Гончарська термінологія XVI-XVIII століть: проблеми історії та атрибутування

Коваленко Оксана

Гончарська термінологія Лівобережної України XVI-XVIII ст. до сьогодні фактично не досліджена. І хоча, гончарську термінологію досліджували в різних аспектах вже століття, зокрема етимологічному (С. Єрьоміна, О. Трубачов), лексикографічному (В. Бережняк, В. Василенко, О. Пошивайло), історичному (Л. Нідерле), етнолінгвістичному (В. Веренич, А. Кривицький, С. Пошивайло, Н. Хобзей) та лінгвогеографічному (Й. Дзендзелівський, Л. Спанатій), регіональному (В. Бережняк, Й. Дзендзелівський, М. Кривчанська, М. Мединський). Досі дослідники фактично не зверталися до проблеми атрибутування назв гончарних виробів XVI-XVIII століть та співвіднесення їх з реальними виробами.

Для розкриття незнаного світу гончарської професійної лексики цього часу провідне місце посідають діловодні, актові, літературні та публіцистичні джерела, документи фіскального та господарського обліку XVI-XVIII ст. У різного роду описах, сплатах, заповітах, списках описаного майна померлих, що підлягало розподілу, судових справах,тобто джерелах діловодного, актового, фіскального характеру міститься багато назв глиняного посуду. Менш інформативними, дещо специфічними, проте також важливими є церковно-полемичні твори проповідників, діячів церкви XVI-XVIII ст.: Зіновіїва, Гаватовича, Галятовського, Вишенського, Величковського, Зизанія, Беринди тощо. Відібрані нами джерела та літературні твори у цій гончарській замальовці, за незначними винятками, представляють лівобережні регіони сучасної України. Дана робота є спробою дослідження гончарської термінології, проникнення до незнаного досі світу пізньосередньовічного та ранньомодернового гончарства на основі опрацювання окремих писемних пам’яток, що є мізерною часткою серед величезного обсягу та розмаїття джерел XVI-XVIII ст. Проте ж авторка і не ставила на меті підібрати приклади та проаналізувати етимологію кожного з  гончарських термінів, які мали побутування на території сучасної України.

Специфіка джерел цього часу зумовлює той факт, що надзвичайно рідко можна зустріти назви майстерень, позначення окремих гончарів — спеціалістів у певних видах виготовлення гончарської продукції. Серед них досить чітко окреслені лише цегельники. Так, вони згадуються у літописі Мгарського монастиря [17, с.21]. А Климентій Зіновіїв присвячує їм окремий вірш. Крім того, додатково, за його описом виготовлення "кафлεвых" печей можливо виділити кахельників [10, с.131]. Ці назви категорій майстрів з'являються з кінця XVII – початку XVIII ст.

Безперечно, рідкісною є фіксація назв з того понятійного масиву, який пов’язаний з технологією виробництва глиняних виробів.

Назву майстерні з виготовлення гончарних виробів — гончарню — знаходимо у літописі Мгарського Лубенського монастиря.  Вона функціонувала там тривалий час, принаймні 1695-1775 рр., за які маємо відомості. Так, за коротким “Списанням про спалення трапезної та створенням її знову” від 24 червня 1695 р. дізнаємося, що “за монастирем” були “гончарня і горн”, які постраждали під час пожежі [17, с.31]. Проте, вони були відбудовані й відновили свою діяльність, адже за “Повістю Мгарського Лубенського монастиря, про пожежу, що втретє сталася” дізнаємося, що станом до 5 серпня 1775 р. на території монастиря, “на низу” розміщувалася в числі інших господарських будівель, аж поки не згоріли у пожежі: “баня, кушнірня, гончарня, шевня, бровар” [17, с.33]. Отже, гончарне виробництво у Мгарському монастирі у XVIII ст. існувало, ймовірно, для обслуговування переважно монастирських потреб. Описані відомості цікаві ще з тієї точки зору, що враховуючи специфіку гончарного ремесла, яка обумовлювала можливість майстрам працювати вдома, оскільки житло було одночасно й робочим місцем [17, с.75], фіксування окремих майстерень, навіть для XVIII ст. є порівняно рідкісною справою.

