Друк

TERRA INCOGNITA – ПІДЗЕМЕЛЛЯ ОПІШНОГО

Щербань Анатолій

       {phocagallery view=category|categoryid=5|limitcount=6|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0} 

       Cтолиця українського гончарства – Опішне – цікава прадавньою історією. Однією з найбільш виразних пам’яток, яка здавна привертає увагу широких мас населення й науковців, є підземелля (опішняни називають їх «льохами»). У науковій літературі згадки про них відомі з початку 1890-х років. Зокрема, полтавський історик-краєнавець Василь Бучневич писав – «… в Опошне … имеются не только старинные подземелья, быть может ровесники Полтавским, но возникали со временем и новые») а місцевий краєзнавець А.Т. (за ініціалами, якими підписано статтю вважаю, що це був опішнянський поміщик Олексій Трипольський) – „в местных преданиях от его прошлаго уцелели лишь обрывки неясных намеков. Так, лёхи считаются обиталищем пещерных поселенцев края, живших здесь задолго до нашествія татар”).

     Але понад століття після перших згадок, підземелля Опішного науково не вивчалися. Науковий інтерес до них вичерпувався записами розповідей випадкових дослідників – опішнян, які з цікавості відвідували споруди, що регулярно нагадували про себе проваллями. Зрозуміло, що ці розповіді лише у загальних рисах характеризували їхні параметри, досить часто – перебільшено.

     Наукові дослідження підземель Опішного було розпочато в зв’язку з розгортанням діяльності Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Перша спроба їхнього вивчення (середина 1990-х років) пов’язана з роботою в Музеї архітектора Овсія Величка. Він наніс на карту селища відомі провалля, дослідивши два з них. На жаль, ніякої інформації про результати цих досліджень не було опубліковано, не збереглося й польової документації, окрім одного відеозапису.

      Цілеспрямоване вивчення підземель селища почалося лише з 2006 року археологом та керамологом, завідувачем науково-дослідного відділу палеогончарства Інституту керамології НАН України та, за сумісництвом, старшим науковим співробітником Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Анатолієм Щербанем. З цього часу було знову нанесено на карту селища місця відомих проваль (понад 60), досліджено новоутворені (7 об’єктів), опитано місцевих мешканців. У результаті було опубліковано 4 статті, присвячені описам окремих нововивчених підземель, аналізу зображень у них.

      Вважаю, що нині настав час підсумувати результати досліджень. Зауважу, що вони є проміжними, такими, що викликають багато питань і дають мало відповідей. Але, зважаючи на наявність жвавого зацікавлення підземними спорудами, поділюся власними враженнями про них.

      У результаті картографування місць проваль підземель було з’ясовано, що вони концентруються переважно біля схилів балок чи високого берега Ворскли на території опішнянського міста, фортеці, городища VIIІ століття та форштадту (кутки «Прогоня», «Торбинівка», «Макухівка»), розташовуючись переважно побіля нинішніх центральних вулиць (Жовтнева, Шевченка, Леніна, Заливчого, Садова), а також прилеглого до Опішного села Попівка. Біля проваль трапляються фрагменти глиняних виробів ХVIIІ-ХХ століть. Зважаючи на це, логічно припустити, що згадані споруди пов’язані з тогочасною житловою забудовою.

      Всі підземелля викопано в жовто-бурому суглинку на глибині близько 4-5 м від сучасної поверхні. Нині мають висоту від 1,3 до 2,1 м і ширину 1,7-3 м. Викопувалися вони різними знаряддями. Найчастіше – з прямокутною пласкою робочою поверхнею, шириною 6-15 см. У стінах багатьох підземель наявні ніші. Більшість з них – шириною 20-30 см і висотою та глибиною 10-20 см із задимленістю, що засвідчує використання для освітлювальних приладів – каганців і свічок. Як правило, вони, як і зображення на стінах та стелі, концентрувалися біля входів та на перехрестях. До речі, досліджено і підземелля, в яких таких ніш немає. В окремих підземеллях наявні ніші більших розмірів (наприклад, висотою-шириною близько 1,1 м і глибиною 1,5-1,7 м) і призначення, а також сліди, які вказують на місце розташування дверей. В одній споруді збереглися два душники

     Усі досліджені підземелля мають вигляд тунелів із заокругленим склепінням (часто – розгалужених), що закінчуються тупиками. Лише в одному вдалося прослідкувати початок і кінець, внаслідок чого можна стверджувати, що він починався на схилі плато вододілу річок Ворскла і Тарапунька і мав довжину біля 10 м. Закінчувався округлою печерою (довжина 3 м, ширина 2,5 м і висота 1,3 м), на дні якої зберігся товстий шар перегорілої соломи з зерном. Зважаючи на це робимо висновок, що ця споруда мала господарське призначення – слугувала для зберігання харчових припасів. Всі інші були значно довшими. Більшість випадкових дослідників підземель проходили по них від 3 до 50 м. Найдовший хід, який вдалося обстежити науковцям має загальну довжину 65 метрів. На нашу думку, наявність розгалуженої мережі ярів і балок свідчить про неможливість об’єднання усіх підземель в одну систему (в чому переконана більшість опішнян).

