01
грудня
2014

ГОНЧАРСТВО І УКРАЇНСЬКА МОВА

    Спочатку було СЛОВО... Саме воно означувало, фіксувало в підсві­домості кожний найменший поступ людської еволюції. Згодом при­йшло ГОНЧАРСТВО, яке моделювало світоглядні уявлення і в гли­­няних творіннях фіксувало злети й падіння людських цивілізацій.

    ГОНЧАРСТВО І МОВА — спосіб пізнання світу, забезпечення життєздатності суспільства й засіб осмислення, впорядкування системи здобутих знань. Одвічний діалог Людини й Землі вершився через священнодійство Гончарів — Царів неосяжних вершин Животворящого Вогню. Мова Людської Душі тисячоліттями збагачувалася Мовою Живої Глини. Адже Кераміка — універсальна міжнародна мова, застигла в неповторних формах і орнаментальних композиціях. Переховуючи в собі загально­людські цінності різноголосих національних менталітетів, вона постає містком до міжкультурного взаєморозуміння.

   З прадавніх часів в українській мові сформувався значний пласт професійної лексики гончарів, яка ввібрала в себе народний досвід освоєння природних матеріалів і пристосування їх до задоволення повсякденних потреб людини. Гончарська термінологія, як і технічні прийоми роботи стародавнього ремесла, мовби найдорожчий скарб передавалася від роду до роду, успадковувалася й збагачувалася кожним наступним поколінням мистців. У ній ще й досі зберігаються архаїчні елементи язичницького світосприйняття, що сягають своїми витоками до найдавніших археологічних культур. Тому вивчення гончарської лексики важливе не лише для мовознавства, а й для пізнання джерел формування й особливостей історичного розвитку української культури в цілому, з’ясування етногенези, етніч­ної історії Українців.

Коли не знаєш слів,

То нічим пізнавати людей

Конфуцій [2, с.39]

 

Без мови в світі нас — нема!

Михайло Шевченко [3, с.8]

 

   Спочатку було СЛОВО... Саме воно означувало, фіксувало в підсві­домості кожний найменший поступ людської еволюції. Згодом при­йшло ГОНЧАРСТВО, яке моделювало світоглядні уявлення і в гли­­няних творіннях фіксувало злети й падіння людських цивілізацій.

    ГОНЧАРСТВО І МОВА — спосіб пізнання світу, забезпечення життєздатності суспільства й засіб осмислення, впорядкування системи здобутих знань. Одвічний діалог Людини й Землі вершився через священнодійство Гончарів — Царів неосяжних вершин Животворящого Вогню. Мова Людської Душі тисячоліттями збагачувалася Мовою Живої Глини. Адже Кераміка — універсальна міжнародна мова, застигла в неповторних формах і орнаментальних композиціях. Переховуючи в собі загально­людські цінності різноголосих національних менталітетів, вона постає містком до міжкультурного взаєморозуміння.

   З прадавніх часів в українській мові сформувався значний пласт професійної лексики гончарів, яка ввібрала в себе народний досвід освоєння природних матеріалів і пристосування їх до задоволення повсякденних потреб людини. Гончарська термінологія, як і технічні прийоми роботи стародавнього ремесла, мовби найдорожчий скарб передавалася від роду до роду, успадковувалася й збагачувалася кожним наступним поколінням мистців. У ній ще й досі зберігаються архаїчні елементи язичницького світосприйняття, що сягають своїми витоками до найдавніших археологічних культур. Тому вивчення гончарської лексики важливе не лише для мовознавства, а й для пізнання джерел формування й особливостей історичного розвитку української культури в цілому, з’ясування етногенези, етніч­ної історії Українців.

   Гончарська термінологія України виявляє не тільки лексичне багатствоукраїнсь­кої мови, а й рівень розвитку ремесла, його історичні корені, місце й роль в системі традиційно­побутової культури українців. У ній тісно сплелися архаїзми й новоут­ворення останніх сторіч: за походженням маємо одні слова, що сягають своїми витоками індоєвропейської спільності, другі — праслов’янської культури, треті — доби середньовіччя й новітніх часів.

   Гончарська термінологія розпадається на дві тематичні групи. До першої належить професійна лексика, що склалася в середовищі гончарів і була безпосе­редньо пов’язана з виробничими процесами ремесла, задіяними в них матеріалами та інструментами. При цьому майже в кожному гончарному осередку у вжитку були самобутні місцеві терміни, які не траплялися в інших місцевостях; їх поява зумовлювалася регіональною специфікою промислу.