Досить нетрадиційне використання глиняних виробів зафіксоване у судовій справі, яка розглядалася у м. Полтаві 25 лютого 1714 р. Це слідство у справі фальшивомонетників Педька Бубенка і Петра Сироїжки келебердянських мешканців та Ілька Дячка, жителя м. Кобеляки [9, с.68]. Означені злочинці виготовляли з глини форми для виготовлення фальшивих грошей – “виливання копеекъ”. Зацитуємо: “я Педько Бубенко увидевши, що зъ глини форму уробивъ Илко Дякъ, научился собъ так же” [9, с.68].

Спектр використання глиняних виробів у побуті та виробництві у часи раннього модерну був дуже широким, відповідно строкатою є гончарська термінологія цього часу.

На жаль, назв інструментів, які використовувалися для обробки глини та виготовлення виробів знайти не вдалося. Тому перейдемо до розгляду назв різних видів посуду. Назви посудин, що зустрічаються в актових пам’ятках, найчастіше чітко чи у трансформованому вигляді збереглися у сучасній українській мові [24, с.44].

У старослов'янській мові на позначення глиняного посуду використовувалося слово скудель. Памво Беринда тлумачить його, як “глиняний збанъ”, чи горнецъ” [12, с.115]. Поряд він наводить спільнокореневі слова: “скудельникъ - гончаръ”, “скуделичный – скоруп²ный, глин²ный, гончарскій” [12, с.115]. Аналогічний переклад подає й Лавреній Зизаній [13, с.108,117], до того ж словом скудель він пояснює й слово глина. Отже скудельний означення саме глиняного, оскільки наприклад мідна посудина називався “конобъ” [13, с.107]. В час який розглядається, загальною назвою господарського начиння виступає слово посудъ або посуда [7, с.84].

Горщик.

Серед асортименту продукції гончарів відомий поет, автор соціально-побутових творів другої половини XVII ст. [25, с.57]. Климентій Зіновіїв називає й горщики — “го(р)шки що їсти готоватъ”[10, с.131]. Вони  згадуються декілька разів, наприклад у приказці: “Знаε(т) що в людε(и) и в го(р)шкахъ кипитъ” [10, с.226]. Ця приказка збереглася на Уманщині та увійшла у збірник ХІХ ст. [17, с.341]. Судячи з цієї приказки та інших подібних виразів широко побутувала прикмета, що чужі люди не повинні бачити їжу у процесі приготування. Проілюструємо це прикладом ранішого часу XV ст.: “А на дорозъ кто же собі варит кашу, а у всякого по горнецу. [горшку — О.К.] А от бесермян скрются, чтобы не посмотрилъ ни в горнець ни въ яству” [20, с.87]. Також у Зіновіїва зустрічаємо назву горщик по тексту вірша, у суто народному виразі: "коти по го(р)шкахъ никають" [10, с.25]. В усіх випадках вживається слово "горшки". Поширення варіанту написання горшок підтверджується  іншими джерелами. В інтермедії Я. Гаватовича" 1619 р., яка написана польською мовою є повна та зменшені форми слова: "Chot wydysz mnoho horsczkow sczom do domu swoho tut pokupył na iarmarku" [11, с. 17]; "W to netiestie wielike sczom vbostwo swoi potołk w ny wocz obrotył te horsczki moei" [11, с.19]; “Budu oś w toim horsczku … koli ryby dostanemo w toim borsczyky swaremo” [11, с.17.] чи наприклад купчий запис 1692 р. Проте, у 2 половині XVII ст. паралельно “горшку” існувала й назва “горщик”, яку філологи вважають словом із виразним українським забарвленням [7, с.87]. Так, наприклад, у справі від 1667 року “Наум Кгуджол, товариш наш Полтавский, [ускаржался] на Олексу Винника, иж он евши хлеб его, запомнил Бога и зважился влезти в комору и украл прадива повесом три и горщик меду патоки чрезъ которого я сегдъ тогда роблячи у мене у винници, много шкуд мне чинил.” [3, с.90].

