07
листопада
2012

Атрибутування глиняних виробів: суть проблеми

   Сучасний музей покликаний зберігати відгомін давно минулих подій і водночас виявляти проблеми сьогодення, порівнюючи й аналізуючи їх. Необхідно, щоб на початку ХХІ століття розвиток музейної справи стане одним із провідних напрямів діяльності суспільства, оскільки рівень розвитку музеїв є одним із показників уваги до минулого [5, с.119].

   В основі створення й розвитку музеїв лежить комплектування фондів – «цілеспрямований, плановий процес, що ґрунтується на методологічних принципах профільних дисциплін та музеєзнавства, процес виявлення і збирання предметів музейного значення для поповнення музейної збірки» [2, с.4]. Щоправда, майже всі колекції кераміки в Україні від кінці ХІХ й до кінця ХХ століття формувалися безсистемно, в основному зусиллями ентузіастів і випадковими надходженнями. У переважній більшості, особи, які передавали речі до музеїв, і особи, які комплектував музейні фонди кераміки, не мали фахових керамологічних знань [13, с.7], що, відповідно, відобразилося на атрибутуванні глиняних виробів.

   Як зазначала головний зберігач фондів Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Людмила Булгакова: «музеї України вже давно стали своєрідними банками даних, а матеріали, що в них зберігаються, використовуються для проведення різного роду досліджень. З часом вони набуватимуть усе більшого значення, особливо щодо мистецтв і ремесел... Предмети, зібрані в музеях,... є неоціненним джерелом інформації при вивченні відповідних технологій та особливостей декору» [1, с.42]. Оскільки ж фондові збірки кераміки стали однією з невід’ємних складових дослідження розвитку гончарства, активне комплектування фондів потребує добре організованого обліку.

   Ще на початку 1950-х років дослідник російського декоративно-ужиткового мистецтва XVIII – початку ХХ століття, керамолог Олександр Салтиков, зазначав, що у науково-дослідній роботі «атрибутування (визначення) пам’ятки переходить з плану простої колекціонерської любові до старовини у план об’єктивного наукового знання...» [17, с.265].

Нині з упевненістю можна стверджувати, що проблема непрофесійного атрибутування глиняних виробів існує давно. Ще в 1920-х роках, досліджуючи гончарство Чернігівської губернії, керамолог Євгенія Спаська у своєму щоденнику писала: «встигла побувати в Етнографічному музеї, який справляє чудове враження (про музей у Чернігові – О.Л.), але не згодна з атрибутуванням цілої групи посуду» [21, с.359]; «Новг.Сіверський Музей має лише десять погано паспортованих кахоль і жодної речі з місцевого гончарного виробництва» [20, с.366].

   На початку 1970-х років на проблему неналежної атрибуції кераміки, яка зберігається в музеях, почали звертати увагу російські дослідники. Зокрема, Ігор Суслов писав про низький рівень науковості атрибутування кераміки. Основною причиною такого процесу він називав відсутність необхідної літератури: «Колекції пам’яток кераміки, що зберігаються в музеях СРСР, є найціннішим національним надбанням радянського народу. Збереження і можливість вивчення цих колекцій багато в чому залежить не лише від їх ретельного обліку та зберігання, але і від їх правильного науково обґрунтованого опису. На жаль, не завжди і не скрізь збереження, вивчення і опис кераміки, як і інших музейних предметів, здійснюється на відповідному рівні. Багато в чому це пояснюється тим, що в існуючих виданнях та інструкціях про облік, збереження та опис музейних колекцій, власне кераміці майже не приділено уваги. Є лише окремі згадки й розділи, що стосуються, головним чином, умов збереження та реставрації кераміки»[21, с.13].

   Російська дослідниця кераміки Клара Прусліна, оглянувши майже всі найбільші зібрання кераміки в музеях Росії, зазначала, що «в колекціях музеїв є порівняно невелика кількість робіт, виконаних в кераміці в цей період (рубіж ХІХ–ХХ ст. – О.Л.)… Переважно вони знаходяться в запасниках і, як правило, не атрибутовані» [16, с. 7]. Одразу виникає питання, хто ж і коли атрибутуватиме ці речі і чи будуть вони атрибутовані взагалі?