  До другої групи належить широкий пласт побутової лексики, що сформувалася внаслідок особливостей використання в побуті предметів гончарного виробництва. У ній виділяються як загальновживані в Україні слова, що одночасно виконують роль гончарських термінів, так і діалектні слова, поширені на обмеженій території.

   Державний музей­заповідник українського гончарства в Опішному відродив започатковану ще в другій половині XIX століття діяльність земських статистів і етнографів зі збирання ремісничої термінології, відновивши пошуки лексичних матеріалів для узагальнюючого “Словника народної гончарської термінології Укра­їни». Шлях до нього проліг через впорядкування термінологічних словників окремих гончарних осередків, регіональних словників історико­етнографічних зон України і територій компактного проживання українців поза межами країни. Першим із них став «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» [1]. Він включає в себе лексику, пов’язану з гончарним промислом, предметами його виробництва й особливостями застосуван­ня, що побутувала на Лівобережжі, зокрема в тій його частині, яка в ХVП­ХVІП століттях становила самобутній історико­географічний регіон, відомий в історії під назвою «Гетьманщина». За сучасним адміністративно­територіальним поділом — це території Полтавської, Чернігівської, північно­західних районів Сумської, східних Київської, північно­східних Черкаської, північних Дніпропетровської, південно­західних Харківської, південних районів Брянської (Російська Федерація) облас­тей.

   Підготовка подібних словників — одне з першочергових завдань українських керамологів. Адже в часи тотального руйнування традиційного побуту з кожним днем все більше трансформуються (нівелюються) традиційні промисли й ремесла. На зміну давнім, традиційним прийомам роботи приходять сучасні, які, здебільшого, не несуть у собі ніяких етнічних ознак місцевої культури. Лексика, породжена старими формами організації праці, технологічними прийомами роботи, відходить у минуле, поступово забувається. Ось чому сьогодні надзвичайно важливо дбайли­во зібрати перлини народної мови, врятувати їх від забуття, зберегти для майбутнього унікальні свідчення про гончарську бувальщину, які й донині бережуть у пам’яті сиві гончарі. Зрозуміло, що укладання словників неможливе без широкого залучення до цієї справи етнографів, мистецтвознавців, філологів, краєзнавців. Польові фольклорно­етнографічні експедиції слід доповнити опрацю­ванням давніх писемних пам’яток та архівних матеріалів.

   Ретельна фіксація професійної лексики українських гончарів з усіма її локаль­ними діалектними варіантами стане не лише важливим кроком на шляху збереження історичних мовних надбань українців, а й дозволить використати її як ґрунтовне джерело історико­генетичних студій українського (слов’янського) гончарства.

   Для становлення тієї чи іншої галузі наукових знань, зокрема нової наукової дисципліни, важливе значення має також усталення власного термінологічного апарату. Основою формування спеціалізованого керамологічного словника має стати професійна термінолексика українських гончарів. У першу чергу, слід звернути увагу на термінологію, поширену на більшості етнічних територій України. Небажане використання вузьколокальних діалектних термінів та штучних неологізмів.

   Нинішні дослідники гончарства все частіше звертаються до гончарної спадщи­ни минулих віків, щоб активніше використовувати професійну ремісничу лексику в наукових студіях. Як наслідок — у публікаціях рідше трапляються різного роду неточності й недоречності. Найчастіше цим хибують праці археологів, що свідчить про погану обізнаність їх з керамологічними польовими й літературними матеріалами з поля гончарства. Звертання до народознавчих джерел допомогло б їм у тлумаченні, інтерпретації археологічних керамічних пам’яток, реконструкції явищ культури, безпосередньо пов’язанних з гончарством. Адже ще Вадим Щербаківський наголо­шував, що об’єктивна реконструкція історичних закономірностей «вимагає, щоб археолог був одночасно і етнологом, бо інакше мимо нього пройдуть багато даних і зникнуть під час розкопок повз його увагу. І літні наші археологи Володимир Антонович та Федір Вовк були одночасно й добрими етнологами» [4, с.273].

   Нерідко саме археологи для опису форм та орнаментики давньої кераміки застосовують порівняння, які можна тлумачити по­різному. Наприклад, пишуть про «підквадратну» форму, «есоподібні» вінця посуду, з чого дуже важко збагнути, що ж за «есо» мав на увазі автор.

