Рецензії кандидатки історичних наук Лесі Чміль на видання «Братія цеху гончарського: дибинецьке гончарство середини XVIII – початку ХХІ століття»

Пропонуємо вашій увазі фрагмент рецензії кандидатки історичних наук Лесі Чміль на видання «Братія цеху гончарського: дибинецьке гончарство середини XVIII – початку ХХІ століття» [Опішне: Українське Народознавство, 2019. – 496 с.], автором-упорядником якого є кандидатка історичних наук, доцент Оксана Коваленко. Повну версію рецензії буде опубліковано у виданнях Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

Роздуми про Дибинці

2019 року у видавництві «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, в серії «Українські керамологічні джерела» вийшла друком монографія «Братія цеху гончарського: дибинецьке гончарство середини ХVIII – початку ХХІ століття», головним автором-упорядником якої є Оксана Коваленко, кандидат історичних наук, доцент, науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України; старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

Монографія присвячена публікації двох цехових книг дибинецького братства – унікальних джерел з історії гончарського цеху від середини XVIII до початку ХІХ ст., із додатковими матеріалами про село Дибинці, що на Богуславщині, – відомий осередок колись процвітаючого гончарного промислу. Зараз в цьому селі гончарством ніхто не займається, етнографічних матеріалів, які б вказували на колишнє заняття більшої частини його мешканців, майже не залишилося – численні етнографи та й просто любителі кераміки вже «винесли» із села майже всі вироби давніх майстрів. Немає і видимих на поверхні залишків горнів. Лише керамічні димарі на деяких будинках вказують на колишній гончарний промисел. Ніде, крім публікацій дослідників Дибинців, музейних колекцій та ще людської пам’яті, зараз не збереглося свідчень про минулу, ще відносно недавню, славу цього гончарського осередку. Тому таким важливим є виявлення нових джерел для вивчення дибинецького гончарства. Оскільки етнографічний його потенціал вже майже вичерпано, на перший план виходять методи інших наук – археологічні дослідження та пошуки писемних джерел. Саме цим, новим, нещодавно віднайденим архівним джерелам, головно і присвячено рецензовану книгу.

Документації українських гончарних цехів пізньосередньовічного та ранньомодерного часу дійшло до нас вкрай мало, особливо в центральній частині країни. Так, на Київщині відомі лише документи гончарних цехів Києва та села Дибинець. Документи дибинецького цеху охоплюють 1744 р. – початок ХІХ ст., київського цеху – пізніші  – з 1783 р. по другу половину ХІХ ст. ...

А керамологам про цехові книги Дибинців не було відомо нічого. Де їх шукати, і чи взагалі вони збереглися, – залишалося загадкою. І ось нещодавно, 2016 р. Оксана Коваленко віднайшла в Інституті рукопису НБУВ ім. В. Вернадського, у фонді О. Лазаревського дві цехові книги дибинецького цехового братства і опублікувала їх, доповнивши коментарями та розвідками з історії цеху і гончарного промислу – як своїми, так і інших дослідників. Авторка має значний досвід у вивченні ранньомодерного гончарства і як археолог і як історик, що давно працює із архівними документами XVII–XVIII ст., тому змогла вірно атрибутувати документи та виконати фахове археографічне опрацювання рукопису на належому рівні. Отже, надзвичайна важливість цієї знахідки і її публікації не викликає сумнівів.

Перший розділ – власне публікація двох цехових книг дибинецького гончарського цеху і сестринського братства. Перша з них знаходилася в ІР НБУВ із втраченими початковими сторінками, без назви, і атрибутована Оксаною Коваленко шляхом порівняння прізвищ, топонімів, уривків записів зі згадками ХІХ ст. ... Записи в справах зроблено не в хронологічному порядку, із численними виправленнями, перекресленнями, доповненнями. Авторці довелося провести значну археографічну роботу, щоб розібратися та впорядкувати ці матеріали. Текст книг передано з максимальним дотриманням правил публікації історичних документів. Він супроводжується списком скорочень та умовних позначень, розміщеним на початку розділу та коментарями у підсторінкових виносках. В розділі подано також фотокопії всіх сторінок справ, що дає можливість порівняти оригінальний документ із друкованим текстом. Отже, в цьому розділі Оксаною Коваленко повноцінно введено до наукового обігу нове важливе джерело з української ранньомодерної історії. Цей розділ найбільший – він займає майже половину всього об’єму книжки.

Другий розділ книги, написаний Оксаною Коваленко, що називається «Дибинецький гончарський цех XVIII – початку XIX століття», є першим науковим аналізом нововиявленого джерела та спробою відтворення на його основі історії, структури цеху та родинних зв’язків гончарів. ... Це великий масив абсолютно нової наукової інформації, який дає поштовх для подальших досліджень.

