Глиняні вироби доби Русі археологи почали вивчати з середини ХІХ століття. Ними виділено кілька їх типів: посуд, будівельна кераміка, іграшка та вироби «спеціального призначення». Найпоширенішим серед них вважається глиняний посуд. В статті за літописними джерелами та публікаціями вчених здійснюється спроба розглянути його асортимент та використання давньоруським населенням в побуті. Варто сказати, що праці перших дослідників містять надто мало свідчень про глиняний посуд доби Русі. Зокрема, окремі згадки про нього знаходимо в статті Миколи Біляшівського «Раскопки на Княжей горе в 1892 г.» (1893) де описано кілька горщикоподібних посудин виявлених при розкопках1. На початку ХХ століття Вікентій Хвойко в монографії «Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена» (1913) опублікував матеріали з поселень Середнього Подніпров’я. Серед глиняних виробів виділив посуд: «горщики», «черпаки», «кружки», «діжкоподібні посудини»2. У праці Дмитра Самоквасова «Могильные древности Северянской Черниговщины» (1916) міститься інформація про горщикоподібні посудини, в яких ховали прах небіжчиків3.
Більш детально асортимент глиняного посуду розглядається в публікації В’ячеслава Ржиги «Очерки из истории быта домонгольской Руси» (1929), де подаються їхні «давньоруські» назви та використання в побуті4. Свідчення про глиняні вироби містяться в роботі Бориса Рибакова «Ремесло Древней Руси» (1948) де виділено посуд, «світильники», облицювальні плитки, плінфу, іграшки, глиняні кружала, «тиглі-ллячки». Вчений описав технологію їх виготовлення, застосування в побуті5. Асортимент глиняного посуду знаходимо у книзі Михайла Каргера «Древний Киев» (1958). З-поміж них виділено рідкісні знахідки – «рукомийники» та «кубки»6. Тетяна Макарова, опрацювавши чималу колекцію фрагментів полив’яних виробів з Києва, Любича, Чернігова, у публікації «Поливная керамика в Древний Руси» (1972) дійшла до висновку, що населення доби Русі в побуті використовувало й «полив’яні миски», «кубки» та «глечики»7. Упродовж 1960 х – 1980-х роках з’являються публікації, в яких дослідники глиняний посуд поділяють за об’ємом та функціональним призначенням8. На сьогодні існує кілька його класифікацій. Найбільш сприйнятим є розподіл на кухонний («горщики», «латки», «сковороди»), столовий («глеки», «кубки», «миски», «чаші», «черпаки») та тарний («корчаги» й «амфори візантійського виробництва»)9, хоча в окремих публікаціях дослідників зустрічаються й інші варіанти. Зокрема, в дисертаційному досліджені Олександра Тищенка «Древнерусская и украинская керамика Х–ХVІІ века» (1969) виділено посуд для приготування їжі, її споживання, зберігання запасів10. Аркадій Козловський у статті «Полив’яна кераміка з давньоруських пам’яток Південного Придніпров’я» (1994) поділив на кухонну, столову та амфорну. Варто зазначити, що останній поділ за його призначенням, невірно аргументований, оскільки за існуючою класифікацією «амфори» відносяться до тарного посуду11.
У зв’язку з накопиченням археологічних матеріалів подальшу класифікацію спробували розробити Ігор Готун, Леся Шевцова в статті «Автуничі – селище гончарів Х–ХІІІ століття» (1995) та Андрій Петраускас у монографії «Ремесла та промисли сільського населення Середнього Подніпров’я в ІХ–ХІІІ століттях» (2006). Крім кухонного, столового та тарного посуду, виокремили для проведення релігійних обрядів до яких віднесли мініатюрні «горщики» та глиняні вироби спеціального призначення – «посудини-фільтри» з отворами на денці, «світильники», «глиняні ллячки» та «сопла»12. Проте розроблена дослідниками загальна класифікація посуду за призначенням носить дещо умовний характер, тому що посуд одних і тих же типів могли використовувати в побуті з різною метою, що підтверджено й писемними джерелами. Зокрема, в горщикоподібних посудинах не тільки варили їжу, але й зберігали продукти харчування і навіть цінні речі, використовували в поховальних обрядах13.
Цінним джерелом для вивчення асортименту глиняного посуду є не тільки доступні писемні джерела, наявні на сьогодні публікації археологів та істориків, але й написи на самих виробах, нанесені гончарями доби Русі під час їх формування, що вказують на назву та їх приналежність14.
Літописні повідомлення зазначають, що будь-яку посудину на Русі називали «съсудъ». Ця назва була характерна не тільки для глиняного посуду, але й для дерев’яного та металевого. Ізмаїл Срезневський в «Словаре древнерусского языка» (1989) пояснював, що назва «скудъльница», «скудьльний», «глиньний съсудъ» поширювалась на глиняний, про що свідчить «Юрьевское евангеліе послъ 1119 г.»: «Въ скоудъльницъ водоу нося» та «Уставъ Студійскій» (ХІІ ст.): «Съсоудъ скоудълый станеть на огнищи до вечера», «Въпрашания Кюриково до 1136 г.)»: «Достоить ли, рече глиньну съсодоу молитву даяти…».