   У сфері дослідження гончарства одним із першочергових завдань є формуван­ня єдиної уніфікованої загальноукраїнської термінологічної системи опису (озна­чення) спеціальних понять гончарного виробництва та глиняних виробів.Тоді стануть неможливими випадки, коли той чи інший предмет (дія) позначається різними термінами або ж терміном, який в усталеній професійній мові гончарів означає зовсім інше поняття. Внаслідок цього, спеціалісту­гончарю, досліднику гончарства інколи досить важко збагнути справжній контекст терміна, адекватно тому змісту, який вклав у нього автор публікації.

   Скажімо, деякі автори, переважно мистецтвознавці, для означення техніки розпису гончарних теракотових виробів кольоровими глинами нерідко застосовують термін «описка», який не зовсім точно відображає суть означуваної операції. У народному гончарстві «опискою» називають болотну руду, з якої готують чорну фарбу, або ж саму цю фарбу. Причому, її навіть не змішують з глиною, а тому використання терміну «описка» для позначення техніки розпису керамічними  глинами ніскільки не відображає дійсної суті технологічного процесу. З цієї точки зору, більш точним було б назвати процес «червінькуванням» чи «побілуванням» — за назвами «червіньки» і «побілу» (відповідно, червона і біла глини, що застосо­вуються гончарями для оздоблення посуду). У даному випадку немає потреби ані вигадувати щось нове, ані штучно пристосовувати не характерне старе, бо в народному гончарстві впродовж тисячоліть виробилася власна досконала терміно­логічна система, яка влучно означує всі ланки технологічного процесу гончарного виробництва. В Україні здавна техніку розпису простого посуду кольоровими глинами називають «писанням». Кажуть: «писати горщики», «розписувати гладиш­ки»,«писана макітра». Тому і в наукових публікаціях доречне використання саме цих усталених гончарських термінів, вироблених спеціально для означення техно­логічних операцій гончарного промислу.

   На відміну від «писаного», «розписаного» теракотового посуду на позначення полив’яних орнаментованих виробів, у народному гончарстві утвердився термін «мальовка» («мальований посуд», «мальована миска»), а, власне, техніки оздоб­лення — «малювання», «мальовка». Тому і в наукових публікаціях на розрізнення неполив’яного і полив’яного орнаментованого посуду доцільне застосування термі­нів «писання» і «малювання».

   Нерідко в публікаціях різновиди одного й того ж явища подаються як цілком самостійні сфери діяльності. Зокрема, частіше трапляються такі словосполучен­ня: «кераміка і фарфор», «кераміка і гончарство», «кераміка, майоліка і гончар­ство». При цьому виявляється поверхове розуміння сутнісного змісту слів. Так, слово «кераміка», грецького походження, є узагальнюючим терміном, який означує собою як ремесло виготовлення предметів з глини, так і всю сукупність різноманіт­них виробів із глини. Інший узагальнюючий термін, що має вже слов’янські корені, «гончарство», тлумачиться однозначно як знання (вміння) виготовлення предметів з глини. Усі інші слова («майоліка», «фарфор», «фаянс») мають локальне підвидове значення й акцентують увагу на специфіці технологічного процесу гончарного (керамічного) виробництва. У науковій і краєзнавчій літературі інколи застосовується термін «гончарство» лише для означення народної кераміки чи традиційної технології гончарного виробництва, на відрізнення її від промислової кераміки чи творчості художників­керамістів.