    У більшості досліджених підземель зустрічається значна кількість зображень. Серед них переважають різні за формою хрести, продряпані гострим інструментом на стінах чи намальовані кіптявою на склепіннях. Про їхню функцію свідчать етнографічні матеріали – віруючі опішняни донині малюють такі знаки в своїй оборі з обереговою метою на два релігійні свята: Водохрещу (Йордань) і Чистий Четвер. На Водохрещу хрести зображують переважно освяченою крейдою на дверях, воротях, вікнах, передніх кутах будівель. На Чистий Четвер хрести малюють освяченою («страсною») свічкою на одвірках і сволоках. Метою таких зображень був захист обійстя від грому й нечистої сили. На нашу думку, етнографічні матеріали й особливості розташування хрестоподібних знаків в опішнянських підземеллях засвідчують традиційність нанесення таких зображень з обереговою метою. До речі, подібні хрести непоодинокі і в підземеллях Великих Будищ, Диканьки, Полтави.

    Окрім хрестів у підземеллях збереглися різні стрілки, очевидно призначені вказувати на місце виходу з тунелю, а також інші зображення.

     На жаль, наявні на сьогодні дані не дозволяють точно датувати опішнянські підземелля і визначити їхнє призначення. Акцентуємо увагу на масштабності й трудоємності робіт, які необхідно було здійснити, щоб викопати навіть ті споруди, які нам вдалося дослідити. Для цього потрібно було затратити значні фізичні зусилля й час, який для хлібороба був дуже важливим. Хто ж, коли і з якою метою міг побудувати досліджені підземелля? Щодо часу побудови можна припустити (цю думку підтверджує висновок кандидата історичних наук Тимура Бобровського), що досліджені льохи було споруджено в другій половині XVII – на початку XVIIІ століття. Щодо призначення є кілька думок. Деякі опішняни наприкінці ХІХ століття вважали, що «льохи були помешканням печерных поселенців краю, які жили тут задовго до нашестя татар”. Дещо розширений варіант цієї версії нам вдалося почути від 40-літнього мешканця Опішного (який, на жаль, свого прізвища назвати не захотів). А він її почув від свого дідуся. Інформатор повідав, що „колись давно в цих льохах жили підземні люди-опоки, і ніякий ворог не міг їх знайти і здолати. Саме від цих мешканців і походить назва „Опішня””. Звичайно, ця версія не може бути науково обгрунтованою. Адже ніяких слідів використання підземель Опішного, як постійного житла, не виявлено. Ніхто з інформаторів не згадував про наявність у них слідів від печей, вогнищ, місць споживання їжі.

      Інші інформатори були впевнені, що такі споруди призначені для переховування від татар. До речі подібні пояснення притаманні й для інших населених пунктів Полтавщини. Таку функцію (але переховувалися від бомбардувань) виконували підземелля Опішного під час Другої Світової війни. Хоча перебувати в них можна було короткий час, оскільки при тривалому не вистачало повітря. Наприклад, краєзнавець Валентин Посухов зафіксував з уст місцевого учителя, старожила Миколи Даниловича Зелененького (нині покійного) такий переказ. Наводимо його за публікацією дослідника. «Вони викопані ще за часів, коли татари на наші місця налітали. В них опішняни від ворогів ховалися. Довелося чувати від старих людей, що тоді навколо Опішні ріс густий ліс. Село в ньому було добре заховане і татари довго не знали сюди дороги. Ну а потім таки надибали. Якийсь бей пробився сюди з великим своїм загоном. Тільки поткнулися нападники, а на горах же навколишніх сторожові вежі стояли. Вартові зразу дали знак: «Велика вража сила суне!». Всі – за збіжжя й поховалися у підземелля. Увірвались татари в село, мотнулись по хатах – аж нема нікого й нічого. Хотіли вони запалити все, та бей не дозволив. «Стійте!» – каже. – Нехай вони повертаються у свої домівки і живуть собі спокійно. А ми тепер дорогу сюди знаємо, отож колись таки постараємось підкрастися непомітно і захопити їх з усім скарбом. Буде нам добряча пожива!». Так і вціліло село. А татари рушили на Зіньків. Ну та опішняни ж попередили про небезпеку. Вийшли з міста люди, перепинили ворогам шлях. А наші хлопці-молодці підземними ходами та пробралися ворогам у спину. В яру, що за Опішнею, по Зінківській дорозі, і оточили бусурманів. Вибили всіх до одного! І бея їхнього посікли. Там же і зарили нападників. Ще й досі цю місцину називають Беєві (іноді ще кажуть Геєві) могили». Дещо відмінний переказ вдалося зафіксувати в опішнянської гончарки Ганни Діденко. Вона його почула в 1940-х роках від своєї мами. «Колись на село нападали вороги. А неподалік стояли сторожові вежі, які попереджували людей про небезпеку. І всі ховалися в них з речами та худобою. А коли вороги заходили на територію села (ті, хто був у підземеллях знали про це, бо і тоді розвідка діяла) наші воїни по підземеллях заходили їм у тил, оточували і спішували (роззброювали). Від цього і назва селища – Опішне».