   Пізніше до проблеми аматорської атрибуції кераміки в музеях звернулися українські дослідники. Доктор філологічних наук Роман Кирчів, зазначав, що хоча «музейні етнографічні колекції набувають статусу історико-культурних документів» [11, с.199], проте «широке предметне використання збірок і колекцій етнографічних матеріалів у музеях України дуже утруднене на сьогодні відсутністю належної інформації про них» [11, с.200].

   Те ж саме можна стверджувати й про українські та окремі чужоземні, наприклад, Міжнародний музей кераміки у Фаєнце, де багато експонатів мають поверхову, часто неправильну атрибуцію [14, с.101].

   Опрацювавши інвентарні книги кількох музеїв України, в яких зберігаються найбільші колекції кераміки, зверну увагу на найбільш типові помилки, допущені працівниками музеїв під час атрибутування глиняних виробів:

поверховий і неповний опис або взагалі його відсутність в інвентарних книгах. Ще на початку 1970-х років Ігор Суслов зазначав, що це один із найбільш складних і важливих моментів наукової атрибуції предмета. Він стверджував, що «опис пам’яток кераміки не завжди легко дається навіть досвідченим музейним працівникам. Але він в різних музеях ведеться по різному і часто довіряється непідготовленим особам» [21, с.38]. У результаті поверхового опису, не маючи перед собою самої речі або її зображення, часто дуже важко, а інколи й зовсім неможливо скласти чітке уявлення про предмет, який описано. Наприклад: «Монетка у вигляді миски мальованої, Омеляненко» [9, КС-3421] (опис відсутній); «Монетка у вигляді лебедя-свищика Омеляненко; опис: свищик світло-жовтого кольору з трьома отворами і вигнутою вниз шиєю» [9, КС-3446] (під поданий опис можна підібрати безліч свищиків); «Свищик у вигляді ведмедика з жбаном, Омеляненка» [9,  КС-3451] (опис відсутній); «Чайник; опис: полив’яний жовтий» [9, КС-355]; «Барильце; опис: полив’яне, синього кольору, глина» [9, КС-456];

неправильне подання назв виробів, які атрибутують. Наприклад: «Алегорична фігура на брунатній підставці»[7, ЕП-44134] (що таке алегорична фігура? – О.Л.);

одна форма в різних описах має різні варіанти назв, що пояснюється вживанням регіональних термінів. Наприклад: Гавареччина – «двоєчки» [7, ЕП-67262], Адамівка – «двояки» [7, ЕП-68027], «двоячки» [7, ЕП-67993], «близнюки» [7, ЕП-68501], Хмельниччина – «близнята» [7, ЕП-69365]. Однак під час занесення інформації в інвентарні книги потрібно спочатку зазначити загальну назву, а далі в дужках вказувати її локальні варіанти.

Ознайомившись із відомостями, занесеними в інвентарні книги, відзначу й позитивні моменти. Під час опрацювання інвентарних книг Музею народної архітектури та побуту України НАН України (Київ) звертає увагу той факт, що в деяких випадках під час атрибутування предмета записано два осередки – один зазначено в графі «Опис предмета» з поміткою «зроблено» («виготовлено»), інший – у графі «Місце виготовлення». Наприклад: «Миска, початок ХХ ст., зроблено: Смотрич, Дунаєвецький р-н; с. Кадієвці, Кам’янець-Подільський р-н, Хмельниччина»[8, кс-2022/кв-325/16]; «Миска, початок ХХ ст., виготовлено у Смотричі; с. Теремці, Кам’янець-Подільський р-н, Хмельниччина» [8, кс-2030/кв-326/22]; «Миска, ф-ка Кузнєцова в Будах; с. Яришів, Вінниччина» [8,  кс-2041/кв-326/50]; «Миска, кінець ХІХ ст., зроблено у Смотричі; с. Кадиївці, Хмельниччина»[8, кс-2066/кв-327/36]; «Миска, початок ХХ ст., виготовлено у м. Смотрич, Новоушицький р-н, Хмельниччина; с. Куражин» [8, кс-5159/кв-707/3]; «Тарілка, ф-ка Кузнєцова, Буди, кінець ХІХ ст., Опішне, Полтавщина»[8, кс-5231/кв-710/83]. Такий спосіб подання інформації дозволяє визначити, окрім загальних відомостей про вироби, не лише осередки їх виготовлення й віднайдення, але й ареали побутування.

