АРХЕОЛОГІЧНА ЦІЛИНА\УКРАЇНСЬКОГО СВІТУ

Археологія – не пошук сувенірів і не засіб збагачення

Джордж Ф.Басс [2]

Непошана до старовини, до свого минулого,
до історії народу є ознакою нікчемності правителів,
шкідлива і ворожа інтересам народу –
однаково свідомо чи несвідомо,
бо не хлібом, не цукром, і не бавовною,
і не вугіллям єдиним буде жив чоловік...

Олександр Довженко [4]

    Задля кращого облаштування в майбутті сучасні держави все наполегливіше пізнають свою далеку минувшину. Вчені різних гуманітарних і природничих наук прагнуть зробити повчальні уроки з історичного буття народів, збагнути основні закономірності еволюції ноосфери. Найбільше матеріалів для роздумів про загадки давніх цивілізацій дають нам археологи, які буквально видобувають важливу інформацію про минуле з-під землі і води, оперують у своїх наукових пошуках артефактами, що переховуються за межею сучасного життя. Та, власне, то й були до певної міри інші світи, інші цивілізації, інші виміри світосприйняття і світовиображення. Величні досягнення давніх культур «ідуть» під землю, щоби вивільнити шлях для закономірних еволюційних змін, що стимулюють пошуки нових парадигм суспільного життя. Переважаючий відсоток з-поміж археологічних знахідок становлять різноманітні вироби з глини, які зберігаються в землі довше й краще за багато інших речей матеріальної культури. З огляду на виняткову інформативність цієї групи історичних джерел, важливо проаналізувати сучасний стан і проблеми вивчення археологічної кераміки через призму дослідницьких інтересів керамології.



   Україна, здобувши незалежність і позбувшись совєтських політичних «ізмів», несподівано потрапила в полон європейських соціально-економічних пороків, одним із наслідків яких стало поширення в нашій державі так званої «чорної» археології, що доти процвітала переважно за межами совєтського простору. По суті, маємо відро­дження в Україні давньої традиції скарбошукання, з якої, власне, й постала археологія як галузь наукових знань.

   Поширення в Україні «чорної» археології відбувалося прямо пропорційно наростанню кризових явищ в економічному і духовному житті країни.У середині 1990-х років про це ганебне явище вже говорили не тільки в середовищі археологів і музейних працівників, а й на сторінках місцевої і столичної преси. 1997 року голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, доктор мистецтвознавства Олександр Федорук із прикрістю констатував: «Останніми роками в Криму, на Закарпатті посилилася нелегальна псевдоархеологічна «діяльність» з метою контрабандного збуту викопних об’єктів культури, нелегального вивозу їх за межі України. Десятки псевдоархеологічних експедицій, в тому числі науково організованих груп з інших держав безкарно ведуть розкопки без відповідних на такі дії санкцій і дозволів, вивозячи об’єкти культури, руйнуючи давні могильники. Не контролюють цих протизаконних акцій органи місцевої влади, фактично не турбуються про збереження спадщини. На західних ринках останнім часом з’явилися археологічні об’єкти кримського походження» [8, с.10-11].

