомості про культурно-історичні процеси, які мали місце на досліджуваній території. Значну частину матеріалів опубліковано вперше. Книгу проілюстровано малюнками фрагментів глиняних виробів донецької, зимівниківської, тубинської і платовоставської культур доби неоліту, що дають вичерпне уявлення про форми й декор тогочасної кераміки.

 

Міщанин Віктор. Храми землі нашої: Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Малих

Будищечках. Книга 1. Історико-краєзнавче видання.– Полтава: Рік, 2006. – 248 с.: іл.

Досліджено понад трьохсотрічну історію Різдво-Богородичних храмів села Малі Будища Зіньківського району Полтавської області, які існували та діяли в селі від середини XVIII століття. Подано описи цих церков, списки церковних святинь, що знаходилися в них; відтворено події, які передували заснуванню та припиненню діяльності згаданих храмів, встановлено імена та відстежено долі чималої кількості священиків та інших людей, причетних до церковного життя, зібрано матеріали про місцеві дореволюційні парафіяльні школи, що діяли в селі, та окремих їх служителів.Книга – своєрідна посвята пам’яті Івана Андрійовича Герасименка – колишнього церковного старости, знаменитого малобудищанського гончаря першої половини ХХ століття. Окремі її сторінки вміщують розповіді про один із найбільш розвинених місцевих кустарних промислів – гончарство (найдавніші записи про малобудищанське гончарство пов’язані з іменем одного з найдіяльніших тамтешніх священиків Іоанна Михайлеця, який не тільки описав історію двох перших церков села, а й подав характеристику гончарного промислу). У книзі згадано імена близько півтора десятка місцевих гончарів, двоє з яких, Адам Герасименко і Павло Пічка, у різні роки були церковними старостами й багато зробили для розбудови Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Описані сторичні події вдало проілюстровано фотографіями церков та їх служителів, згаданих гончарів, копіями різноманітних документів: актами ревізійних комісій Різдво-Богородичного храму, протоколами церковних зборів, відомостями про сплату коштів за роботи, проведені у згаданих церквах, свідоцтвами, виданими випускникам Малобудищанського повітового народного

училища тощо.

 

Охріменко Василь, Скляренко Наталя, Охріменко Григорій. Духовна культура енеолітичного населення Волині// Нариси культури давньої Волині /За редакцією Григорія Охріменка. – Луцьк: Видавництво обласної друкарні, 2006. – С.101-217.Охарактеризовано духовну культуру мешканців Волині доби енеоліту (кінець VІ тис. до н.е. – початок ІІІ тис. до н.е.): маліцької та волино-люблінської археологічних культур, культури кулястих амфор, пізньотрипільських пам’яток. Одним із головних джерел для дослідження стали глиняні вироби. Подано аналіз декору глиняного посуду, зокрема його елементів, мотивів, техніки нанесення. Значну увагу звернено на глиняну антропоморфну та зооморфну пластику. Статтю рясно проілюстровано картами осередків поширення пам’яток означених культур, малюнками поховань, де знайдено глиняні вироби, малюнками кераміки.

 

Шрамко І.Б. Ранній період в історії геродотівського Гелону (за матеріалами розкопок зольника №5) // Більське городище та його округа: (до 100-річчя початку польових досліджень). – К.: Шлях, 2006. – С.33-56.

Підсумовано результати багаторічних авторських досліджень зольника №5 Західного укріплення грандіозної фортеці скіфського часу – Більського городища. Здобуті під час розкопок нижнього горизонту пам’ятки матеріали дозволяють охарактеризувати матеріальну й духовну культуру її перших поселенців, що досі було «білою плямою». Серед них найбільш чисельні та інформативні – фрагментовані та цілі глиняні вироби. Охарактеризовано форми й декор різних їх типів. Після порівняння знахідок із керамікою синхронних та більш ранніх пам’яток сусідніх регіонів зроблено висновок про датування раннього шару зольника межею третьої – четвертої чверті VІІІ – початком другої чверті

VІІ ст. до н.е. На думку автора, перші поселенці пам’ятки принесли з собою традиції, притаманні західним областям українського лісостепу, передовсім – Дніпровському Лісостеповому Правобережжю. Висновки підтверджено результатами дослідження металевих та кістяних речей з пам’ятки. Статтю проілюстровано зображеннями фрагментів та реконструйованих форм глиняних виробів.

 

ІХ Номінація

Краща рецензія

(Публікацій немає)

 

Х Номінація

«КерамҐАНДЖ»

(публікації з нікчемнимикерамологічними сюжетами)

Клименко О.О. Ганжа Олександр Дорофійович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т.5. – С.370.