Горщик використовувався не лише для традиційного приготування їжі у печі, але й для зберігання продуктів. Наприклад, у справі Лохвицької ратуші початку XVIII ст. знаходимо “[меду] у го(р)щикъ и в ми(с)ку уклавъ, а сушъ у корякъ” [2, арк.156]. Інші джерела неодноразово згадують про зберігання у горщику меду. Зберігали у горшках й масло: “масло горщищокъ малий” [9,с.15]. Крім того у ньому варили хмільний мед — “зварили горщикъ горілки з медомъ” (1719 р.) [9, с.105].

Аналіз наведених та інших джерел показує, що в XVI-XVIII ст. слова горщик, горшок та горщок та похідна зменшена форма горщочок співіснували.

До інших видів кухонного посуду можна віднести сковорідки. Для XVII ст. характерний варіант написання “сковрадъ” [13, с.156]. Вони згадані у лікарському пораднику “Аптека домова” від 1760-1780 рр. у варіанті “сковородка” [ 16, с. 71]. Окремим видом сковорідок можна назвати ринки, зафіксовані у джерелах XVIII ст. В українській мові ринка — це полонізм (rynke) [7, с.88].

Назви посуду для зберігання продуктів та напоїв характерні для цього часу: барило, чайник, глечик, носатка, сулія та інші.

Відомий, за етнографічними даними ХІХ – початку ХХ ст. такий тип посуду, як барило чи барильце виготовлявся, як із глини, так і зі скла. Це посудина циліндричної форми, опукла посередині, рідко на ніжках, з отвором (рильцем), однією-двома ручками поблизу нього, призначалася для зберігання напоїв, переважно міцних [18, с.124]. Барильце зустрічаємо в джерелах, як XVII так і XVIII ст. Зокрема, у Івана Вишенського “И руки и ноги отпил еси и до конца обезумел еси, а таю зас не видиши, иж за твоим черевом бочки с пивами, барила с медами, барилка с винами, шкатулы з фляшами, наполненными вином, малмазные, з горілкою горкодорогою волочат.” [5, с.50]. Його ж включено до переліку речей померлої полковниці Парасковії Василівни Сулиминої, складеного 7 рудня 1766 р. у Баришівці серед речей, що зберігалися у льосі: “Сливянки іс пивами в(ъ) кадковом барилцε три корхи” [8, с.334]. Та тестаменті мешканки м. Глинська Ганни Квітчихи від 1775 р., у якої у барильці також зберігалася слив'янка [9, с.340]. Назва барило засвідчена в українських пам'ятках з XVI ст. Воно було запозичене з польської мови (baryło) [7, с.89].

У вищенаведеному вислові Івана Вишенського вжите також слово фляшка, відповідна сучасному українському пляшка. Як зазначає видатний український лінгвіст Михайло Худаш це слово походить від польського flaszka, що походить з німецького flasche [2, с.44]. Воно вживається на означення срібного, скляного та глиняного посуду для зберігання рідких речовин. Воно вживалося й у варіант фляша [16, с.71].