   Відтоді ситуація ніскільки не змінилася на краще. «Культурний бандитизм» став ще більш організованим і технічно забезпеченим, пов’язаним з провладними структурами. Більше того, він фактично легалізований нинішньою владою, про що свідчать помпезно організовувані виставки таким чином сформованих приватних колекцій. Археологічні старожитності (переважно золото і кераміка), вихоплені з контексту історичного середовища пам’ятки, без належної наукової фіксації й атрибуції, тривалий час експонуються то в Національному банку України, то в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, то в Національному заповіднику «Софія Київська». Характерно, що ці симптоматичні виставки влаштовуються щоразу, коли вчені Інституту архео­логії НАН України, очолювані академіком Петром Толочком, починають чергову кампанію з формування негативного ставлення українського суспільства до «чорної» археології. На жаль, державницькі зусилля науковців досі не знайшли належного розуміння й підтримки на найвищих щаблях державної влади, а сучасний обсяг бюджетного фінансування археологічних досліджень в Україні не стільки розвиває, скільки дискредитує академічну науку. Складається враження, що саме це і є державною політикою в галузі археології й охорони культурної спадщини: обмеження бюджетних призначень на наукові дослідження постає ефективним лобіюванням інтересів певних олігархічних груп, які останнім часом виявляють усе більше зацікавлення старожитностями й активно розвивають антикварний бізнес. Не пов’язані необхідністю проходження складної процедури отримання дозволів на проведення архео­логічних розвідок чи розкопок, підготовки наукових звітів тощо, сучасні бізнесмени-скарбошукачі, не обтяжені науковими проблемами, щорічно нарощують масштаби пограбування пам’яток археології. Задля цього формуються спеціальні пошукові бригади, експертні групи, до складу яких потрапляють і першокласні фахівці-археологи. У результаті нелегальних розкопок тисячі пам’яток старовини, у першу чергу, гончарні вироби, вириваються з контексту археологічних комплексів, що часто робить неможливою їх подальшу наукову атрибуцію й використання як важливого історичного джерела (відсутність інформації про точне місце знаходження, культурну належність, час виготовлення, контекст побутового чи обрядового використання і т.д.). У зв’язку з цим процитую актуальні й донині думки двадцятилітньої давнини, висловлені відомим ученим-археологом, президентом Інституту морської археології [Institute of Nautical Archaeology] доктором Джорджем Ф.Бассом [George F.Bass]: «Наземна чи підводна археологія – це наука, що розширює наші знання, вона не може бути засобом збагачення однієї людини чи групи осіб, її завдання не обмежуються діставанням з моря предметів матеріальної культури. Одна амфора чи гармата, піднята на поверхню із судна, яке колись затонуло, нічого не дає. Але якщо ми точно визначимо місцезнаходження корабля на дні і проведемо розкопки, то зможемо з’ясувати, скільки амфор було на борту, і як вони були розміщені (за умови, що нам відома вантажність судна). Форма амфор чи написи на них, а за нагоди й інші предмети з цього корабля, підкажуть час і, можливо, місце їх виготовлення, що допоможе визначити курс судна і дату його загибелі. Зерно чи кістки, виявлені під час ретельного просіювання мулу, що міститься в посудинах, покажуть, чим були наповнені амфори. Оскільки в старовинних документах зафіксовано ціни на численні товари, можна визначити тогочасну вартість вантажу, що перевозився в різних амфорах. Уже саме розміщення амфор поміж уламків судна дозволить гадати, містили вони вантаж чи запаси продуктів для команди і пасажирів. Далі можливий аналіз глини, з якої виготовлено амфору, а іноді й смолистого осаду; вивчення такої посудини – якщо, звичайно, вона не вирвана з характерного для неї оточення і не стала прикрасою чиєїсь колекції – допоможе більше дізнатися про торгівлю й економіку певного періоду і, відповідно, краще зрозуміти людей, які жили в давні часи. Археологія – не пошук сувенірів. Однак повсюдно на Середземноморському узбережжі можна бачити сотні амфор, які прикрашають службові приміщення, житлові будинки і ресторани. Доля амфор найбільш яскраво ілюструє всю трагічність становища» [2, с.5-6].

   Санкціонований державною владою «археологічний вандалізм» поступово переростає в чергову хвилю пограбування культурної спадщини України. Торгівля археологічною керамікою стала прибутковим бізнесом, особливо ж на півдні України. Продається все – від цілих посудних і скульптурних форм до окремих черепочків. Невеликі глиняні вироби, у тому числі зооморфні й антропоморфні скульптурки, стають вигідним товаром, наповнюючи приватні збірки вітчизняних та іноземних колекціонерів старовини. Упродовж ХІХ-ХХ ст.
колоніально-легальним шляхом колосальну кількість археологічної кераміки уже було вивезено за межі України до тогочасної імперської метрополії. Нині ці історичні раритети зберігаються переважно в найбільших музеях Росії (Державний Ермітаж, Державний історичний музей Росії), у фондах Інституту археології РАН та Інституту історії матеріальної культури РАН [8, с.15]. Неймовірно, але й досі пам’ятки археології вивозяться за межі України за повної байдужості органів місцевої виконавчої влади. Наприклад, у Кракові опинилися пам’ятки з розкопок кургану енеолітичного часу біля села Сіде Самбірського району на Львівщині, розкопані спільною українсько-польською експедицією упродовж 1995-1997 років [3, с.13]. Отже, проблема реституції археологічних пам’яток України ще довго залишатиметься актуальною для українського суспільства.