Подано відомості про творчість гончаря із села Жорнище Іллінецького району Вінницької області Олександра Ганжу (1905–1982). У невеликій енциклопедичній статті є багато невірних і спотворених відомостей про творчість майстра. Зокрема про те, немовби:

• він навчився гончарної майстерності в батька; насправді ж – у сусіда;

• у 1930-х роках «ліпив фігурні посудини у вигляді тварин, скульптурні зображення людей»; насправді ж у той час він нічого подібного не робив;

• «після 2-ї світ. війни ліпив і виточував на гончар. крузі скульптури людей, декоруючи розписом або ритуванням, іноді вкривав поливою»; насправді ж Олександр Ганжа під примусом сина почав ліпити окремі скульптурні твори тільки близько 1972 року, мальовкою їх ніколи не оздоблював;

• у 1930-ті роки виготовив твір «Чоловік зі складеними руками»; насправді його виготовлено в 1960-ті роки сином гончаря;

• 1946 року виготовив твір «Сусід»; насправді його зробив на початку 1970-х років син гончаря;

• у 1950-ті роки виготовив твори «Я і жінка моя», «Автопортрет», «Різник із Немирова»; насправді їх зробив на початку 1970-х років син гончаря;

• у 1960-ті роки виготовив твори «Віл», «Гра бандуриста»; насправді їх зробив на початку 1970-х років син гончаря;

• у 1960-ті роки виготовив свічник «Білий вершник»; насправді його зробив на початку 1970-х років син гончаря;

• виготовив твори «Жорницькі музики», «Чоловік і жінка», «Сім’я», «Сурмачі», «Вершник», «Лев», «Виводжу коней», «Чоловік-глечик»; насправді їх зробив син гончаря;

• 2005 року побачив світ каталог «Митець із Жорнищ», проте такого видання в жодній книгозбірні України виявити не вдалося.Статтю проілюстровано фото твору «Чоловік і жінка», автором якого є не Олександр Ганжа, а його син Петро.

 

Малина Валерій. Народне мистецтво Півдня України: Кінець ХІХ – початок ХХ століття. – Миколаїв: Художній крам, 2006. – 447 с.

Монографію присвячено маловивченій галузі української культури – народному мистецтву Півдня України. Один із розділів – «Керамічний комплекс» – містить відомості про гончарство населення означеного регіону, проте викладені вони поверхово й хаотично, більшість фактів спотворені, або й зовсім неправдиві. Підрозділ має загальний характер, матеріали містять значну кількість неточностей та помилок, недоведених тверджень. У тексті практично відсутня інформація як про історичний розвиток гончарства, так і про окремі гончарні осередки регіону. Переважну більшість згадок про  місцеве гончарство подано з посиланням на Миколаївську й частково на Одеську області, хоча Південь України включає в себе ще й Запорізьку, Одеську, Херсонську, Дніпропетровську, частину Кіровоградської та Луганської областей, АР Крим. На жаль, матеріали з цих інших областей у книзі відсутні.Класифікацію гончарних виробів за морфологією та типологією, про яку автор писав у вступі, так і не було здійснено: подано лише опис традиційних типів посуду, щоправда вкрай нефахово. Не з’ясовано ані регіональні, ані хронологічні, ані етнічні, ані технологічні особливості гончарних виробів досліджуваного регіону. Слабко орієнтується автор і в гончарній термінології. Подано місцеві назви глиняних виробів та їх частин, інструментів, елементів декору та оздоблення, проте відсутні посилання на джерела цих відомостей. Частину термінів автор просто вигадав.Опубліковані малюнки (переважна їх більшість не має ніякого відношення ні до регіону, ні до періоду дослідження, окресленого в назві) не дають уявлення про «керамічний комплекс» Півдня України. Окрім цього відсутнє фахове атрибутування опублікованих у монографії глиняних виробів. Має місце кон’юнктурність, антиукраїнська політична заангажованість і свідома фальсифікація фактів, зокрема твориться й популяризується вигадка автора про існування на півдні України російського та болгарського гончарства. Книга поширює хибні, спотворені уявлення про традиційну культуру, ремесла й народне мистецтво південних українців, силоміць зрівнюючи її з культурою емігрантських анклавів. Практично кожен абзац підрозділу «Керамічний комплекс» викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Отже, дрімуча некомпетентність автора в тлумаченні гончарних матеріалів, помітна фахівцям-керамологам, пересічних читачів тільки збиває з пантелику і вводить в оману, а подана інформація дезінформує суспільство, оскільки зовсім не відтворює картину загального розвитку гончарства в регіоні, не дає правдивого уявлення про типологію та морфологію південноукраїнських гончарних виробів, не показує місце й значення гончарства в системі народного мистецтва унікального за своєю історією та культурою регіону України.

 

Мельничук Лідія. Від роду до народу, від народу до роду: Народознавчі студії. Спогади друзів, колег, однодумців.– Вінниця: Книга-Вега, 2006. – К.1. – 240 с.