За описом речей згаданої Парасковії Сулиминої 1766 р. також довідуємося про такі глиняні посудини, що були в її господі: чарки с вушками та без вушок; “дві бεз мисочокъ чашки"; чайники глиняні, глεчики глиняні, слоїки —“слоиковъ с разнимим ліка(р)ствами чεтири”. Проте, як не дивно усі тарілки були дерев’яними [12,с.328]. Окрім цього зазначена наявність 15 “поливяних мисокъ” [8,с.330]. В горнице “масло горшковъ два неболшихъ” [8, с.331]. Край комори описувачи побачили “платникъ εдинъ викрашеній зεлεно, в ономъ сулій сімъ мεжду которими три обшитие да у двох шійки о(т)бытиε” [8,с.331]. У цьому фрагменті мова йде про сулію — посудину для зберігання напоїв. Три обшиті, які згадуються, ймовірно були відремонтовані — обплетені дротом. У двох були відбиті верхні частині. Цей запис паралельно є рідкісним випадком фіксування назви частини посудини, в даному випадку “шийку” у сулії. У льосі переписувачі також зустріли: меду в(ъ) полубочку три корхи и дві цалі;…; куфа с грушевим квасом; носа(т)ка мεдная одна нεбольша” [8, с.334].  Посудини, які тут згадуються: полубочок — тобто невелика бочечка. Слово бочка похідне від польського “beczka” [24, с.44].  Проте глиняних бочок для цього часу не зафіксовано, вони традиційно були дерев’яними. Інший вид посуду куфа, у якій в полковницькому маєтку (та й в інших повсюдно) зберігали продукти, зокрема буряки та грушевий квас. Куфи були також дерев'яними та металевими. Вони виступали також мірою величини об’єму. Так куфами традиційно виміряли вишинковані горілку та мед у шинках [1].

У цьому ж прикладі ми зустрічаємо й носа(т)ку. Для аналізу даного запису залучимо ще один. Так, 1781 р. сотенний отаман Данило Каменецький писав П.С.Милорадовичу “дозволено мне в м. Любечу у винокурне ділать горілку..., волю я имею, где продавать..., а в доме своем в метечку Любечу как носатками так ведрами, квартами и чарками я не по(д) каким выдом продавать не должен” [8, с.95]. У систему мір рідких тіл, ці назви вписуються таким чином. Основною одиницею виміру було відро. Дрібніші частини відра мали назви кружка, ківш, чарка. Кружки та чарки використовувалися у торгівлі вином та пивом. З 2 половини XVII ст. хмільний мед продавали відром, що вміщувало 8 кружок або 200 чарок [4, с.88-89]. У термінології гончарів Лівобережжя назва носатка побутувала, означаючи невелику широку посудину, з носиком і трьома ручками. Вона використовувалася, як умивальник, а також для розливання вареної під час свят [18, с.140]. Можливо, останній варіант вжитку у ХІХ - на початку ХХ ст. має своє походження саме від тих носаток попередніх двох століть, які правили за міри продажу горілчаних та хмільних напоїв у шинках.

Один із найдавніших видів посуду для зберігання напоїв, який, часто без відозмін, зустрічається у документах XVII-XVIII ст. — глек. Наприклад, М.В. Стороженко у 1776 р. зафіксував цю назву [22, с.128; 16, с.71]. Серед різновидів глеків на Лівобережжі у XVIII ст. побутували гладущик та гладуш (1715 р., 1722 р.) [9, с.75,267].

У Кролевецькій кримінальній справі від 1710 р. знаходимо назву поставець, у якому принесли до двору горілку з шинка [9, с.47]. Важко пояснити, яку посудина малася на увазі, адже відомі на сьогодні етнографічно зафіксовані тлумачення назви поставець не передбачають зберігання у ньому напоїв. Це назва посуду для зберігання на покуті куті або форма для випікання пасок [18, с.142].

