Гончарська термінологія XVI-XVIII століть: проблеми історії та атрибутування
Гончарська термінологія Лівобережної України XVI-XVIII ст. до сьогодні фактично не досліджена. І хоча, гончарську термінологію досліджували в різних аспектах вже століття, зокрема етимологічному (С. Єрьоміна, О. Трубачов), лексикографічному (В. Бережняк, В. Василенко, О. Пошивайло), історичному (Л. Нідерле), етнолінгвістичному (В. Веренич, А. Кривицький, С. Пошивайло, Н. Хобзей) та лінгвогеографічному (Й. Дзендзелівський, Л. Спанатій), регіональному (В. Бережняк, Й. Дзендзелівський, М. Кривчанська, М. Мединський). Досі дослідники фактично не зверталися до проблеми атрибутування назв гончарних виробів XVI-XVIII століть та співвіднесення їх з реальними виробами.
Для розкриття незнаного світу гончарської професійної лексики цього часу провідне місце посідають діловодні, актові, літературні та публіцистичні джерела, документи фіскального та господарського обліку XVI-XVIII ст. У різного роду описах, сплатах, заповітах, списках описаного майна померлих, що підлягало розподілу, судових справах,тобто джерелах діловодного, актового, фіскального характеру міститься багато назв глиняного посуду. Менш інформативними, дещо специфічними, проте також важливими є церковно-полемичні твори проповідників, діячів церкви XVI-XVIII ст.: Зіновіїва, Гаватовича, Галятовського, Вишенського, Величковського, Зизанія, Беринди тощо. Відібрані нами джерела та літературні твори у цій гончарській замальовці, за незначними винятками, представляють лівобережні регіони сучасної України. Дана робота є спробою дослідження гончарської термінології, проникнення до незнаного досі світу пізньосередньовічного та ранньомодернового гончарства на основі опрацювання окремих писемних пам’яток, що є мізерною часткою серед величезного обсягу та розмаїття джерел XVI-XVIII ст. Проте ж авторка і не ставила на меті підібрати приклади та проаналізувати етимологію кожного з гончарських термінів, які мали побутування на території сучасної України.
Сучасна українська керамологічна термінологія
КЕРАМОЛОГІЧНІ СЮЖЕТИ в постсовєтській археологічній науковій літературі: ДОМІНАНТА ПРОФАННОГО
Про керамологічні терміни в довідковій літературі початку ХХІ століття
ГОНЧАРСТВО І УКРАЇНСЬКА МОВА
Спочатку було СЛОВО... Саме воно означувало, фіксувало в підсвідомості кожний найменший поступ людської еволюції. Згодом прийшло ГОНЧАРСТВО, яке моделювало світоглядні уявлення і в глиняних творіннях фіксувало злети й падіння людських цивілізацій.
ГОНЧАРСТВО І МОВА — спосіб пізнання світу, забезпечення життєздатності суспільства й засіб осмислення, впорядкування системи здобутих знань. Одвічний діалог Людини й Землі вершився через священнодійство Гончарів — Царів неосяжних вершин Животворящого Вогню. Мова Людської Душі тисячоліттями збагачувалася Мовою Живої Глини. Адже Кераміка — універсальна міжнародна мова, застигла в неповторних формах і орнаментальних композиціях. Переховуючи в собі загальнолюдські цінності різноголосих національних менталітетів, вона постає містком до міжкультурного взаєморозуміння.
З прадавніх часів в українській мові сформувався значний пласт професійної лексики гончарів, яка ввібрала в себе народний досвід освоєння природних матеріалів і пристосування їх до задоволення повсякденних потреб людини. Гончарська термінологія, як і технічні прийоми роботи стародавнього ремесла, мовби найдорожчий скарб передавалася від роду до роду, успадковувалася й збагачувалася кожним наступним поколінням мистців. У ній ще й досі зберігаються архаїчні елементи язичницького світосприйняття, що сягають своїми витоками до найдавніших археологічних культур. Тому вивчення гончарської лексики важливе не лише для мовознавства, а й для пізнання джерел формування й особливостей історичного розвитку української культури в цілому, з’ясування етногенези, етнічної історії Українців.
ДО ПИТАННЯ ТЛУМАЧЕННЯ КЕРАМОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ДОВІДКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ
АРХЕОЛОГІЧНА ЦІЛИНА\УКРАЇНСЬКОГО СВІТУ
Україна, здобувши незалежність і позбувшись совєтських політичних «ізмів», несподівано потрапила в полон європейських соціально-економічних пороків, одним із наслідків яких стало поширення в нашій державі так званої «чорної» археології, що доти процвітала переважно за межами совєтського простору. По суті, маємо відродження в Україні давньої традиції скарбошукання, з якої, власне, й постала археологія як галузь наукових знань.
Поширення в Україні «чорної» археології відбувалося прямо пропорційно наростанню кризових явищ в економічному і духовному житті країни.У середині 1990-х років про це ганебне явище вже говорили не тільки в середовищі археологів і музейних працівників, а й на сторінках місцевої і столичної преси. 1997 року голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, доктор мистецтвознавства Олександр Федорук із прикрістю констатував: «Останніми роками в Криму, на Закарпатті посилилася нелегальна псевдоархеологічна «діяльність» з метою контрабандного збуту викопних об’єктів культури, нелегального вивозу їх за межі України. Десятки псевдоархеологічних експедицій, в тому числі науково організованих груп з інших держав безкарно ведуть розкопки без відповідних на такі дії санкцій і дозволів, вивозячи об’єкти культури, руйнуючи давні могильники. Не контролюють цих протизаконних акцій органи місцевої влади, фактично не турбуються про збереження спадщини. На західних ринках останнім часом з’явилися археологічні об’єкти кримського походження» [8, с.10-11].