Пошивайло Олесь Миколайович

представник етнографічної й музеєзнавчої керамології

06.11.1958 р.н., Опішне Зіньківського району Полтавської області; закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту імені Олексія Горького за спеціальністю «Історія, суспільствознавство та методика виховної роботи» (1981); навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УР СР за спеціальністю «Етнографія» (1983–1988); стажувався в провідних керамологічних і музейних центрах Норвегії, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Швейцарії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Словаччини, у тому числі в Інституті досліджень технології кераміки, Інституті художньої промисловості та Мистецькій школі кераміки Інституту мистецтв Баллардіні (Фаенца, Італія), Департаменті гончарної технології Археологічного центру Лейденського університету (Лейден, Нідерланди), Міжнародному музеї кераміки (Фаенце, Італія), Нідерландському музеї кераміки (Леварден, Нідерланди), Швейцарському музеї кераміки – Музеї Аріана (Женева, Швейцарія), Музеї кераміки провінції Монс (Монс, Бельгія), Німецькому музеї (Мюнхен, Німеччина), Норвезькому народному музеї (Осло, Норвегія), Європейському центрі творчої кераміки (Ґертоґенбош, Нідерланди) (1990, 1992, 1994); практикував у приватній гончарній майстерні відомого норвезького художника-кераміста Свейна Нарума (Лунд, Норвегія, 1990); працював молодшим і старшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту УР СР (1981–1986), методистом з музейної роботи, старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею (з 1986), директором Музею гончарства в Опішному (1986– 1991), директором, генеральним директором Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1992– 2001); генеральним директором Національного музею заповідника українського гончарства в Опішному (2002–2003); директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2000); провідний науковий співробітник Відділу етнографії гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (з 2003); доктор історичних наук, захистив докторську дисертацію без кандидатської; докторська дисертація «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1994–1995); старший науковий співробітник (з 2006); автор близько 300 публікацій з проблем
українського гончарства, у тому числі керамологічних монографій і брошур: «Українське народне гончарство: Програма- запитальник для дослідження традиційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів» (1988), «Наукова концепція Музею гончарства в Опішні» (1989, у співавторстві з Ростиславом Забаштою), «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть» (1989), «Ukraina-Norge: tradisjon i utvikling» (1990, у співавторстві зі Свейном Нарумом, Інгваром Ністадом і Лауріц Опстад), «Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості» (1991), «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993), «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» (1993), «Опішне – гончарська столиця України» (2000), «Гончарська столиця України: по-українськи «Опішне», а не «Опішня» (2000), «Гончарська столиця України: Видавництво «Українське Народознавство» (2000), «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005)» (2007), «Етноцид українського гончарства та його блискуче втілення в Незалежній Українській Державі (самоїдство як ефективний засіб самознищення національної ідентичності)» (2007), «Гончарна велич і трагедія Макарового Яру доби Розстріляного Відродження» (2008, започаткувала академічну керамологічну серію «Гончарні школи України»; книга 1 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»; стала лауреатом VІ книжкової виставки-ярмарку «Хортицькі джерела» в номінації «Безмежна Україна», 2008), «Короткий довідник сучасних українських керамологів (культурна керамологія» (2008); стаття «Скопин: ідеологічний міф совєтського мистецтвознавства й реальні досягнення давнього гончарного центру Росії (керамологічні студії після І Міжнародного фестивалю гончарів)» зайняла 1 місце в номінації «Краща публікація на теми керамології, гончарства, кераміки», 1 місце в номінації «Краща резонансна публікація» І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року); стаття «Керамологічні сюжети в постсовєтській археологічній науковій літературі: домінанта профанного» зайняла 1 місце, стаття «[Мельничук Лідія. Гончарство Поділля в другій половині ХІХ–ХХ століттях: Історико-етнографічне дослідження]» зайняла 2 місце, а стаття «Спадщина Івана Гончара»: неусвідомлена міра відповідальності!» – 3 місце в номінації «Краща рецензія»
 І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року); стаття «Анатомія гончарського суперміфа України (мистецтвознавчі студії як антураж приватного авантюризму)» зайняла 1 місце в номінації «Краща наукова стаття» та 1 місце в номінації «Краща резонансна публікація» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); стаття «[Івашків Галина. Декор традиційної української кераміки ХVІІІ – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)]» зайняла 1 місце, а стаття «Перше фундаментальне дослідження малих осередків українського гончарства» – 2 місце в номінації «Краща рецензія» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); упорядник і автор переднього слова книги «Гончарство Макарового Яру кінця ХІХ – середини ХХ століття: Документи і матеріали» (2008, книга 3 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»); упорядник епохального трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу» (2008); засновник і керівник Дитячої студії народного гончарства Музею народної архітектури та побуту УРСР (1983– 1985); ініціатор і організатор першого всеукраїнського свята народної творчості «День гончаря» (1985); ініціатор заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1986), Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко (1988), Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів (1999), Колегіуму мистецтв у Опішному (1997), Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (2000), Українського керамічного товариства (2000); головний редактор видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному; головний редактор «Українського керамологічного журналу», національного культурологічного щорічника «Українське Гончарство», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства»; член Громадської Ради з питань духовності і культури при Комітеті з питань культури і духовності Верховної Ради України (2003–2004); член Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007); організатор Національних симпозіумів гончарства в Опішному (1989, 1997–2001), Всеукраїнських гончарських фестивалів (Опішне, 2000–2001), Національних конкурсів художньої кераміки (Опішне, 2000–2001), Всеукраїнських наукових конференцій і Міжнародних наукових симпозіумів з проблем гончарства (Київ, 1985; Опішне, 1989, 1997–2001, 2008), фундатор Всеукраїнських і Міжнародних науково-практичних керамологічних семінарів (2006–2008), ініціатор та науковий директор І і ІІ Міжнародних молодіжних гончарських фестивалів (2007–2008), ініціатор проведення міжнародної та всеукраїнської науково-практичних конференцій з проблем народної художньої культури (Опішне, 2001, 2006), Селюченківських наукових читань (Опішне, 1991, 1996, 2001, 2006), співорганізатор Слов’янського симпозіуму кераміки’2001; автор концепції Міжнародних молодіжних симпозіумів гончарства (2002); учасник Міжнародного симпозіуму кераміки в Осло (Норвегія, 1990), Міжнародного фестивалю європейської кераміки (Великобританія, 1992), І та ІІІ Міжнародних фестивалів гончарів у Скопині (Російська Федерація, 2002, 2007); голова Правління Українського керамічного товариства (з 2000); депутат Полтавської обласної ради (2002–2006); срібна медаль ВДНГ СРСР за внесок у справу дослідження та популяризації надбань українського гончарства (1990), дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів (1985), стипендіат Українського фонду культури (1988– 1989), лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (1995), лауреат Фонду міжнародних премій (1998), лауреат Міжнародного відкритого рейтингу популярності та якості «Золота фортуна» (2001); заслужений діяч науки і техніки України (2004); нагороджений медаллю «За вагомий внесок у розвиток музейної справи та охорони культурної спадщини» (2004).

 

 

Тур в Египет.