Цікавим є маловживане слово макотертъ. У справі Лохвицької міської ратуші 1719 р. зафіксований випадок крадіжки меду, який зберігали у макотерті, гладущику та мисці: “меду макоте(р)тъ повенъ натоптавъ”, [16, с.71]) “меду патоки, що въ гладущику надавив” [9,с.103], “той мед, що въ макотертъ, и в горщику и в мисці, достали” [9, с.104]. З уривків можливий висновок, що макотерть — велика посудина, яка епізодично чи постійно її використовувалися для зберігання нарізаних сот меду. Скоріше за все мова йде про макортет. Остап Ханко висловлював припущення про поширення такого виду посуду, як макортет на території Полтавщини у XVIII – ХІХ ст., вважаючи макортет сполучною ланкою між макітрою та горщиком, призначеним для варіння галушок, вареників та заквашування тіста [23, с. 56-57].

Вже згадувалося, що слово збан виступало синонімічним до горщика. Проте Лаврентій Зизаній зафіксував його й у значенні тарного посуду, пояснюючи, як водонос [13,с.184].

Серед назв посуду для пиття зустрічаємо такі: чарка, чаша, чашка, кухоль, келих, пляшка, носатка, розтрухан, кубок тощо.

Слова чашка, чарка за походженням є зменшувальними формами від давньоруського чаша — посудина для пиття [7, с.86].

Щодо назви кухля, то найчастіше він зустрічається у варіанті написання “куфель”. Вона наведена у Івана Вишенського у поріцанні неправедних священників: “… а он зась отшедши с корчмы в свою келию, тот кус смачный и куфел оплакав и отжаловав и прощение от Бога приал” [5, с.50]. У Памва Беринди він стоїть в одному ряду з чашою та кубком у тлумаченні слова грецького походження “кратіръ” [12, с.56]. Інший варіант написання слова кухоль зустрічаємо у судові справі  м. Полтави від 1750 р., де у свідченнях йдеться про те, що забитого козака Олексія Онищенка відливали принесеною в “кухлі” водою [8, с. 307]. У цьому ж свідченні з уст іншого свідка зазначалося, що води набрали в “горщикъ” [8, с.310]. Це можна пояснити не звичайною плутаниною, адже, як відмітив Михайло Худаш, слово горщок, в одному з опрацьованих ним документів кінця XVI-початку XVII ст., виступає в значенні кухоль. Процитуємо за ним: “За два го(р)нці медяный до шпиталя дале(м) г злотыи и семъ грошей” [24, с.44]. Автор наводить аналогію, що у західноукраїнських говорах слово горня, горнє позначає кухоль [24, с.44].

Вивчаючи твори церковників XVII-XVIII ст. є можливість помітити, що назви кубок, келих та кухоль співіснували, оскільки всі вони називаються серед обов’язкового церковного відправного начиння. Наприклад, у “Пунктах священикам “Ісаї Копинського серед переліку речей вівтаря — “В олтарі антиміс аби був благочестивого митрополита, келих, дискос, лижиця та інше… ” [19, с.23]. Запозиченням слід вважати назву великого келиха — “роструханъ” — польський roztruchan [10, с.380, 12, с. 239]. Назва келихъ давня. Василь Горобець зазначає, що в українській мові вона постала з польського kielich із значенням посудина на ніжці для напоїв, зокрема алкогольних (пам'ятки ХІV ст.), що в свою чергу походить від німецького kelich [7, с.86].

У попередній прикладах ми вже зустрічалися з назвами посуду для їжі. У наступному викладі розглянемо його детальніше. Серед асортименту: блюда, миски, полумиски, тарілки. У лексиконах Памва Беринди та Лаврентія Зизанія, які пояснюють церковнослов'янські або староруські слова народорозмовною мовою XVII ст. слово “блюдо” тлумачиться як миска або миса [12, с.10; 13, с.28]. Як засвідчують джерела це староруське слово не вийшло з ужитку й у XVIII ст. та позначало неглибокий столовий посуд — “плитка миска” (1740 р.) [7, с.85]. Одночасно з ним побутувала й зменшена форма “блюдцо”, яке поєднувалося в одній синонімічній парі зі словом “мисочка” [7, с.85].