   «Мода» на археологічну кераміку викинула на антикварні ринки України та зарубіжжя, заодно з оригінальними предметами, і значну кількість фальсифікованого «антикваріату», ретельно виконаних копій давніх гончарних виробів, передовсім античного часу, автентичність яких іноді складно визначити навіть експертам, фахівцям-археологам. І в цьому їм без спеціальних методів дослідження кераміки не обійтися. На жаль, такі спеціалізовані керамологічні лабораторії в Україні відсутні.

   Нині доводиться констатувати, що рівень вивченості викопної кераміки, порівняно з часом формування української археології як наукової дисципліни, упродовж двохсот літ, змінився не набагато. Як у ХІХ, так і в ХХ столітті, давня кераміка цікавила головним чином археологів, які її викопували, і які, у більшості своїй, не мали необхідної керамологічної підготовки. Саме тому науковим працям дослідників старожитностей, у частині, де мова йде про кераміку, притаманний переважно описовий стиль за принципом: «що бачу, про те й пишу». Серйозні лабораторні дослідження кераміки, що активно запроваджувалися в Україні, особливо ж у 1920-тих роках, були зупинені масовими репресіями щодо науковців; відтоді так і не поновлювалися й не заохочувалися комуністичною владою.

   Тільки окремі археологи нині мають можливість скористатися атрибутивними послугами лабораторій деяких академічних інститутів, для яких дослідження кераміки все ж таки не є профільним.З огляду на фрагментарність лабораторних досліджень археологічної кераміки, їх безсистемність і значний елемент суб’єктивізму в інтерпретації атрибутивних ознак, украй важливим є опублікування вченими методик, які використовуються для атрибуції знахідок, посилання в статтях і монографіях на конкретні висновки конкретних лабораторій, що дозволить іншим ученим давати незалежну оцінку достовірності отриманих результатів.

   Жебрацьке становище науковців і науки в цілому, відсутність сучасних лабораторій є причиною того, що в Україні більшість дослідників, від провінційних центрів охорони культурної спадщини до вузівських кафедр і академічних інститутів, ще й донині атрибутують викопну кераміку, послуговуючись методом «за аналогією», а частіше – «за власною інтуїцією». Вони роблять висновки про умови й технологічні особливості приготування формувальної маси, виготовлення й випалювання глиняних виробів, їх функціональне призначення тощо без застосування спеціальних методів лабораторних досліджень кераміки, не маючи інколи достатніх знань про технологію гончарного виробництва і етнографію гончарства. У результаті відбувається накопичення спотворених уявлень про давнє гончарство, які успадковуються й примножуються все новими й новими поколіннями вчених. Я завжди з оторопінням слухаю самовпевнені пояснення деяких археологів, особливо ж молодих, які тільки оглянувши викопану кераміку, «визначають» вміст її формувальної маси, спосіб виготовлення, температуру випалювання, час побутування, функціональне застосування, при цьому не зробивши жодного лабораторного аналізу, в кращому випадку, обмежившись лише візуальними обстеженнями під шкільним мікроскопом. Вони «інтуїтивно» можуть стверджувати про тотожність формувальної маси однотипних виробів, знайдених на споріднених пам’ятках, часто віддалених між собою на сотні кілометрів, а будь-які лінії, продряпини і вдавлення на поверхні виробів у їхній розвиненій уяві відразу ж трансформуються в космологічні міфи, стародавні календарі тощо. Датування кераміки здійснюється переважно за аналогами, за супутніми речами, а отже – за суб’єктивними уявленнями, які не ґрунтуються на ретельних лабораторних дослідженнях. Унаслідок цього окремі публікації археологів читаються як захоплюючі фантастичні літературні твори археологічної тематики, з чого можна зробити висновок, що наукова кар’єра в цій галузі історичного пізнання неможлива без достатнього рівня уявлювання, уміння фантазувати й хисту літературного тлумачення та компонування різнохарактерних артефактів. Про небезпеку подібних археологічних студій звертав увагу ще сотню років тому Михайло Грушевський, який, зокрема, писав: «Увага дослідників передовсім мусить бути звернена не так на роблення далеких виводів, як на уліпшення методів і системи досліду, бо ні в одній иньшій сфері ненауковість досліду не являється таким непростимим і непоправним гріхом, як власне в археольогії» [цит. за: 3, с.7].