Нині дослідники виокремлюють 15 типів глиняного посуду, що використовувався населенням доби Русі. В тому ж словнику Ізмаїла Срезневського вони позначені як «грънъцы», «латки», «скворда», «миса», «крьчага», «крина», «черпало», «глекъ», «комьрогь», «кубъкъ», «кърчажецъ», «чьвань», «викия», «рукомъои», «плошки»16.
Володимир Мавродін в праці «Древняя Русь. Происхождение русского народа и образование Киевского государства» (1946) зазначав, що він використовувався в побуті не лише серед бідних прошарків населення, але й на дворах феодалів. На підтвердження своїх висновків навів повідомлення арабського мандрівника Ібн-Фадлана, який описав приміщення, «для банкетів» князя Володимира, де на полицях між золотим, срібним, дерев’яним посудом стояли й глиняні «грънъцы», «крьчага», «крины», «плошки»17. Його використання на княжих дворах засвідчує Іпатіївський список «Повести временных лет» (1908), де згадуються льохи князя Святослава, в яких зберігалося «...500 берковъсковъ меду, а вина 80 корчаг»18.
На думку вчених, найбільш поширеними серед глиняного посуду були «горщики», які під час розкопок знаходять у значно більшій кількості, ніж інші його типи. У літописних повідомленнях зустрічаються під назвою «гърнець», «грънъцы». У цьому значенні вони згадуються в «Русской правде» за редакцією Бориса Грекова (1940): «гьрнець масла». «Сборникъ Святослава» (1073) містить згадку про «злата в грънъцы»19, що зафіксовано й археологічно20. В літописі по Іпатіївському списку (1217) «един камень много горьнцевъ избиваетъ»21. Останній вираз безперечно є прислів’ям, що було поширене на Русі. Літописи також згадують ченця Агапіта, що жив наприкінці ХІ – у першій половині ХІІ століття, який у «гьрнци» варив «зелие» та зціляв ним хворих22.Про це повідомляє «Уставъ Студійскій» (ХІІ століття): «Да варять сочива же и зелия, пьрвье оубо едино само, по сем вь единь гьрньць обое да вьлияжть»23. Багато відомостей про використання горщикоподібних посудин міститься в статтях «Руской Правды». Лев Черепнін, Михайло Колчин вважали, що ці статті були складені з метою навчити перерахувати натуру на гроші. Наприклад, у одній зі статей зазначається, як рахувати приплід: «А от того скота сыровъ 300 и 60 сыровъ, а масла 300 гърнъцевъ; а то кунами 14 гривенъ и 20 ръзанъ...»24.
В побуті населення доби Русі, за твердженнями дослідників, використовувалися горщикоподібні посудини різних форм, іноді вони мали одне вухо (дугоподібну ручку) (мал.1. а,б,в)25. За розміром їх поділили на великі – від 8 до 20 л, середні – від 3 до 7 л, та малі – від 0,5 до 2 л. Висота їх коливалася від 7 до 50 см, діаметр вінець від 5 до 36 см.Археологи вважають, що під час розкопок найчастіше зустрічаються середніх розмірів, місткістю 5-6 літрів з діаметром вінець 18-22 см, які використовували під час приготування їжі26. Зокрема, в монографії Володимира Гончарова «Райковецьке городище» (1946) повідомляється про виявлені в печі «горщики» середніх розмірів в яких збереглися залишки обгорілої пшеничної каші27. У книзі Михайла Каргера «Древний Киев» (1958) знаходимо згадки про виявлену в печі горщикоподібну посудину в якій знаходилися залишки дерев’яної ложки та невизначених решток їжі28. Писемні та археологічні джерела вказують і на те, що вони широко використовувались в поховальній обрядовості29. Це фіксують Александр Ковалевський у «Книге Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921-922 гг» (1956) та Олександр Рибаков у праці «Язычество Древней Руси» (1988). Автори посилаються на літописні повідомлення, які згадують поховальний обряд на Русі в Х–ХІІ століттях: «...и когда кто-нибудь умрет, сжигают его вместе с его праздничными одеждами... и берут пепел этого мертвица и кладут в серебряные, золотые сосуды или в новий глиняный сосуд и зарывают этот сосуд»30.
Варто зауважити, що характеризуючи горщикоподібні посудини, «за висотою горловини», автори окремих публікацій поділяють їх на групи: «низькогорлі», «дуже низькогорлі», та «горщики з середнім горлом». З поміж них виокремлюють горщикоподібні посудини із «слабопрофільованою», «середньопрофільованою», «сильнопрофільованою», «циліндричною», «високою» та «низькою шийкою»31. Хоча за народною гончарською термінологією горло або шия – це верхня завужена частина глечиків, оскільки в горщиках, такий конструктивний елемент відсутній32.