До книги увійшли статті доктора історичних наук, викладача Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Лідії Мельничук, переважно з історії та історіографії подільського гончарства, а також спогади про дослідницю. Збірник наукових праць прикметний нефаховим висвітленням окремих проблем керамології й гончарства. Наявна кон’юнктурність, пов’язана з громадською та викладацькою діяльністю авторки. Деякі історичні факти відверто фальсифіковано. Неодноразово подаються неіснуючі або перекручені архівні одиниці в посиланнях. У статтях міститься і вражаючий плагіат. Наприклад, загальновідомі тексти, дослівно запозичені з класичного дослідження керамолога Лідії Шульгиної «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі» (1929), масово й послідовно видаються за особисті польові матеріали, начебто отримані під час польових експедицій упродовж 1990-х років. Наполегливо проводиться думка, немовби саме авторка зафіксувала всю цю унікальну інформацію про стародавні звичаї й обряди подільських гончарів, їх обрядовий посуд, вірування, і є її першовідкривачем. У книзі також має місце ігнорування наукової етики та беззастережне приписування собі чужих наукових заслуг. Керамологічними публікаціями авторки створено вкрай небезпечний прецедент «легалізації» плагіату, що несумісно з науковою діяльністю й поступом сучасної керамології.

 

Мойсеєнко Валентин. Хрест із півмісяцем – вічнії символи: Ілюстрована історія символів України (Науково-пошукове видання).– К.: Оранта, Майстерня книги, 2006. – 128 с.: іл.

Книга – видання науково-популярного характеру. Автор залучив для обґрунтування власних теорій глиняні вироби різних археологічних культур та довільно ними оперує, висловлюючи нічим не підтверджені припущення та голослівні висновки. Зокрема, задекларував з’ясування символіки хреста, однак з усіх можливих інтерпретацій цього символу вибрав лише одну, джерело якої – у шумерській ідеографіці. При цьому механічно, у відриві від конкретики, екстраполював власну версію на всі зображення хрестів та хрестоподібних знаків і композицій в етнографічних, археологічних, керамологічних матеріалах. Аналогічно витлумачено символічне значення півмісяця та решітки. Автор опублікував глиняні вироби доби енеоліту, заліза, античності та сучасності, як правило, запозичаючи їх із різних науково-популярних видань та інших вторинних джерел, добираючи їх без будь-якої системності, без атрибутування й аналізу, приписуючи їм спадкоємність та спільну семантику декору. У книзі виявлено безліч помилок у атрибутуванні етнографічної кераміки.

Зокрема:

• на іл.96 зображено косівський дзбанок (глечик), а в анотації стверджується, немовби це «горщик»; під ілюстрацією також зазначено, немовби посудину виготовлено в ХІХ – на початку ХХ століття, а в переліку ілюстрацій – у ХІХ столітті; насправді ж дзбанок виготовлено наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття [с.127, 103];

• на іл.95 косівський свічник датовано усім ХІХ століттям; насправді ж його виготовлено впродовж останньої третини ХІХ – на початку ХХ століття [с.126];

• на с.93-94 зображено кахлі, які датовано «ХІХ ст.»; насправді ж їх виготовлено впродовж кінця ХІХ – початку ХХ століття;

• на с.122-123 зображено косівські миски, які датовано ХІХ – початком ХХ століття; насправді ж їх виготовлено впродовж останньої третини ХІХ – першої чверті ХХ століття;

• стверджується, немовби зображені на с.62-63 миски походять з Гуцульщини та Покуття й датуються ХІХ століттям; насправді ж вони походять тільки з Покуття й датуються кінцем ХІХ – початком ХХ століття;

• стверджується, немовби зображені на с.64-67 кахлі з походять з Гуцульщини та Покуття й датуються XVIII–ХІХ століттями; насправді ж вони походять тільки з Гуцульщини й датуються останньою третиною ХІХ – першою чвертю ХХ століття;

• іл.14-15 зі с.44 у фрагментованому вигляді перенесено ще й на с.70, причому механічно, навіть без зміни їх нумерації (вище йде іл.56, потім іл.14 та іл.15, а далі – іл.57); у переліку ілюстрацій на с.39 цих фото взагалі не згадано; під іл.15 на с.44 є фрагмент етикетки з датою «4200-3400 до Р.Х.», а в підписові там же, зробленому автором, датування змінено до «V тис. до н.е.».Автор для підтвердження своїх висновків використав переважно трипільську кераміку з приватних колекцій «Платар» та Олександра Поліщука. Датування цих виробів, а іноді й автентичність, у науковців викликають сумніви. Автор також повністю проігнорував будь-які елементи фахового підходу до аналізу символів та їх історії, що не викликає подиву, адже автор, як свідчать переліки використаної літератури, незнайомий із серйозними науковими працями з символістики, археології, керамології. Некоректно використовуючи дані палеографії, історії, міфології, автор робить більше ніж сумнівні висновки в царині української етнопсихології, суб’єктивно переносить на стародавні культури власні екопацифістські та глобалістичні переконання. Книга має ознаки кон’юнктурності, викликані запобіганням автора перед можновладцями й багатіями, які колекціонують старожитності.

 

Автор: Administrator

Додати коментар

Захисний код
Оновити