   У більшості публікацій археологів розділи, присвячені кераміці, є звичайними статистичними описами з елементами систематизації (типології) за певними ознаками. Вони цінні передовсім уведенням до наукового обігу значної кількості викопних пам’яток гончарства. При цьому аналіз контексту побутування глиняних виробів, реконструкція за ними різноманітних проблем палеоекономіки, суспільних відносин, духовної культури, тобто використання типологічних побудов для історичних реконструкцій різних аспектів забезпечення життєдіяльності давніх суспільств, трапляються рідко.

  Упродовж останніх десятиліть у періодиці чи в книжкових виданнях України майже не було публікацій про те, як вітчизняні вчені виявляють і вивчають конкретні навички роботи, за допомогою яких виготовлялася кераміка, опановують експериментальні, петрографічні, хімічні, термічні, археомагнітні та інші методи дослідження давнього гончарства, методику виявлення технологічної інформації, як це більш активно впроваджують, скажімо, їхні російські колеги [див.: 1]. Не робилися й спроби порівняти природну глину з того чи іншого давнього поселення із формувальною масою знайдених на ньому глиняних виробів, що дозволило б підтвердити чи спростувати висловлені археологами гіпотези про етнічний склад населення і напрямки міграційних процесів давнини. Аналіз фізичних властивостей місцевих глин, можливо, допоміг би пояснити окремі регіональні відмінності у формі та орнаментації гончарних виробів, що не обов’язково викликалося різноетнічною належністю їх творців.

  Археологи, котрі пишуть про давнє гончарство, для підтвердження своїх гіпотез рідко роблять спроби відтворення, моделювання технології роботи прагончарів, а деякі їхні графічні реконструкції ремісничих знарядь праці, скажімо, гончарних кругів, є настільки умовними, що за ними неможливо виготовити робочі експериментальні моделі. Коли спеціалісти Інституту керамології виготовили давні типи гончарних кругів, послуговуючись реконструкціями, опублікованими в працях археологів, то несподівано з’ясувалося, що окремі з них зовсім непридатні для будь-якої гончарської роботи. Виявляється, подібні реконструкції нерідко роблять особи, які самі не вміють гончарювати і не мають ґрунтовних знань про особливості гончарської роботи, незнайомі з різними технічними прийомами роботи, притаманними народному гончарству (приготування глини, формування виробів, їх оздоблення, випалювання), особливо ж у ще збережених його архаїчних, реліктових формах, уже не кажучи про знання зарубіжних керамологічних і етнографічних джерел, які можуть слугувати для порівняльних студій. Одна з причин цього криється і в існуючих вузівських програмах підготовки археологів, які не передбачають вивчення курсу керамології. Незважаючи на ту суттєву обставину, що кераміка є найбільш масовим речовим матеріалом археологічних досліджень, історичні факультети університетів, досі не дають студентам необхідних керамологічних знань, передовсім з основ гончарської технології, звичаєвості, функціональності глиняних виробів і їх семантики, методики керамологічних досліджень. Майбутні археологи чималу користь мали б і від літньої керамологічної практики в традиційних осередках гончарства України, і від набуття практичних навичок гончарювання, і від спілкування з народними майстрами-гончарями, а також із художниками-керамістами, кераміками-технологами.