   Неправильне атрибутування виробів можна зустріти не лише в інвентарних книгах музеїв, а й у друкованих виданнях: монографіях, альбомах, каталогах тощо. Саме такі публікації викликають чимало запитань, оскільки популяризують недостовірну інформацію. Завдяки цьому відбуваються подальші неправдиві трактування, що впливає на наукові дослідження того чи іншого явища.

   Аналіз друкованих видань дозволяє виділити три найбільш типові помилки, яких припускаються їх автори.

1) у різних виданнях надруковано фотографію одного й того ж предмета, а атрибутивні відомості подано різні, інколи навіть суперечливі. Наприклад:

«Миска. 1958 р. Петро Зінченко. С. Головківка Черкаська обл.» [25, мал.38]; «Петро Зінченко. Миска. С. Головківка Черкаська обл. 50-і рр. ДМУНДМ» [3, с.58]; «ParPiotrZintchenko(neen1900). VillagedeGolovkovka, regiondeKirovograd/ MuseedesArtsDecoratifsUkrainiens. Kiev»[22, мал.4]. Коли ж насправді виготовлено цю миску – 1958 чи в 1950-х роках, і де – у Черкащині чи Кіровоградщині?;

«Миска. 1903 р. Ганна Лебеденко. М. Васильків Київської обл.» [25, мал.42]; «Миска. С.Здоровка Київська область 20-і рр.» [3, с.44]. Знову постає те ж саме запитання: коли і де виготовлено подану миску й чи правильно зазначено її автора у першому варіанті підпису?;

«Миска. Кінець ХІХ ст. Київщина» [25, мал.44]; «Миска. Київщина. XVIII – поч. ХІХ ст.» [3, с.92]. Отже, одну миску в різних описах датують різним часом виготовлення, різниця складає майже 100 років;

«Баклага. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. С.Дибинці, Київська обл.» [25, мал.45]; «Баклага. С.Дибинці Київська область початок ХХ ст.» [3, с.15]. Знову не зрозуміло, де ж подано правильні відомості!;

«О.Бєлінський. Миска. Канів Черкаської обл. 30-і р. ХХ ст. З колекції О.Данченко» [4, с.122.]; «Олександр Бєлінський. Миска. Канів. 40-і рр. Власність О.Данченко» [3, с.54]. Подано фотографії одного виробу, атрибутованого однією людиною, а різниця в часі виготовлення сфотографованої миски – близько 10 років – і лише за умови, якщо у другому підписі маються на увазі 40-і роки ХХ століття;

«П.Гайдук. Свічник. Ревівка. Кіровоградська обл. 1919» [4, с.51]; «Гаврило Гайдук. Свічник. С. Ревівка на Кременчуччині. 10-і рр. ХХ ст.» [3, с.111]. Тут маємо кілька невідповідностей. По-перше, не зрозуміло, як насправді звуть автора виробу – Гаврило чи П. (Петро, Пантелеймон, Пилип?). По-друге, коли ж виготовлено свічник – 1919 року чи у 1910-х роках?;

«Посудина у вигляді чоловіка. Чигиринщина. ХІХ ст. ДМУНДМ» [3, с.116]; «Карафа. Чигиринщина. ХІХ ст. ДМУНДМ» [4, с.78]. Підписи подано однією людиною, а виріб (один і той же) називається по різному.

2) Другу групу складають підписи, які містять неправильну атрибутивну інформацію:

«Ecuelle. Annees 1930. Par Alexandre Nevedomski (ne en 1904) Chargorod, region de Vinnitsa. Collectionparticuliere, Kiev»[22, мал.32]. Атрибутування викликає сумніви щодо місця виготовлення. Серед матеріалів польових обстежень Вінницької області (ілюстративна частина) одного з провідних керамологів другої половини ХХ століття Юрія Лащука є фотографії подібних мисок, місцем виготовлення яких дослідник зазначив Бар (Вінниччина). Нині зразки подібних мисок відомі в приватних колекціях Львова. Місцеві колекціонери, не маючи відповідної фахової підготовки, на основі підпису до вищезазначеної опублікованої фотографії, атрибутують ці миски Шаргородом, хоча й не мають стовідсоткової впевненості в цьому. Один із них, Тарас Лозинський, розповідав, що була організована спеціальна поїздка до Шаргорода з метою довідатися про ці миски, але місцеві жителі стверджували, що такого у них ніколи не робили [6, арк.6.]. Є також відомості, що Леся Данченко – власник сфотографованої миски – не подавала надрукованого атрибутивного підпису до зазначеної миски в альбомі. Резонно виникає запитання: хто її атрибутував і наскільки правдивою є інформація, подана в альбомі?;