Незначні зауваження можна зробити лише до історіографічної частини розділу. По-перше, варто було б згадати про ще одну працю Ф. Лебединцева у «Вестнику Юго-Западной и Западной России» (1862b). Хоча вона містить ту ж інформацію, що і «Братства», але присвячена саме Дибинцям. По-друге, авторка стверджує на с. 255: «... саме цю дату (1745 – Л.Ч.) дослідники ХХ століття, ґрунтуючись на статті Феофана Лебединцева, називають роком заснування в Дибинцях гончарського цеху». І далі на с. 259:  «В подальших мистецтвознавчих працях Лесі Данченко <...> та інших питання про гончарський цех у Дибинцях не порушувалося й спеціально не досліджувалося». Але Л. Данченко все ж порушувала тему заснування цеху (1969, с. 81). В неї є теза про те, що початок цехових дибинецьких книг, і відповідно, заснування цеху, припадає на самий кінець XVII ст. Це припущення ґрунтується на даних М. Іонова про початок дибинецької книги із 70-ї сторінки 1745 роком, а також на спостереженні авторки про те, що записи на 69 сторінках у київських цехових гончарних книгах відповідають приблизно 50 рокам. Віднявши ці 50 років від дати 1745, вона і отримала кінець XVII ст. Цю думку Лесі Данченко варто було б згадати та дати їй оцінку.

Третій розділ монографії являє собою уривки із публікацій, присвячених дибинецькому цеху і братству. Це перш за все дві дореволюційні праці по обстеженню с. Дибинці – Ф. Лебединцева та М. Іонова. ...

Четвертий розділ книги являє собою ґрунтовну узагальнюючу працю Олени Клименко, присвячену історії дибинецького гончарного промислу та художнім особливостям його кераміки. Авторка, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, багато років займається вивченням гончарних осередків України ХІХ–ХХ ст. Із усіх існуючих наразі публікацій про Дибинці в цій статті найбільш повно зібрано історію досліджень промислу, історію самого промислу та інформацію про майстрів-гончарів, їх збережені і атрибутовані вироби, а також проаналізовано мистецькі якості останніх. Ця робота має самостійну цінність. Хоча сама авторка і зазначає, що її робота узагальнююча і на особливу новизну не претендує, все ж вона наводить багато нових даних. Розділ добре ілюстрований фотографіями виробів дибинецьких майстрів, вводить до наукового обігу нові музейні матеріали, в т.ч і реставровані після понад півстолітнього перебування у фрагментованому вигляді в музейних фондах. ...

Хотілося б лише зауважити, що, крім вивчення Дибинців, на мою думку, ще цілком можливо створити там музей і прокласти туристичний маршрут. Експонатами цього музею могли б стати нечисленні гончарні вироби, ще збережені у місцевих жителів, історичні відомості про село, подані у документах та фотографіях, а також археологічні залишки гончарного виробництва, які цілком можливо дослідити, що показують недавні археологічні розвідки А. Сорокуна і А. Борисова в Дибинцях. Причому об’єктами експонування могли б стати як фрагменти керамічних виробів, так і залишки розкопаних гончарних горнів. Таким чином пам’ять про колишній розквіт гончарного промислу не згасла б у селі остаточно.

Після чотирьох розділів монографії подано два додатки. Власне додатком є лише фотозвіт експедиції Інституту керамології до Дибинців в 2016 р., який дає уявлення про сучасний вигляд села та в загальному про характер обстеження, проведеного науковцями. Ці світлини вміщені як в кінці книжки, так і використані в якості ілюстрацій в її розділах.

Інший додаток – це аналітична стаття Оксани Коваленко у співавторстві із Оксаною Андрушенко, співробітником Гончарської книгозбірні в Опішному, присвячена аналізу такого епіграфічного джерела як написи на надгробках старого кладовища при колишній Успенській церкві Дибинців. Ці дані було зібрано під час вже згаданої керамологічної експедиції 2016 р. Отримано інформацію про майже 70 осіб – роки життя та 45 портретів, – що мають прізвища відомих родин гончарів. Це новий підхід в дослідженні генеалогії гончарських родів, який досі у нас не застосовувався. Дані порівнювалися із матеріалами цехових книг та іншими опублікованими джерелами.

В післямові до монографії наголошується на перспективності комплексних керамологічних досліджень, коли один об’єкт (гончарство) досліджується за корпусом різнопланових джерел. З цим важко не погодитися. Комплексні дослідження гончарства (етнографічні, археологічні, історичні, мистецтвознавчі тощо) справді є дуже перспективними. ...

Монографія є безумовно дуже важливою та потрібною як науковцям багатьох історичних дисциплін (історикам, етнографам, мистецтвознавцям та ін.), котрі займаються гончарством, цеховим устроєм, історико-демографічними дослідженнями, генеалогією тощо, так і краєзнавцям, жителям Дибинців і взагалі всім, хто цікавиться історією та народним мистецтвом. І публікацію такої праці слід лише вітати і сподіватися на подальші плідні розвідки її авторів у галузі давнього гончарства України. А для села Дибинці відкриваються нові перспективи вивчення та популяризації його славного гончарського минулого.

Тур в Египет.