   Подальші українські керамологічні та археологічні студії неможливі без створення Національного центру спеціальних методів дослідження кераміки з обладнаними сучасними технічними засобами лабораторіями (палеоетнографічною, електронної мікроскопії, реставраційною і т.д.). Про заснування такого центру говориться вже давно, але практичних кроків для реалізації ідеї досі зроблено дуже мало. Нещодавно про підтримку ініціативи українських керамологів заявив віце-президент Національної академії наук України, академік Іван Курас. Активна співпраця Інституту керамології та Інституту археології НАН України заохочується членом Президії НАН України, академіком Петром Толочком. Усе це дозволяє сподіватися, що найближчого десятиліття в Україні постане фундаментальний центр лабораторних досліджень кераміки, який не поступатиметься за технічними можливостями подібним лабораторіям у Берліні, Оксфорді чи навіть при Лейденському університеті. Він має стати основою реалізації державної цільової програми вивчення археологічної кераміки, що має відігравати для українського суспільства суттєву державостверджуючу, етноконсолідуючу роль.

   Актуальною проблемою залишається інтеграція української керамології в світовий науковий простір.Особливої ваги набувають міжнародні форуми вчених, які займаються питаннями гончарства, історичної кераміки. Українські керамологічні симпозіуми, конференції мають стати регулярними, з охопленням широкого кола фахівців інших наукових дисциплін, зокрема археологів, істориків, етнологів, філософів, лінгвістів, фольклористів тощо. На жаль, можливості вітчизняних учених брати участь у зарубіжних наукових форумах, користуватися послугами дослідницьких керамологічних лабораторій за межами України вкрай мізерні, якщо не взагалі відсутні. Так, за нашою інформацією, за останні десять років вітчизняні вчені брали участь лише в одній міжнародній керамологічній конференції, організованій зусиллями Кримської філії Інституту археології НАН України («Історико-культурні зв’язки Причорномор’я та Середземномор’я Х-ХVІІІ ст. за матеріалами полив’яної кераміки»; Ялта, 25-29.05.1998) [5]. В той же час, обговорення проблем зарубіжної археологічної кераміки відбувалося як поза межами України, так і поза увагою українських дослідників [наприклад, Міжнародний симпозіум «Вивчення найдавнішої в світі кераміки в різних контекстах» («Exploring the contexts for the oldest pottery in the World»), Кембрідж і Норідж, Великобританія, 25-28.10.2001; «Початок неоліту в Євразії – перспективи з точки зору кераміки» («The Neolithization of Eurasia – Perspectives from pottery»), Любляна, Словенія, 8-10.11.2001] [6].

   Для української керамології актуальним є заснування наукового періодичного видання з міжнародною сферою розповсюдження, яке б не тільки сприяло вирішенню проблемних питань наукової дисципліни, популяризувало досягнення українських учених, але й об’єднувало б нечисленних дослідників-керамологів різних країн, передовсім постсовєтського простору. Напочатку це міг би бути щорічник «Світове гончарство». До певної міри його прообразом є нинішнє число «Українського керамологічного журналу», яке представляє дослідницькі зацікавлення вчених України, Росії, Білорусі та Молдови, і, сподіваюся, віднині щорічно кожний перший номер «УКЖ» буде «археологічним» і за міжнародної участі.