Для закривання горщикоподібних посудин виготовлялися спеціальні глиняні «покришки». Писемні джерела та «Словарь древнерусского языка» (1989) Ізмаїла Срезневського фіксують їх під назвою – «покровъцъ», «покровъ на чашу», «покровъцъ покрываеть этое блюдо»33. «Покришки» мали конічну форму, діаметр від 6 до 22 см. Зверху виступ, за який можна було їх тримати (мал.2). Оскільки їх знаходять у незначній кількості, дослідники гадають, що одну покришку могли використовувати для кількох посудин, не заперечують виготовлення їх з іншого матеріалу, наприклад, з дерева34.
Різновидом глиняного посуду були «рукомъои». Михайло Каргер пояснював, що такий посуд використовували як умивальники. За формою вони нагадують горщикоподібну посудину висотою 15 см, діаметром вінець 16 см, з двома плоскими вухами з проколами, та носиком – порожнистою трубкою з отвором для виливання рідини (мал.3). Серед археологічних матеріалів їх зафіксовано в Києві та Путивлі35.
У побуті населення доби Русі використовувався посуд з дуже короткими потовщеними, витягнутими назовні вінцями, до опука й боків якої кріпилися три вуха. Борис Рибаков у праці «Язычество Древней Руси» (1988) писав, що посудини з трьома вухами могли використовувати для проведення релігійних обрядів36, хоча вони могли виконувати роль світильника, оскільки, їх за три вуха зручно було підвішувати до стелі житла. Такий виріб виявлено серед археологічних матеріалів на території Переяслав-Хмельницького(висота 7,5 см, діаметр вінець 9 см)(мал.4).
Мископодібні посудини під час розкопок знаходять украй рідко. Адже такий тип посуду за доби Русі виготовлявся переважно з дерева37. Їх назва майже не змінилася з плином часу. У «Сборнику Вьскресенского поученія» (ХІІ ст.) зафіксовано назву «мись», «миса»: «Абия положь хльбь на стьи мись…»38. За класифікаційною системою їх відносять до столового посуду (мал.5). За твердженнями вчених, вони призначалися для рідкої їжі, хліба та м’яса39. Крім того їх могли, використовувати в ролі світильника. У статті Марини Сергеєвої «Керамічні світильники та свічники ХІ–ХІV століть із Київщини» (1995) такі глиняні вироби охарактеризовано, як невеликі за розміром мископодібні посудини із заглибленням на дні для олії і гноту. Виготовляли два їх варіанти: з отворами по краю вінець і без них. Іноді вони мали вухо для зручного їх перенесення. Дослідниця вважала, що отвори для їх підвішування робилися по сирій глині, в окремих випадках – просвердлювались в уже випаленому виробі. Це свідчить, що мископодібні світильники не завжди продукували спеціально, а могли переробляти із звичайних невеликих посудин (мал.6)40. У «Словаре древнерусского языка» Ізмаїла Срезневського вони згадуються під назвою «плоскы»: «Купите плосковъ»41. Уперше на цей посуд звернув увагу Ростислав Виєзжев у статті «Новые типы древнерусских светильников» (1961) інтерпритував їх як світильники, стверджуючи, що вони найчастіше зустрічаються під час розкопок в культурних нашаруваннях ХІ століття у Києві, Вишгороді, Чернігові, Городську42. Найбільш поширеними були «миски» висотою від 4 до 10 см,з діаметром вінець від 12 до 18 см. Їх виявлено у Києві, Переяслав-Хмельницькому, Путивлі, Автуничах, Лісковому43.
Серед асортименту глиняних виробів археологи виділили мископодібні глибокі посудини, які, найімовірніше, використовували для приготування сиру. Вони мали отвір в нижній частині оббочини (зовнішня частина миски від крис до денця)45 діаметром від 06 до 1 см (мал.7). Знайдені на поселені Ліскове, Автунічі, Києві, Чернігові44.
У монографії В’ячеслава Ржиги «Очерки из истории быта домонгольской Руси» (1929) згадуються посудини, які призначалися одночасно для приготування та вживання їжі45. За формою вони нагадують «ринку з тулійкою» (високі боки, трубчаста ручка) (мал.8)46. Писемні джерела такий посуд називають «латка», «ладок». Іпатіївський список «Повести временных лет» повідомляв, що під час облоги міста Білгорода (997) печенігами, жителі міста, черпаючи зі встановленого на колодязі відра розчин муки для киселю, розливали його в «латки»: «и приведоша я к кладецю, идя цежь, и почерпоша ведром и льяша в латки»47. Можливо, вони не набули повсюдного поширення, оскільки їх виявлено в поодиноких випадках (зокрема, на поселенні Ліскове, Чернігівщина)48.