«Зооморфне навершя димаря. Адамівка, Вінниччина. 1999» [12, с.317] – у дійсності Адамівка – гончарний осередок Хмельницької області [24, с.363].

3) У деяких випадках атрибутивні відомості, подані в друкованих виданнях, викликають сумніви у їх достовірності. Але для того, щоб упевнено стверджувати про неправильність атрибутивної інформації, необхідно оглянути зазначені вироби безпосередньо в музеї. Наприклад:

- 1964 року працівники Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького видали каталог кераміки [10], яка зберігається у фондах закладу. Привертає увагу один із записів зазначеного каталогу (фото виробу відсутнє): «Куманець О.Ф. Селюченко. Друга чверть ХХ ст. (Інв. № КС-94)» [10, с.101]. Сумніви викликає датування виробу другою чвертю ХХ століття. Відомий дослідник життя й творчості Олександри Селюченко Леонід Сморж зазначав, що майстриня влаштувалася на роботу в артіль «Художній керамік», коли повернулася з відновлюваних робіт на Донбасі після війни спочатку різноробочою. Пізніше її перевели на посаду ліпниці [18, с.129]. Окрім того, не відомо жодного куманця, виготовленого майстринею. Вона не гончарювала за кругом, а лише ліпила. Тому, на мою думку, куманець, автором мальовки якого може бути Олександра Селюченко, необхідно датувати серединою ХХ століття.

   Подібних прикладів можна навести багато. Останнім часом працівники музеїв усе частіше у своїй діяльності звертаються до новітніх технологій. Почали з’являтися компакт-диски, за допомогою яких той чи інший музей популяризує свою діяльність і надбання. Одним із прикладів такої роботи є компакт-диск «Спадщина Івана Гончара» [19], виданий 2004 року в Києві. Автори компакт-диска зазначили на обкладинці, що «сучасні інформаційні технології дозволяють зробити творчу спадщину І.М.Гончара доступною широкому загалу цінувальників української культури як в Україні, так і в світі». Отже, основна мета – популяризація фондових колекцій музею. Як стверджує керамолог Олесь Пошивайло, «важливо доносити до людей виключно правдиву, перевірену інформацію, не спотворену буденним поспіхом, узвичаєною недбалістю чи фаховою необізнаністю. На жаль, подібної відповідальності забракло творцям компакт-диска «Спадщина Івана Гончара» [15, с.126].

   В одній з підрубрик диска («Кераміка») подано 21 фото гончарних виробів, що репрезентують здобутки гончарів кількох гончарних осередків України... Під час ознайомлення з поданими матеріалами не можна не погодитися із критичним аналізом диска керамолога Олеся Пошивайла, який відзначає «школярський» підхід до оформлення анотацій репродукованих виробів. «Насамперед, відомості про твори подано безсистемно, без найменшої претензії на музеєзнавчу чи керамологічну фаховість. Такі обов’язкові елементи атрибутування музейних експонатів, як розміри, інвентарні номери відсутні повністю; інші наявні лише частково. Так, матеріал та техніка виконання робіт зазначені вкрай поверхово. Усі анотаційні відомості подані хаотично, безсистемно» [15, с.126]. Наведу лише один приклад: «Миска. Опішня. Полтавщина... Кінець ХІХ – початку ХХ ст.» [19,с.128]. Заступник директора Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ігор Пошивайло у своїй монографії «Феноменологія гончарства: Семіотико-етнологічні аспекти» подав іншу анотацію до цієї ж миски: «Миска із орнітоморфним мотивом. Сунки, Черкащина. Кінець ХІХ ст.» [12, с.305]. Виникає питання: де ж істина? Окрім цього, варто зазначити, що ця миска не є опішненською.