     Справді, підземні сховища могли значною мірою допомогти місцевому населенню під час татарських нападів. Адже ці вороги нападали раптово, оточували населені пунктиі, підтримуючи великі вогнища впродовж ночі, грабували, палили і вбивали всіх, хто чинив опір, а хто здався, забирали з собою. Тому, сховавшись у підземеллях самі і сховавши там увесь статок, опішняни могли вільно пересидіти татарський напад. Перебувати в підземеллях місцеві мешканці могли лише короткий час, але зберігати домашній скарб і припаси – тривалий. Зокрема, учасник московсько-шведської війни Георг Нордберг, щодо Великих Будищ (безсумнівно, те ж було й в Опішному) писав, що місцеві мешканці «мали звичку влаштовувати підземелля прямо в місті. Вони ховали там не лише хліб, але й запаси їжі, меблі й найцінніший одяг”. Окрім того, в земляних погребах взимку зберігали вулики з бджолами. Про використання підземних споруд Опішного для господарський потреб засвідчує знахідка в одній решток пляшки з кісточками від ягід та напис на стіні іншої: «яблук =40 крупи … 400-200 КИРИЛИХО».

      Окрім того, частина підземель могла виникнути в результаті видобування глини. Щодо цього впевнений місцевий гончар Іван Порохівник, на обійсті якого є залишки «льоху», викопаного в давнину і в якому переховувались люди під час Другої Світової війни. Цікаво, що в подібних підземеллях, але менших розмірів копали глину для мазання навіть у другій чверті ХХ століття. Варто звернути увагу на те, що величезну кількість викопаної з підземель глини потрібно було кудись подіти. Зокрема, її могли використовувати в будівельних роботах (для спорудження стін, печей, настилання стель, мазання підлоги). Використання одного з підземель для видобування глини підтверджує надпис на його стіні «1880 года 8 октября писали Антон Грибков і Федір Ти… і брали глину». Але на його стінах збереглися й інші знаки, що дозволяють стверджувати також про інше його використання.

       Видобування глини шахтовим способом доцільне для селянина, особливо в умовах малоземелля, адже при цьому майже не пошкоджується орний шар ґрунту. До того ж, після вибирання глини, підземелля можна використовувати як погреби, склади, місця для схованки, тим самим зменшивши кількість наземних споруд. В Опішному більшість мешканців у часи пізнього середньовіччя не мала достатньої кількості землі. Для їх потреб необхідна була значна кількість будівельної глини. Вірогідно, частина її видобувалася при викопуванні підземель. Шахтовим способом до середини ХХ століття в Опішному видобували й гончарну глину.

       Вважаю, що наступним кроком у вивченні підземних споруд Опішного буде здійснення масштабних георадарних досліджень місць науково зафіксованих проваль і укладення детальної карти підземних споруд. Лише в цьому випадку можна буде усвідомити масштабність підземного будівництва в Опішному, реконструювати планування споруд і тим самим наблизитися до більш обґрунтованого визначення їхніх функцій. Цю справу вже розпочато – вперше на Полтавщині було проведено зйомку одного підземелля георадаром, внаслідок чого було доведено версію, отриману при візуальному огляді провалля, що споруда має значну довжину (простежено два розгалудження довжиною 73 і 85 м). Окрім того, варто музеєфікувати такі споруди. Почин цьому покладено – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному розпочав процес музеєфікації найдовшого з нині відомих підземних тунелів Полтавщини (довжина до завалу – 65 м). На жаль, подібні справи потребують значних коштів, яких так бракує науковим установам України! Без особливої надії сподіваюся, що станеться чудо і вивчення підземних споруд Опішного вийде на новий, вищий рівень. Буде науково доведено, коли і для чого їх було споруджено. А поки що, на жаль, підземелля Опішного, як і більшість подібних споруд на Полтавщині в цілому, лишаються «землею невідомою».

{phocagallery view=category|categoryid=5|limitstart=6|limitcount=6|detail=2|displayname=0|displaydetail=0|displaydownload=0}

 

строительство дома.