У зверненні "Буди ж вам известно правоверным" Івана Вишенського є фраза: “или не ведаеш, иж в тых многих мисах, полмисках, приставках, чорных и шарых, чирвоных и белых юхах и многих скляницах и келишкох и винах… и пивах розмаитых той смысл еще места не имает?” [5, с.40]. Отже, тут згадані полумиски та миски – “миси”, до яких , вірогідно, відносяться прикметники чорні та сірі (шарі). Назва миса була традиційна, часто зустрічалася, наприклад її знаходимо й у Іоаникія Галятовського (2 половина XVII ст.) в одному з “казань” про “прпепо(д)бного Антонїя”, де він наводить порівняння: “…ведаючи, же Хс жидів ... прировналъ … до кубка и мисы…” [6, с.195]. 

У Івана Вишенського є цікаві з точки зору з’ясування побутування різних видів посуду вислови, це зокрема звернення до біскупів, в якому зазначено, що розписні високохудожні полумиски використовувалися на столах людей заможних: “Але вы бискупи,… мовячи: тые хлопи простые в своих кучках и домках седят…; тые хлопи з одное мисочки поливку албо борщик хлепчют, а мы пред ся поколо десят полмисков, розмаитыми смаками уфарбованых пожираем…” [5, с.79-80]. У більш наближеному варіанті до ХІХ ст. назву полумиска, зустрічаємо у заповіті 1678 р. гадяцького полковника Федора Криницького “Полумисков осіих (?) ціновых і талірок шест” [15, с.19]. Як дослідив Василь Горобець назва полумисок фіксується з 70-х рр. XVI ст., у XVIII ст. від неї утворюється похідна форма полумисочок [7, с.85].

 Але повернемося до попереднього вислову, що ж це за загадкові червоні та білі “юхи” ? У коментарях до цього видання творів Вишенського Валентини Колосової є роз’яснення, що юхи, це уха, рідка страва. Але це не зовсім співпадає із змістом наведеної цитати. Ця назва дещо роз’яснюється, змістом “Ведомость принятихъ мною в сεнтябре мце с казны Лавроской денга(м), також и о расходе оных дεнегъ…” від 1776 р. : “…уплачεно…за юшку чугунную до грубы в келій китаεвской 1 (р) 30 (ко)…” [8, с.127]. Отже, юшка була чугунна та ще й призначена до груби. Саме у такому значенні, як “заслонка до комину” воно збереглося на території Полтавщини до сьогодення. Тому вірогідно слово мало декілька значень, в тому числі використовувалася на позначення як страви так і посуду для його приготування та споживання.

У народній метрології зафіксована така назва миски, діаметром 6,5-7 вершків, як приставка [18, с.168]. Слово це також має давнє походження, зафіксоване у духівниці глухівського жителя Є.Єфримовича 1704 р. у ряду з іншими видами посуду для їжі: “полумисков три, талірок пят, приставка една” [9, с.29]. Тарілки або в іншому варіанті талірки неоднарозово зустрічаються в джерелах цього часу. Варіант талірка архаїчніший та є запозиченням з німецької [7, с.85]. Назва таріль зустрічається у поодиноких випадках. Згідно перекладу Зизанія цим словом позначали церковні дискоси.

Серед назв іншого виду посуду, зокрема вжиткового призначення зустрічається рукомойникъ. Російське рукомойник на позначення “кувшин для умивания рук” відоме з XVI ст. У XVI-XVIІ ст. на означення відповідної посудини вживалося слово рукомыя. У Зизаній його наводить у варіанті рукомикъ. За українською пам'яткою 1739 р. це слово позначене як рукомійникъ [7, с.90-91].

Судові справи подають нам назву навіть фрагментованого посуду. В документі 1713 р. в м. Седніві “Повість Наталки Ващихи Сакунихи” про знайдені гроші,  подається опис місце схованки в льосі “…на вε(р)сі дошка, по(д) дошкою талірка, по(д) таліркою чεрεпок, а по(д) чεрεпком мідεнь з(ъ) грошми… ” [8, с.199].