Типологічно близькими до описаних були вироби, які нагадують сковорідку. Термін «сковрада», «сковьрада» згадується у «Новгородскій книге Кърмчия» (1280 р.): «Аще разбить гьрньць или котльць или сковрадоу или инь сосудь варения в небрежения, да поклониться»49. Володимир Баран, Денис Козак, Ростислав Терпиловський у праці «Походження слов’ян» (1991) вказували, що такі посудини найвірогідніше призначалися для випікання хліба та коржів50. Середні їх параметри: товщина дна 0,5-1 см, діаметр 12-26 см. Їх знайдено на поселеннях Автуничі, Райковецькому городищі в Путивлі, Лтаві51.
У «Словаре древнерусского язика» Ізмаїл Срезневський згадував «чьрпало»: «Вы же оставльшии мя ... и готовающии тряпезу роду и рожяницямъ, напълняющее бъсомъ черпала» (Изборникъ до 1300 г.) та «почьрпальникъ»: «Ни почрьпальника имаши, и студеньць глубокь есть». (Остомирово Евангеліе)52. Це – невисокі, іноді опуклобокі посудини з петлеподібним вухом, діаметром вінець до 12 см (мал.9). Їх могли використовувати для набирання води. Найбільшу колекцію їх зібрано у Канівському Подніпров’ї53. Вони виявлені у Переяслав-Хмельницькому, Автуничах, Чернігові, Києві54.
У добу Русі були поширені посудини для тримання, перевезення рідини та зерна. Їх називали – «корчага», «крьчага», «кьрьчага», «кьрчагь»: «А вино свое держи, купивь корчагоу» говориться у «Вопрошение Кирика» (ХІІ ст..)55. Іпатіївський літопис «Повести временных лет» (1146 р.) згадує вино, яке зберігалося в погребах князя Володимира в корчагах56. Ізмаїл Срезневський зазначав, що у «Житіе святого Феодосія Печерского» (ХІ століття) є повідомлення про такий посуд: «Привезоша три возы суще корчаг с вином»57. У вже цитованій легенді про білгородський кисіль «Повести временных лет» читаємо: «Людье же нальяша корчагу цьжа и ситі оть колодязя, вдаша печенігом»58. Крім писемних джерел їх, назву засвідчують надписи, нанесені на зовнішню поверхню такого виробу по сирій глині. Цікавою в цьому плані є монографія Валерія Чудінова «Руйница й тайны археологии Руси» (2003), в якій дослідник проаналізував написи, зафіксовані на глиняних виробах59. Тут знаходимо згадку про посудину початку ХІІІ століття з Київського Подолу, напис на якій вказував не тільки на назву цього виробу, але й на ім’я гончаря або її власника: «Мстиславль корчаг». На фрагментах виробу ХІ–ХІІІ століть, виявлених на правому березі річки Сули, напис: «Крчага Прокопова»60. На думку вченого, окремі підписи вказували навіть на вміст посудини, зокрема: «Вина благодатнешего полна эта корчага»61. У публікації Бориса Рибакова цей напис цитується так: «благодатна полная эта корчага!»62. Михайло Каргер пояснював, що, крім рідини в таких посудинах могли зберігати зерно. На це вказувала виявлена на території Києва «корчага», датована ХІ–ХІІ століттям, в якій знаходився майже «пуд зерна»63. Про її призначення свідчить і напис, нанесений до випалювання: «Зерно с лета»64. Тобто корчагоподібна посудина була виготовлена спеціально як зерновик. Як стверджував Борис Рибаков, Михайло Каргер, на Русі «корчаги» призначалися для рідини та сипучих продуктів65. Посудини, які призначалися для рідини мали циліндричну вузьку шию, для сипучих продуктів – широкий отвір, низькі вінця, які плавно переходили в плечі. Висота їх іноді досягала 90 см. Для зручності перенесення вони мали два вуха (мал.10, а, б ). Найбільшу їх кількість знайдено в Києві, Чернігові, Переяслав-Хмельницькому66. Досить часто такий тип посуду археологи називають «амфорами», хоча, за писемними джерелами вони відомі, як «корчаги», а «амфорки» як «корчажки»67. З приводу цього Ізмаїл Срезневський, Борис Рибаков зазначали, що в добу Русі так звані «амфорки київського типу» називалися «корчажками», а великі посудини з назвою «амфори» – «корчагами», що підтверджують написи на них з давньою назвою «корчага», «корчажки»68.
Літописні повідомлення фіксують посуд з назвою «крина», «кринь», або«окринь». Зокрема у «Служебнике Минеи» (1096) згадується: «Кринь же проливающе потокь ицление», «Юрьевское евангеліе» (ХІІ ст.): «Поставляють подъ криною»69. У публікаціях археологів такий тип посуду описується, як «глечик»70. На глиняні вироби з ознаками глека розповсюджувалася й інша назва «глекъ», «гьлекъ», які згадував «Пандектъ Никона» (по Синодському списку 1296 р.) як посуд для вина: «десятъ глекъ вина»71. В «Словаре Древнерусского языка» зазначається, що «Юрьевское евангеліе послъ 1119 г.» такий посуд називає «чьвань», «чвань», «чабань: «Дьржите пръданиечвчьско, омывания чъванъ и чашъ и ина подобна»72, та «комьрогь», «коморогь»: «Въ коморогь водоу несыи»73. У дослідженнях Олександра Моці, Ігоря Готуна говориться, що в них могли зберігати рідину, опускати молочні продукти в колодязь використовуючи джерельну воду для охолодження, про що свідчать знахідки фрагментів посуду з прикріпленою до вух мотузкою, виготовлену з лика, які були виявлені під час розкопок давньоруських колодязів, криниць74. Такий тип глиняних виробів мав циліндричну, вузьку або широку шию, два невеличких вуха на опукові або одне, яке кріпилося до краю вінець та опука. Діаметр вінець становив у середньому 7-12 см (мал.11, а, б, в,г). Їх виявлено в Києві, Чернігові, Вирі, Григорівці, Колодяжному75.
З-поміж знахідок археологи виокремлюють глиняні посудини – голосники, які використовувалися в будівництві (мал.12). Вони вмонтовувалися у верхній частині склепіння культових будівель. Їх функціональне призначення, за свідченням Михайла Каргера, полягало у покращенні акустики в храмових спорудах76. Павло Раппопорт у публікації «Строительное призводство Древней Руси» (1994) пояснював, що для покращення акустики голосники вставляли отворами в середину приміщення, в окремих випадках їх монтували навпаки, отворами на зовні, для полегшення ваги склепінь будівель. Дослідник зазначив, що вперше «голосники» були використані під час будівництва Десятинної церкви, а в подальшому ця техніка широко застосувалася в архітектурі до початку ХІІІ століття. Його дослідження фіксують використання голосників двох типів: «привізних грецьких амфор» та посудин місцевого виробництва у вигляді «високих горшков с вытянутым прямым горлом»77. Тут варто зазначити, що голосники – високі посудини, що за формою нагадують глечик, а не горщик.
Іноді в публікаціях учених зустрічаються невірні описи посудин з ознаками глечика. Такий опис містить колективна монографія «Село Київської Русі» у підрозділі присвяченому гончарству, зокрема: «глечики – це горщики з вузькою (7-12 см) циліндричною шийкою, висотою 3,5-5 см», тут же: «горщики-глечики – це амфорки київського типу – невеликі посудини витягнутих пропорцій з двома ручками-вушками». Як бачимо, для одного виробу використано два гончарські терміни – глечик і горщик, для іншого три – глечик, горщик, амфорка, хоча далі в роботі згадується, що «крім кухонних горщиків на сільських поселеннях були поширені інші види посуду: «корчаги», «амфори», «глечики», «миски», «сковороди», невеликі «черпаки», «накривки», «амфорки київського типу» 78. У «Словнику народної гончарської термінології» (1993) Олеся Пошивайла чітко роз’яснено, що «глечик» і «горщик» мають абсолютно різну форму і виконують різне функціональне призначення, до того ж, як уже зазначалося, у горщика немає такого конструктивного елемента, як «шия»79.
Серед асортименту виділяються посудини для пиття рідини. У словнику Ізмаїла Срезневського вони згадуються, як «викия». «Нестерово Житие Феодосия» містить таку інформацію про них: «Абие блаженныи призъвавъ строителя црквьнаго повелъ налияти вина … викию и дати емоу»80. Це – невеликих розмірів глиняні посудини, які нагадують чашку (мал.13). Знайдені під час розкопок у Переяслав-Хмельницькому, Києві, Чернігові81.
У писемних джерелах фіксуються посудини з назвою «кърчажецъ». У «Синодском списке» (ХІ ст.) згадуються: «Възимати.... по кръчажъцю вина»82. Олександр Тищенко у вище зазначеному дисертаційному дослідженні пояснював, що, на відміну від великої корчаги, в яку вміщувалося від 15 до 20 літрів рідини, «кърчажецъ» виступав як міра вина, призначена для одного чоловіка; їх ставили перед кожним, хто сидів за столом. Дослідник зазначав, що в ньому могло поміститися до літра вина, квасу, хмільного меду (мал.14). Їх виявлено на території Києва, Чернігова83.
У «Словаре древнерусского языка» відмічено «кубъки»84. Як пояснюють Олександр Тищенко, Тетяна Макарова, це невеликі, бакалоподібні вироби, висотою 10-12 см, з одним дугоподібним вухом, призначалися для пиття міцних напоїв (мал.15). Під час розкопок цілі посудини трапляються дуже рідко, здебільшого лише їх фрагменти. Їх зафіксовано в Києві, Любечі85. Валерій Чудінов стверджував, що на знайдених фрагментах, датованих Х століттям, йому вдалося прочитати напис «Наливай чаре», тобто «наливай чарки»86. Можливо, цим написом майстер засвідчив, що ця посудина виготовлена спеціально для пиття напоїв.
Леся Шевцова в статті «Керамічний комплекс Автуницького поселення» (1992) згадувала про порівняно рідкісний тип глиняного посуду – прямокутної форми з отворами на дні, виявлений на поселенні Автуничі (Чернігівщина). Через наявність на дні такої посудини залишків дьогтю дослідниця антрибутувала її як посудину для його збирання87.
Археологи стверджують, що мешканці доби Русі могли користуватися й посудинами, які піддавалися ремонту, оскільки в них могли зберігати «сипучі» продукти. Такі вироби з отворами нанесені вздовж трішин, знайдено в Автуничах (Чернігівщина), Ромни (Сумщина). Дослідники вважають, що місце розколу могли cтягувати мотузкою чи скобами88.
Крім вищезгаданих посудин, у побуті населення доби Русі використовувалися й великих розмірів глиняні вироби під вінцями яких з одного боку розміщувались поряд два отвори, з протилежного – вухо, яке кріпилося до краю вінець й опука. На думку вчених вони могли використовуватись, як казани89.
Таким чином, в побуті населення доби Русі використовувався чималий асортимент глиняного посуду, який досить добре вивчений дослідниками. Зокрема, розроблена його класифікація за формою, об’ємом, призначенням. Проте досить часто в публікаціях зустрічаються невірно вказані назви глиняного посуду та їх частини, що не відповідає народній гончарській термінології. Оскільки термінологічна невизначеність у виданнях археологів з питань давньої кераміки, на думку керамолога Олеся Пошивайла «виявляє нагальну проблему формування єдиного уніфікованого загальноукраїнського термінологічного словника для опису (означення) гончарського виробництва і глиняних виробів»90.
_______________________________________
1. Беляшевский Н.Ф. Раскопки на Княжей горе в 1892 г.// Киевская старовина – К.: Издание журнала «Киевская старовина», 1893. т.12, апр. – С.134-142.
2. Хвойко В.В. Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена. – К., 1913. – С.1-110.
3. Самоквасов Д.Я. Могильные древности Северянской Черниговщины. М., 1916. – С.51.
4. Ржыга В. Глиняная посуда // Очерки из истории быта домонгольской Руси. – М.: Мосполиграф, 1929. – С.34-40.
5. Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1948. – С.163-182; 342-374; 661-662.
6. Каргер М.К. Древний Киев. – М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1958. – Т.1 – С.411-468.
7. Макарова Т.И. Поливная керамика в Древней Руси. – М., 1972. – С.11.
8. Кучера М.П. Про одну групу середньовічної кераміки на території УРСР // Слов’яно-руські старожитності. – К., 1969. – С. 174-181; Тыщенко А.Р. Древнерусская и украинская керамика Х-ХVІІ вв.: Диссертация на соискание ученой степени кандидата исскуствоведения: Киев – 1969. // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний Архів Українського гончарства. – Ф.1.–Оп.2.–Од.зб.151. – С.94.
9. Кучера М.П. Вказана праця. – С. 174-181; Кераміка і гончарна справа // Село Київської Русі. – К.: Шлях, 2003. – С.111-121; Готун І., Шевцова Л. Автуничі – селище гончарів Х–ХІІІ століть // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство. 1995. – Кн.2. – С.62-76; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. (нові пам’ятки матеріальної культури). – К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997. – С.34-69; Петраускас А.В. Ремесла та промисли сільського населення Середнього Подніпров’я в ІХ–ХІІІ ст. – К.: КНТ, 2006. – С.57-70.
10. Тыщенко А.Р. Вказана праця – С.94.
11. Козловський А.О. Полив’яна кераміка з давньоруських пам’яток Південного Придніпров’я // Старожитності Руси-України. К.: Академія євробізнесу, 1994. – С.141-146.
12. Готун І., Шевцова Л. Вказана праця. – С.57-70.
13. Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921-922 гг. Статьи переводы и коментарии. – Харьков: Издательство Ордена трудового красного знамени государственного университета им. А.М.Горького, 1956. – С.262-263; Каргер М.К. Вказана праця. – С.416; Готу І., Певцова Л.. Вказана праця. – С. 62-69; Кераміка і гончарна справа. Вказана праця. – С.112; Південноруське село. Вказана праця. – С.49-50; Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – С.83, 223; Рыбаков Б.А. Язычество Древних славян. Издание второе. – М.: Наука, 1994. – С.252; Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка (репринтное издание 1893,1902,1912 гг.): В 3 т. – М.: Книга, 1989. – Т.1 – С. 616-617.
14. Рыбаков Б.А. Вказана праця. – 1948. – С.370; Каргер М.К. Вказана праця. – С.416; Чудинов В.А. Руйница и тайны археологи Руси . М: Вече, 2003. – С.85,86,88.
15.Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1.396,396; Т.3 – С.833.
16. Срезневский И.И Словарь древнеруского языка (репринтное издание 1893,1902,1912 гг.): В 3 т. – М.: Книга, 1989. – Т.1 (Ч.1). – 806 с.; Т1 (Ч.2). – 807-1419 с.; Т.2 (Ч.1) – 851 с.; Т.2 (Ч.2) – 851-1802 с.; Т.3 (Ч.1). – 910с.; Т.3. (Ч.2) – 911-1683 с.
17. Мавродин В.В. Древняя Русь Происхождение русского народа и образование Киевского государства. – Л.: Госполитиздат, 1946. – С.112.
18. Полное собрание русских летописей. – Санкт-Петербург: Тип. М.А. Александрова, 1908. – Т.ІІ. Ипатьевская летопись. ХVІ +938+87+ІVс. – С112; Русская Правда. Под ред. Б.Грекова. – М.–Л.: Академия Наук, 1940. – Т.1 – С.353; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.372; Срезневський И.И. – Вказана праця. Т.1. – С.1411-1412.
19. Руская правда. Вказана праця. – С. 353; Срезневский И. И. Вказана праця. Т1. – С. 616,617.
20. Каргер М. К. Вказана праця. – С. 416.
21. Срезневский И. И. Вказана праця. Т1. – С. 617; Літопис Руський за Іпатським списком: Пер. Л.Махновець. – К., 1990. – С.377.
22. Історія Української культури: В п’яти томах. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1. Історія культури давнього населення України – С.814.
23. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С. 616.
24. Русская Правда. Вказана праця. Т.1 – С.353; Черепнин Л.В. Новгородские берестяне грамоты как исторический источник. – М., 1969. – С.373; Колчин Б. Руссский феодальний город Великий Новгород // СА. – М.–Л., 1957. – №3. – С.288.
25. Рыбаков Б.А. Вказана праця, 1948. – С.354; История культуры Древней Руси. – М.; Л.: Издательство Академии наук СССР, 1948. – С.141; Археология Украинской ССР. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.3. – С.381,447; Каргер М.К. Вказана праця. – С. 415, 417, 418; // Село Київської Русі. – К.: Шлях, 2003. – С.114, 116.
26. Каргер М.К. Вказана праця. – С. 416; Готун І., Шевцова Л. Вказана праця – С.62; Село Київської Русі. Вказана праця – С.112; Петрашенко В.А. Древнерусское село (по материалам поселений у с. Григоровка). – К.: Институт археологи НАН Украины, 2005. – С.53-55; Петраускас А.В. Вказана праця. – С.69; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана праця. – С.59-60.
27. Гончаров В.К. Райковецкое городище. К.: Издательство Академии наук Украинской ССР, 1950. – С.19, 20.
28. Каргер М.К. Вказана праця. – С. 416.
29. Ковалевский А.П. Вказана праця. – С.262-263; Рыбаков Б.А. Вказана праця, 1994. – С.252-274; Пошивайло І. Вказана праця. – С. 226.
30. Ковалевский А.П. Вказана праця. – С.262-263; Рыбаков Б.А. Вказана праця.1988. – С.223; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1994. – С.252.
31. Каргер М.К. Вказана праця. – С.416; Готун І., Шевцова Л. Вказана праця. – С.62-69; Кераміка і гончарна. Вказана праця. – С.112; Петраускас А.В. Вказана праця. – С.69; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст.. Вказана праця. – С.49-50.
32. Пошивайло О. Ілюстрований словник гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – С.154, 155.
33. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.3 – С.1115-1117.
34. Готун І., Шевцова Л. Вказана праця. – С.67; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана правя. – С.52.
35.Каргер М.К. Вказана праця. – С.419; Срезневский И.И. Вказана праця. Т.3. – С.194.
36. Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1988. – С.165.
37. Археология Украинской ССР. Вказана праця. – С. 451.
38. Срезневский И. И.Вказана праця. Т.2. – С.153.
39. Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана праця. – С.51,83; Мальм В. Производство глиняных изделий // Очерки по истории русской деревни Х–ХІІІ вв. – М.: Советская Россия, 1959. – С.50.
40. Сергеева М. Керамічні світильники та свічники ХІ–ХVІІІ століть на Київщині// Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. Кн. 2 . – С.79-82.
41. Срезневский И И. Вказана праця. Т.2. – С.968.
42. Выезжев Р.И. Новые типы древнерусских светильников // КСИА АН УССР. – 1961. – Вып.11. – С.89-90.
43. Мальм В. Вказана праця. – С.50,51,52; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.354; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана праця. – С.83.
44. История культуры Древней Руси. М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1948. –Вказана праця. – С. 50-51; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана праця. – С.51,83; Пошивайло О. Вказана праця. – С.157.
45. Ржыга В. Вказана праця. – С.36.
46. Пошивайло О. Вказана праця – С.145.
47. Повесть временных лет: Статьи и коментарии Д.Лихачева. – М.–Л.: Акад. наук СССР, 1950. – Ч.2 – С.353; Ржыга В. Вказана праця. – С.36; Срезневский И.И. Вказана праця. Т.3 – С.194.