   Слід зауважити, що подібні напрацювання науковців і музеєзнавців украй важливі для популяризації надбань української культури, насамперед, у середовищі юних поколінь українців... Але, як зазначає Олесь Пошивайло «все в них має бути бездоганним і відповідним сучасному рівню наукових знань» [15, с.128].

   Зверну увагу ще на один аспект порушеної проблеми. Українська кераміка зберігається в музеях і приватних колекціях багатьох держав світу, але Російський етнографічний музей – «єдиний зарубіжний музейний заклад, який уже кілька десятиліть займається видавничою діяльністю, спрямовано на популяризацію української колекції кераміки» [13, с.18]. На жаль, одне з перших друкованих видань зазначеного музею, у кому опубліковані фотографії глиняних виробів українських майстрів, не містить відповідних відомостей про подані предмети – лише фото, назви (не завжди правильні) та призначення [23]. Якщо про час виготовлення сфотографованих творів довідуємося з назви видання (кінець ХІХ – початок ХХ століть), то про місце виготовлення й авторів робіт можна лише здогадуватись.

   Зважаючи на викладене вище, із сумом констатуємо непрофесійний підхід і безвідповідальність музейних працівників і дослідників-керамологів щодо атрибутування глиняних виробів упродовж усього ХХ століття. Атрибутування глиняних виробів, як і інших творів – складний процес, у якому аналіз усіх складових є обов’язковим елементом роботи. Атрибутувати твір – означає дати відповідь на низку таких основних питань, як назва предмета, його призначення, матеріали та техніка виготовлення, розміри, час, місце виготовлення та автор, подати повний опис зовнішнього вигляду предмета, враховуючі всі пошкодження й реставраційне втручання, описати історію його побутування. Для правильної атрибуції того чи іншого предмета недостатньо лише одного знання літератури з проблемного питання (якої нині дуже мало). Цей процес починається задовго до надходження предметів до музею чи приватної колекції – під час збирання творів у експедиціях, у майстернях художників, колекціонерів.

   Необхідно враховувати й той факт, що неатрибутований або неправильно атрибутований виріб втрачає свою цінність для наукового дослідження. Він стає лише гарною іграшкою, яка милує око відстороненого глядача. Це в кращому випадку. В гіршому – недосвідчений дослідник уводить неправильну інформацію в науковий обіг, поповнюючи таким чином існуючі міфи. Тим часом з кожним роком стає все менше можливості перевірити правильність наявної інформації, оскільки традиційні осередки виготовлення виробів мистецтва зникають.

   Проблема атрибутування глиняних виробів у сучасних музеях є однією з основних у процесі обліку й збереження предметів музейного значення. Нині багато музейних працівників роблять спроби систематизувати всі накопичені матеріали й навести лад у фондових колекціях. Для цього потрібно не лише бажання, а й відповідна наукова література. Деякі музеї розробляють програми й рекомендації щодо облікової й зберігальницької роботи музеїв.

   Одночасно звертаю увагу, що 2005 року в Інституті керамології - відділенні Інституту народознавства НАН України створено єдину експертну комісію, до складу якої увійшли провідні керамологи країни. Зазначена комісія здійснює атрибутування глиняних виробів. Для цього потрібно подати відповідну заявку та твір. Після проведення атрибутування власнику твору видається «Сертифікат про результати атрибутування глиняного виробу експертною комісією Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України»і акт на виконані роботи, затверджені директором Інституту керамології.

   На жаль, нині в Україні це єдина експертна комісія, і займається вона лише атрибутуванням глиняних виробів. Проблеми ж правильної атрибуції стосуються всіх предметів Музейного фонду України, не залежно від матеріалу виготовлення. Окрім того, до сьогодні жоден музей не звернувся за допомогою в атрибуту ванні глиняних виробів до експертної комісії.

 

1. Булгакова Людмила. Роль музеїв у збереженні й розвитку художніх ремесел // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2002 / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2002. – Кн.2. – С.41-43.

2. В’ялець А.Ф., Чернявська Є.В. Актуальні проблеми науково-фондової роботи музеїв // Актуальні проблеми фондової роботи музеїв: Тематичний збірник наукових праць. – К.: Видання Державного історичного музею УРСР, 1988. – С.4-14.

3. Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини. – К.: Мистецтво, 1969. – 144 с.

4. Данченко Леся. Народна кераміка Середнього Придніпров’я. – К.: Мистецтво, 1974. – 192 с.

5. Єсюнін С.М. Нові напрямки у побудові недержавних музеїв // Музей і ХХІ сторіччя: Збірник наукових праць. – Херсон: Айлант, 2000. – С.119-122.

6. Звіт про керамологічну експедицію до м.Львів 2004 року // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.7. – Од. зб.98. – 46 арк.

7. Інвентарні книги // Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

8.Інвентарні книги (кераміка, скло) // Музей народної архітектури та побуту України в Києві.

9.Інвентарні книги (кераміка, скло) // Полтавський краєзнавчий музей.

10. Каталог: Кераміка. – Дніпропетровськ: Промінь, 1964. – Вип.І. – 142 с.

11. Кирчів Роман. Роль музейних колекцій в активізації сучасних етнографічних досліджень України// Народознавчі зошити: двомісячник. – Львів, 1995. – Зошит 4. – Липень-серпень. – С.198-200.

12. Пошивайло Ігор. Феноменологія гончарства: Семіотико-етнологічні аспекти. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 432 с.

13. Пошивайло Олесь. Музейний ландшафт гончарської України // Український керамологічний журнал. – 2003. – №2-4. – С.5-24.

14. Пошивайло Олесь. Скопин: ідеологічний міф совєтського мистецтвознавства й реальні досягнення давнього гончарного центру Росії (керамологічні студії після І Міжнародного фестивалю гончарів) // Український керамологічний журнал. – 2004. – №2-3. – С.73-104.

15. Пошивайло Олесь. „Спадщина Івана Гончара”: неусвідомлена міра відповідальності! // Український керамологічний журнал. – 2004. – №4. – С.125-128.

16. Пруслина К.Н. Русская керамика (конец ХІХ – начало ХХ в.). – М.: Наука, 1974. – 160 с.

17. Салтыков А.Б. Самое близкое искусство. – М.: Просвещение, 1969. – 296 с.

18. Сморж Леонід. Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – 304 с.

19. Спадщина Івана Гончара: Компакт-диск. – Київ, 2004.

20. Спаська Євгенія. Подорожі по Чернігівщині: уривки з щоденників, рр.1921-1926, головним чином про гончарство чернігівське // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.337–373.

21. Суслов И.М. Изучение и научное описание памятников керамики // Изучение и научное описание памятников материальной культуры. – М.: Издание Научно-исследовательского института культуры, 1972. – С.13-69.

22. Украинское народное искусство: Альбом (на французском языке). – Ленинград: Аврора, 1982. – 234 с.

23. Украинцы: конец ХІХ – начало ХХ в. / Составитель Н.М.Хазанова. – Ленинград: Издание Государственного музея этнографии народов СССР, 1975. – 32 с.

24. Українська РСР: Адміністративно територіальний устрій: На 1 січня 1987 року / Відповідальні редактори: В.І.Кирненко, В.І.Стадник). – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1987. – 504 с.

25. Українське народне мистецтво: Кераміка і скло. – К.: Мистецтво, 1974. – 217 с.

Оксана Ликова, керамолог

Тур в Египет.

Коментарі   

 
# Guest 18.03.2016, 20:07
Оффтоп. Как Вы расскрутили свой блог? Ресурс http://poll-up.ru
Відповісти
 
 
# Guest 24.03.2016, 17:47
Поздравляю, отличное сообщение Оцените пожалуйста мой сайт http://calls-online.ru/
Відповісти
 
 
# Guest 18.11.2016, 22:37
Замечательно, полезная фраза Я пользовался http://pr-vip.ru для похожей задачи
Відповісти
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

«Наука потрібна народу.

Країна, яка її не розвиває,

неминуче перетворюється в колонію»

Фредерік Жоліо-Кюрі

 

"Ми фiнансуємо науку не тому, що багатi, 
а ми багатi тому, що фiнансуємо науку" 
Рональд Рейган,
40-й президент США
 
"«Ставлення до науки
і культури є, 
було і буде мірилом українськості влади»" 
Ярослав ЯЦКІВ,
академік НАН України

Хмарка тегів

Наші партнери

Відвідувачі

free counters