   Дослідження українських керамологів, здебільшого археологів, які останнім часом усе частіше пишуть українською мовою, мають ще одну характерну прикмету — поширене застосування русизмів (мовних кальок з російських термінів) та російської фразеології. Таке «перелицювання» російської мови в українську, неприродний симбіоз двох мовних структур свідчить про недостатнє оволодіння українськими керамологами скарбами української мови, а заодно й нагадує про спадщину комуністичної епохи, коли майже вся гуманітарна наука, передовсім археологія, творилася «великодержавною», загальноімперською мовою. Нині вчені все частіше звертаються до рідної мови, але побутова російськомовність завжди виявляється в стилістиці викладу результатів наукових досліджень. Тому в більшос­ті «українських» рукописів статей російськомовних авторів російська термінологія, фразеологія без будь­яких стилістичних видозмін пересаджуються на український науковий мовний ґрунт, який має власну самобутню структуру словотворення. Наприклад, пишуть «випал» (випалювання), «вишина» (висота), «вінчики» (він­ця), «гончарне коло» (круг), «доводка» (доведення), «дресва» (жорства), «клей­мо» (тавро), «обпал» (випалювання), «очаг» (вогнище),«поливний» (полив’яний), «помол» (помел, розмелювання), «прокалений» (пропечений), «просушка» (просу­шування), «скупщик» (скупник), «солонка» (сільничка, солянка), «сосуд» (посу­дина), «формовка» (формування), «формовочна маса» (формувальна маса), «штам­повка» (штампування). Унаслідок такого довільного користування національними термінологічними системами, з’являється плутанина, неточності в означенні тотож­них явищ засобами різних мов, а також не завжди доречна варіативність наукових термінів для позначення одного й того ж явища технологічного процесу, форм, орнаментики тощо. Подібна термінологічна мозаїка не дозволяє адекватно сприймати викладені вченими результати наукових досліджень, а, отже, і здійснювати адекват­ний аналіз, узагальнення й класифікацію польових матеріалів, робити однозначні висновки.

    Незнання молодими вченими­керамологами традиційної гончарської терміноло­гії змушує їх вдаватися до власного словотворення. При цьому неолоґізми наукових неофітів не відзначаються оригінальністю, а тому вносять значну плутанину в сприйняття понять керамологічних публікацій. Наприклад, гончарський «утор» посуду називають «бортиком денця», «пипку»«носиком зливу», «козел» горна — «розсікачем», «покришку»«накривкою», поверхню посуду — «тлом».

    Українське гончарознавство (керамологія) має активно спілкуватися з суміжни­ми науковими дисциплінами й сповна використовувати науковий потенціал, накопи­чений упродовж останнього століття зарубіжними дослідниками гончарства.Проте інтеграція неможлива без власного національного термінологічного інструментарію наукових досліджень. Тому на базі всеукраїнського корпусу народної лексики необхідно укласти уніфікований «Український науковий словник гончарської термінології», який підсумує здобутки українських керамологів і дасть їм у руки універсальний інструментарій для опису і пояснення розмаїтих виявів гончарської культури.

    Формування професійної термінолексики вітчизняної керамології, включення її в світовий науково­дослідницький простір, опанування новітніми методами дослід­ження кераміки вимагають і якнайшвидшої підготовки «Міжнародного ілюстрова­ного словника гончарської термінології». Ця унікальна лексикографічна праця має ідентифікувати гончарську термінологію української та, щонайменше, основних робочих мов Організації Об’єднаних Націй (англійська, французька, іспанська, російська). І хоча досвіду створення подібних спеціалізованих багатомов­них словників українська лінгвістика не має, зате багато інших країн уже давно практикують підготовку подібних довідників.

  Упорядник і видавці Національного культурологічного щорічника «Українське Гончарство» вважають одним із першочергових своїх завдань формування чіткої системи професійної наукової термінології для опису основних процесів і явищ у сфері українського і, загалом, світового гончарства. З цією метою, у першу чергу, публікуватимуться матеріали, що розкриватимуть лексичні скарби гончарства, а в перспективі складуть багатотомний корпус «Гончарської термінології України» і будуть покладені в основу підготовки фундаментального картографічного дослід­ження — «Лексичного атласу українського гончарства». Просимо молодих і поважних дослідників гончарства відгукнутися на поставлені проблеми, висловити свої міркування щодо них, а при підготовці рукописів для «Українського Гончар­ства» тримати в полі зору необхідність спільного формування усталеного терміно­логічного інструментарію української керамології.


1.      Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). — Опішне: Українське Народознавство, 1993. — 280 с.

2.      Семененко Й. Й. Афоризми Конфуция. — М.: Издательство Московского университета, 1987. — 304 с.

3.      Шевченко М.В. ...Я ще живу: Поезії. К.: Молодь, 1990. 104 с.

4.      Щербаківський Вадим. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці. — К.: Либідь, 1995. – 288 с.

 

Пошивайло Олесь. Гончарство і українська мова // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.15-17.

Тур в Египет.

Коментарі   

 
# profile 01.11.2018, 10:05
Need cheap hosting? Try webhosting1st, just $10 for an year.

Відповісти
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити