Українська глиняна іграшка кінця ХІХ – початку ХХІ століття: формування колекції у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному

   На сьогодні в Україні не надруковано жодної праці присвяченої колекції глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (далі – музей-заповідник). Лише 2003 року була опублікована моя стаття у співавторстві з доктором історичних наук Олесем Пошивайлом «Скарби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному» [2], присвячена огляду усієї колекції музею-заповідника. Але у зазначеній праці іграшка з колекції розглядається епізодично. Згадуються лише роботи Олександри Селюченко, Гаврила Пошивайла, Насті Білик-Пошивайло та Ольги Шиян.

   Мета пропонованого дослідження – аналіз колекції глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття, які зберігаються у фондах музею-заповідника. Охарактеризовано типологічний склад колекції. Окреслюється період виготовлення наявних у колекції іграшок. Визначаються осередки та автори, репрезентовані збіркою. Висвітлюються шляхи надходження глиняних іграшок до фондів музею-заповідника.

   У фондах музею-заповідника зберігається найбільша в Україні колекція глиняної іграшки кінця ХІХ – початку ХХІ століття з різних гончарних осередків – 4040 одиниць збереження[1]. Для порівняння, колекція іграшок Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, який володіє найбільшою колекцією кераміки в Україні після музею-заповідника, за свідченням зберігача фонду іграшки Лілії Чайковської «на сьогодні нараховує більше тисячі експонатів» [7, с.77]. Із них близько 150 предметів – іграшки з глини[2]. А колекція української народної іграшки у фондах Державного музею іграшки Міністерства освіти і науки України, працівники якого цілеспрямовано займаються збиранням іграшки, за даними каталогу «Українська народна іграшка» нараховує «понад 1000 зразків» [6, с.1]. Скільки з них глиняних наразі мені не відомо.

   Глиняні іграшки за формою та функціональним призначенням дослідники української іграшки поділяються на чотири групи: свистунці, монетка, скульптура малих форм та «торохтушки» [3, с.79]. Дотримуючись цієї класифікації, розглянемо колекцію глиняних іграшок кінця ХІХ – початку ХХІ століття у фондах музею-заповідника.

   Як стверджує дослідник української іграшки Олександр Найден, свистунці – найбільш поширена іграшка в Україні [5, с.42]. Тому не дивно, що майже половина глиняної іграшки у фондах музею-заповідника саме свистунці – 1771 одиниця збереження (43,9%). Сьогодні вони виконують лише ігрову функцію. При виготовленні свистунцям надавався вигляд пустотілих фігур з отворами для вдування повітря, що сприяло відтворенню звуку. Їх асортимент у фондах музею-заповідника представляє велику кількість видів, що виготовлялися гончарями України. Тут зберігаються свистунці у вигляді птахів («пташка», «півник», «курочка», «качечка», «соловей», «чайка з чаєнятами», «зозулька»), тварин («звір», «коник», «левик», «баранчик», «поросятко», «кіт», «собачка», «олень», «козлик», «їжачок», «ослик», «білочка», «бичок», «лось», «вепр», «миша»), риб («рибка»), грибів («грибочки»), будівель («хатка»). Зберігаються й свистунці у вигляді людей («бариня», «куми», «Баба Яга») та вершників. Також можна побачити зразки дрібних скульптур, частина яких – свистунець: «ведмідь з куркою», «ведмедик з гармошкою», «зайчик з морквою», «цап з бубоном», «коза з грибочками», «баба з коровою». Окрім традиційних глиняних свистунців у фондах музею-заповідника зберігається також 17 окарин, які є різновидами свистунців. Виготовлені вони сучасними майстрами – Єфросинією Міщенко з Бубнівки (Вінниччина), Олександром Вільчинським з Полог (Запоріжжя), Наталією Величенко та Олександром Пінзелем  з Ужгорода (Закарпаття).

  Окрему групу глиняних іграшок становить «монетка», яка, будучи моделями ужиткового посуду, повторює особливості його форми та оздоблення. Визначальним критерієм зазначених виробів є малий розмір, через що на базарі вони коштували дешево – монетку. Звідси й походження назви цих іграшок. Та, не зважаючи на це, гончарі так само скрупульозно ставилися до виготовлення «монетки», як і до традиційного ужиткового посуду. «Монетка» у фондах музею-заповідника становить 24,3 % колекції глиняних іграшок (984 одиниці збереження). Асортимент «монетки» повторює усе розмаїття традиційного українського глиняного посуду. В колекції представлені «мисочки», «тарілочки», «глечички», «горщечки», «риночки», «зливушники», «чавунці», «пасківнички», «друшлячки», «сковорідки», «діжечки», «чайнички», «макітерки», «квітнички», «двійнята», «трійнята», «четвірнята», «тиковки», «кухлики», «чашечки», «чарочки», «барильця», «супнички», «носатки», «цукерниці», «скарбнички», «свічники», «вазочки» тощо.

  Значна частина колекції глиняних іграшок музею-заповідника (1281 одиниця збереження, що становить 31,7% колекції) – скульптура малих форм у вигляді фігурок тварин, птахів, вершників, баринь, кумів, невеликих композицій. За формою та сюжетами вони перегукуються зі свистунцями, але відмінність їх полягає у відсутності отворів для дуття, що унеможливлює створення звуку. Багато образів взято майстрами з усної народної творчості та творів письменників: «Відьма», «Катерина», «Вакула», «Наталка», «Козак Мамай», «Куми», «Свати», «Старости», «Молоді», «Мавки», «Солоха» тощо.

  «Торохтушки» (або «хихички») – це іграшки різноманітних форм, які під час коливання створюють шум, торохтять. У колекції музею-заповідника зберігається чотири таких іграшки (0,1%): «Торохтушка» Сергія Радька з Межирічі (Черкащина), дві хихички Федора Пошивайла з Опішні (Полтавщина) та одна Тетяни Павлишин зі Львова.

   Дослідник українського гончарства кінця ХІХ – ХХ століття Юрій Лащук зафіксував існування  наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття 668 місцевостей, де розвивалося гончарство [1, арк.513]. У фондах музею-заповідника глиняна іграшка кінця ХІХ – початку ХХІ століття репрезентує 42 гончарних осередки. Є вироби з Бубнівки (Вінниччина); Ужгорода, Хуста (Закарпаття); Полог (Запоріжжя); Коломиї, Косова, Кут (Івано-Франківщина); Василькова, Вишневого, Віти-Поштової, Києва, Фастова (Київщина); Ялти (Крим); Євсуга (Луганщина); Львова; Одеси; Кременчука, Міських Млинів, Опішного, Попівки (Полтавщина); Глинська, Межирічі (Сумщина); Голгочого, Гончарівки (Тернопільщина); Буд, Валок, Ізюма (Харківщина); Костогризова (Херсонщина); Кам’янця-Подільського, Хмельницького (Хмельниччина); Громів, Кочержинець, Маньківки, Межирічі,  Смілої, Умані, Худяків, Чигирина (Черкащина); Вижниці, Коболчина, Чернівців (Чернівеччина) та Олешні (Чернігівщина). Варто наголосити, що основна маса виробів – 3033 одиниць збереження (75,1% колекції) – глиняні іграшки з Опішного (Полтавщина), і лише 1008 виробів (24,9% колекції) представляють глиняну іграшку з інших гончарних осередків України. Найчисельніші з-поміж них – свистунці майстрині з Одеси Ольги Шиян (117 одиниць збереження), (але вона розпочала свій творчий шлях в Опішному (народилася 1914 року), а закінчила в Одесі 2000-го року, куди переїхала ще в 1940 році, але весь час працювала, зберігаючи традиції опішненської кераміки [4]), 122 глиняні іграшки з Івано-Франківщини (Косів – 87, Коломия – 35), 101 глиняна іграшка з Київщини (Васильків – 52, Віта-Поштова – 41, Вишневе – 10), 65 свистунців майстрів з Хмельницького і 43 посудини-«монетки» Івана Бойка з Гончарівки (Тернопільщина). Інші осередки представлені поодинокими зразками.

   Колекція глиняної іграшки музею-заповідника сформована з виробів як авторських, так і анонімних. Важливо, що лише у 14,3% (576 одиниць збереження) глиняної іграшки не визначено авторство. У колекції ми можемо ознайомитися з роботами М.Алпєєва, М.Балана, О.Бейсюк, І.Бібіка, М.Білої, Н.Білик-Пошивайло, І.Бойка, Л.Богинського, М.Вакуленка, Н.Величко, О.Вербівської, О.Вільчинського, І.Гладиревського, Ф.Гнідого, Г.Грипич, З.Грунь, М.Данченка, Т.Демченка, Г.Денисенка, Г.Діденко, І.Ділети, Н.Дубинки, М.Дугельної, С.Дякова, О.Желізняка, В.Живко, В.Заліської, Ю.Іллюка, М.Кахнікевич, Г.Китриш, М.Китриша, М.Кобзара, О.Ковальова, М.Крушницької, Ф.Куркчі, А.Курочки, Л.Куц, В.Кушніра, О.Кушнір, В.Лобойченко, Лопушина, І.Мазура, І.Мирко, Р.Мицкана, Є.Міщенко, О.Мороховець, С.Мотрій, Б.Мухи, А.Нечипоренка, Г.Нечипоренка, Л.Никитюк, В.Николайка, І.Николайка, С.Никоровича, В.Омеляненка, М.Омеляненко, П.Омеляненка, В.Онищенка, Я.Падалки, О.Пензеля, Г.Перепелиці, Н.Полярук, М.Пономаренка, І.Порохівника, О.Порохівник, Г.Пошивайла, Є.Пошивайло, Ф.Пошивайла, М.Пошивайла, Ю.Пошивайла, В.Протор’єва, Н.Протор’євої, С.Радька, М.Рйопки, С.Сальнюк, С.Семенченка, А.Сидоренка, Є.Смирнової, М.Собко, В.Стрипка, В.Тарасюка, В.Трушика, Угринюк, Н.Федорової, П.Цвілик, Л.Цибульської, І.Чабан, Р.Чабаненко, Ф.Чирвенка, О.Шиян, В.Шкурпели, Г.Яремчук. Варто зазначити, що серед опішненської глиняної іграшки найбільша колекція виробів Заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України опішненської гончарки Олександри Селюченко (1064 одиниць збереження). Вироби цієї майстрині широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. Найбільшим розмаїттям позначені її вершники-свистунці. У фондах музею-заповідника представлені найрізноманітніші вершники майстрині («будьонівець», «Вакула на чортові», «козак на коні», «козак на чортові», «мавпа на коні», «вовк на свині», «вовк на барані», «вовк на коні», «чорт на свині», «звір на собаці», «баран на лисиці», «лисиця на баранові», «кіт на собаці», «чорт на собаці», «Івасик-Телесик»). Дещо менша (637 одиниць збереження), але не менш розмаїта й цікава збірка глиняної іграшки відомої гончарської родини Пошивайлів – Гаврила та Євдокії, їх сина Миколи та онука Юрка.

  Основна маса виробів, зібраних у фондах музею-заповідника датується 1970-ми – початком 2000-х років. Речі періоду кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття складають близько 5 % колекції. Це «монетка», Опішне, Полтавщина, кінець ХІХ ст.; 10 фрагментів свистунців, Опішне, кінець ХІХ – початок ХХ ст.; свистунець, Опішне, кінець ХІХ ст.; «монетка», Опішне, Полтавщина, початок ХХ ст.; «монетка», Тернопільщина, перша чверть ХХ ст.; «пташка»-свистунець, Тернопільщина, 1910-1920-і роки; «звір»-свистунець, Черкащина, перша половина ХХ ст.; свистунець, Коломия, Івано-Франківщина, перша половина ХХ ст.; «рибка»-свистунець, Кременчук, перша половина ХХ ст.; 12 «монеток», Україна, перша половини ХХ ст.; «Селянка» Андрія Сидоренка, Опішне, 1920-і роки; 162 фрагментів статуеток, Попівка, Зіньківський район, Полтавщина, 1920-і роки.

  Варто звернути увагу і на шляхи поповнення колекції глиняних іграшок музею-заповідника. Найчисельніші – це подарунки, як авторів робіт, так і сторонніх осіб, небайдужих до збереження предметів української народної культури. Частина експонатів у 1990-х роках була передана Дирекцією художніх виставок України. З 1989 року на базі музею-заповідника проводяться регіональні, державні та міжнародні Симпозіуми гончарства, які стали джерелом поповнення фондів новими експонатами (зокрема й глиняною іграшкою). Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття частина колекції глиняної іграшки надійшла до фондів музею-заповідника під час етнографічних та керамологічних експедицій до різних гончарних осередків України. Один із шляхів поповнення колекції – закупівля виробів у авторів, на ярмарках, на антикварних базарах, у мистецьких салонах та крамницях. В колекції глиняних іграшок музею-заповідника таких предметів – 1802 (44,6% колекції). Відповідно, речей, які надійшли безкоштовно – 2238 одиниць збереження (55,4% колекції). Динаміку надходження глиняної іграшки до колекції музею-заповідника можна простежити за поданою нижче таблицею:

   З наведеної таблиці видно, що надходження глиняної іграшки до фондів музею-заповідника за час його існування відбувалося нерегулярно, хоча й щорічно (за винятком 2009 року, коли до колекції не надійшло жодної глиняної іграшки). В одні роки переважала закупка глиняних іграшок, в інші – більшість подарованих експонатів. Найбільше речей передано в перший рік існування музею-заповідника (1123 одиниць збереження), коли згідно заповіту Олександри Селюченко її колекція стала власністю музею-заповідника. Значні частини колекції надійшли у 1989 і 1990 роках. У 1989 році в рамках Республіканського симпозіуму гончарства «Опішне-1989» був проведений конкурс з виготовлення традиційної глиняної іграшки учасниками симпозіуму. Готові вироби протягом 1989 – 1990 років були закуплені для колекції музею-заповідника. 1992 року Дирекцією художніх виставок України була передана колекція глиняних іграшок майстрині з Одеси Ольги Шиян. Також багато глиняних іграшок надійшло у 2005 році, коли працівники музею-заповідника спільно з працівниками Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України проводили планові експедиції по Опішні та їздили на антикварний базар у Київ, з метою заповнення прогалин у фондових збірках. Хоча загалом глиняні іграшки надходять до колекції музею-заповідника нерегулярно. Цілеспрямовано їх пошуком ніхто не займається. Тому колекція на сьогодні постає не повною.