48. Шекун О.В., Веремейчик О.М. Давньоруське поселення Ліскове. – Чернігів, 1999. – С.184.
49. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.3 – С.378.
50. Баран, В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К.: Наукова думка, 1991. – С.124.
51. Археология Украинской ССР. Вказана праця. – С.451; Гончаров В.К. Вказана праця. – С.121; Південноруське село ІХ–ХІІІ ст. Вказана праця. – С.51; Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Приймак В.В. Пізньороменські комплекси з посаду Літописної Лтави // Археологічний Літопис Лівобережної України . – 2001. – №1. – С.64.
52. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.2. – С.1330; Т.3 – С.1567.
53. Село Київської Русі (за матеріалами південноруських земель). – К.: Шлях, 2003. С.115.
54. Ліньова Є.А., Мезенцева Г.Г. Гончарне виробництво на посаді Бєлгорода Київського. //Вісник Київського університету К., Історичні науки, 1980 – С.89; Село Київської Русі. Вказана праця. – С.115; Каргер М.К. Вказана праця. – С.419.
55. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С.1411.
56. Полное собрание русских летописей. Вказана праця. – С.158.
57. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С.1411; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.372.
58. Повесть временных лет: Вказана праця. – С.353; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.372.
59. Чудинов В.А. Вказана праця. – С.88.
60. Там само. – С.85.
61.Там само. – С. 88.
62. Рыбаков Б. Вказана праця. 1948. – С.370.
63. Каргер М.К. Вказана праця. – С.420; Археология Украинской ССР. Вказана праця. – С.420-422; Чудинов В.А. Вказана праця. – С.86.
64. Чудинов В.А.Вказана праця. – С.88.
65. Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.355, 372; Каргер М.К. Вказана праця. – С.420; Чудинов В.А. Вказана праця. – С.88.
66. Каргер М. К. Вказана праця. – С.420-425; Новое в археологии Києва. Под ред. Толочка П.П., Боровского Я.Е. та др. – К.: Наукова думка, 1981. – С.289.
67. Повесть временных лет. Вказана праця. – С.353; Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С.1411.
68. Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.355, 372; Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С.1411.
69. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1.– С.1324,1325,1324; Т.2. – С.648-649.
70. Ржыга В. Вказана праця. – С.35; Рыбаков Б.А. Вказана праця. 1948. – С.354.
71. Срезневский И. И. Вказана праця. Т.1. – С.519.
72. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.3. – С.1554.
73. Срезневский И.И. Вказана праця, Т.1.– С.1266-1268.
74. Моця О.П. Коваленко В.П., Готун І.А. та інші. Звіт про роботи Дніпровської Давньоруської експедиції в 1995 р. // НА ІА НАНУ. – 1995/9. – С.137.
75. Рыбаков Б. А. Вказана праця. 1948. – С.354; Каргер М. Вказана праця. – С.419 (мал99); Моця О.П., Коваленко В.П., Готун І.А. та інші. Вказана праця. – С.137; Село Київської Русі (за матеріалами південноруських земель). Вказана праця .– С.115; Приймак В.В. Давньоруське місто Вир. – Білопілля, 1997. – С.31; Петрашенко В.А. Вказана праця. – К., 2005. – С.51.
76. Каргер М. Вказана праця. – С.463-465.
77. Раппопорт П.А. Строительное производство Древней Руси (Х–ХІІІ вв.) – Санкт-Петербург. Наука, 1994. – С.51.
78. Село Київської Русі. Вказана праця. – С.115.
79. Пошивайло О. Вказана праця. – С.127, 129.
80. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1.– С.257.
81. Ржыга В. Вказана праця. – С.34-40; Село Київської Русі. Вказана праця. – С.115.
82. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С.1356.
83. Тищенко А.Р. Вказана праця. – С.103-137.
84. Срезневский И.И. Вказана праця. Т.1. – С. 1356.
85. Тищенко А.Р. Вказана праця. – С.137; Макарова Т.И. Вказана праця. – С.11.
86. Чудинов В.А. Вказана праця. – С.281.
87. Шевцова Л.В. Керамічний комплекс Автуницького поселення // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. – Чернігів: Сіверська думка,– 1992. – С.17.
88. Готун І., Шевцова Л. Вказана праця. – С.72.
89. Ігнатенко І.М, Кузьмін О.В. Керамічні горщики – казани ХІІІ – поч. ІV ст. // Слов’яно-руські старожитності Північного Лівобережжя: Матеріали історико-археологічного семінару, присвяченого 60-річчю від дня народження О,В. Шекуна. – Чернігів: Сіверська думка, 1995. – С.39-40.
90. Пошивайло Олесь. Археологічна цілина українського світу // Український керамологічний журнал. – 2003. – №1. – С.5-9; Пошивайло Олесь.Керамологічні сюжети в постсовєтській археологічній науковій літературі: домінанта профанного. – 2004. – №1. – С.7-15.