   Актуальною залишається проблема консервації і реставрації археологічної кераміки(цій проблемі присвячується цьогорічний третій номер «УКЖ»). На сьогодні найбільші збірки археологічної кераміки в Україні зосереджено у фондових колекціях Інституту археології НАН України та в його Археологічному музеї, у Національному музеї історії України, в обласних краєзнавчих та інших музеях, університетах. Величезний масив давньої кераміки зберігається насипом у ящиках і жодних перспектив на їх належне опрацювання і введення у науковий обіг поки що немає, як немає й можливості для пристойного експонування у постійних експозиціях, на тимчасових виставках. Тим часом археологи в своїх публікаціях і досі послуговуються частіше не фотографіями глиняних виробів чи їх фрагментів, а власноручними малюнками. Сучасний рівень наукових досліджень вимагає максимального використання фотографічних зображень кераміки, що зводить до мінімуму суб’єктивізм у потрактуванні вченими викопних речей. Недоліком публікацій археологів є і відсутність повних атрибутивних анотацій до малюнків: достатньо погортати археологічні журнали чи монографії, щоб пересвідчитися, як багато підписів до зображень кераміки не мають датування, місця знаходження й місця зберігання речі, техніки виготовлення, розмірів. У самих текстах дуже рідко трапляються посилання на проведені лабораторні аналізи кераміки і пояснення, на чому ґрунтуються авторські висновки про склад формувальної маси, технологію виготовлення і випалювання посуду, його функціональне призначення і обрядовий контекст застосування.

    Ще далекий від досконалості і термінологічний словник, яким послуговуються археологи для опису глиняних виробів. Маю на увазі не стільки таке поширене явище, як калькування іншомовних слів, скільки інколи поверхове знання професійної лексики гончарів і етнографії гончарства, які дають усталені етнічні термінологічні системи для опису різних типів і форм виробів, особливостей їх виготовлення. Термінологічна невизначеність у публікаціях археологів з питань давньої кераміки виявляє нагальну проблему формування єдиного уніфікованого загальноукраїнського термінологічного словника для опису (означення) гончарного виробництва і глиняних виробів [детальніше про це див.: 7, с.15-17].

    Очевидячки, найближчими роками законодавцям доведеться вирішувати нові для України юридичні проблеми, пов’язані з унормуванням сучасних реалій у сфері права власності на археологічні пам’ятки, легалізацією приватних археологічних досліджень, зростанням ваги громадських ініціатив, наукових товариств і добродійних фондів у справі захисту, вивчення й популяризації історико-культурної спадщини. Настає епоха, коли археологічні дослідження в Україні все більше фінансуватимуться приватними особами і громадськими організаціями, внаслідок чого академічна наука втратить деякі свої колишні вотчини й пріоритети. Проте фундаментальні дослідження кераміки, гончарства ніколи не стануть предметом дослідницьких вподобань любителів, колекціонерів, людей без ґрунтовної академічної керамологічної освіти.

1.      Актуальные проблемы изучения древнего гончарства (коллективная монография). – Самара: Изд-во СамГПУ, 1999. – 233 с.

2.      Басс Д.Ф. Возможности подводной археологии. Ретроспективный обзор // Museum. – Москва, 1983. – Т.ХХХV. – №1. – С.5-8.

3.      Від редакторів тому // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том ССХХХV. Праці Археологічної комісії. – Львів: видання Наукового Товариства імені Шевченка, 1998. – С.5-16.

4.      Довженкові думи: Збірник. [Довженко Олександр. Афоризми. Крилаті вирази. Творчі роздуми. Скалки думок високих]. – К.: Молодь, 1968. – С.22.

5.      Историко-культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х-ХVІІІ вв. по материалам поливной керамики: Тезисы докладов научной конференции. – Симферополь: «Каламо», 1998. – 208 с.

6.      Кузьмин Я.В. Изучение древнейшей в мире керамики и начало неолита в Евразии (обзор международных симпозиумов в Великобритании и Словении, 2001 г.) //Археология, этнография и антропология Евразии. – Новосибирск, 2002. – №4(12). – С.154-157.

7.      Пошивайло Олесь. Гончарство і Українська Мова // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.13-17.

8.      Українські культурні цінності в Росії: Археологічні колекції України. – К.: Танант, 1997. – 298 с.

Пошивайло Олесь. Археологічна цілина українського світу // Український керамологічний журнал. – 2003. – №1. – С.5-9.