Отже актові матеріали, літературні твори є одними з видів джерел для реконструювання гончарської термінології староукраїнської мови, які ще чекають на свого дослідника. В комплексі з етнографічними джерелами, вони відкриють для нас малодосліджений світ гончарства України часів пізнього середньовіччя – раннього модернового часу, а з тим нині німі речі озвуться рідною мовою.

1. // Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі — ІР НБУ). — Ф.ІІ : (Історичні матеріали). — Спр. 757. — 25 арк.
2. Актовая книга Лохвицької міської ратуші 1730-1757 рр. // Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі — ЦДІАУК). — Ф. 1528. — Оп. І. — Спр. 3. — Арк. 156.
3. Актовыя книги Полтавского городового уряду XVII ст.. вып. 1-й. Справы поточныя 1664-1667 годовъ. / ред. и прим. В.А. Модзалевского. — Чернигов: Типография Губернского земства, 1912. — 216 с.
4. Бондаренко Г. Спеціальні історичні дисципліни. — Луцьк: Вид-ня Волинського державного університету, 1997. — 162 с.
5. Вишенський І. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1972. — 128 с.
6. Галятовський І. Ключ розуміння./ підг. до видання І.П.Чепіга — К.: Наукова думка, 1985. — 448 с.
7. Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої половини XVIII ст. на матеріалі українських діаріушів. — К.: Наукова думка, 1979. — 128 с.
8. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: [зб. документів / АН України. Ін-т археографії та ін.; упоряд. В.Й. Горобець]. — К.: Наукова думка, 1993. — 392 с: іл.
9. Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій та ратуш Лівобережної України) / підг. до видання В.А. Передрієнка. — К.: Наукова думка, 1976. — 416 с.
10. Зіновіїв Климентій Вірши. Приповісті посполиті. — К.: Наукова, думка, 1971. — 391 с.
11. Інтермедії Я. Гаватовича. 1619 р. // Записки наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. — Львів:Друкарня НТШ,1900. — Т. 35,36. — С.1-19.
12. Лексикон словенороський Памви Беринди / підг. до дрку і вст. стаття В.В. Німчука. — К.: Вид-во АН УРСР, 1961. — ХХХVІІ+272 с.
13. Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма словеноросская. / підг. до друку і вст. стаття В.В. Німчука. — К.: Наукова думка, 1964. — 204 с.
14. Літопис Мгарського монастиря 1682-1775./ підг. до друку В. Шевчука. // Пам’ять століть. — 1997. — №1. — С. 11-37.
15. Мицик Ю. З документів польських архівів до історії Сіверщини XVII-XVIII ст. // Сіверянський літопис. — 2003. — №5-6. — С. 10-26.
16. Передрієнко В.А. Формування української мови XVIII ст. на народній основі. — К.: Наукова думка, 1979. — 144 с.
17. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства. — К.: Молодь, 1993. — 395 с.
18. Пошивайло О.М. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). — Опішне: Українське народознавство, 1993. — 225 с.
19. Пункти священникам Ісаї Копинського. // Пам’ять століть. — 1996. —№3. — С. 15-38.
20. Словарь русского языка ХІ-XVII вв. — М.: Наука, 1977. — В. 4. — 403 с.
21. Словник української мови XVI- 1 половини XVII ст. — К.: Наукова думка, 1983. — 159 с.
22. Стороженко Н.В. Малорусские суеверия, коим мало кто верит. Собранніе 1776 г. (Рукопись А.Н. Чепы.) // Київська старина. — 1892. — Т. 36. — С.128.
23. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 2000. — Ч.1-2. — С.54-60.
24. Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI-початку XVII ст.— К.: Наукова думка, 1961. — 164 с.
25. Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література ХІІІ- XVIII ст. — Кіровоград: Кіровоградська районна друкарня, 1994. — 94 с.