Персоналії


Нога Олесь Павлович

представник мистецтвознавчої керамології

27.11.1959 р.н., Львів; закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша (1980), Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва за спеціальністю «Художня кераміка» (1985) та аспірантуру Інституту народознавства НАН України за спеціальністю «Декоративно- прикладне мистецтво» (1994); науковий співробітник Відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України; кандидат мистецтвознавства; кандидатська дисертація «Художньо-промислова кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століть» (1995); автор монографій: «Іван Левинський. Художник, архітектор, промисловець, педагог, громадський діяч» (1993), «Давид Бурлюк і мистецтво всесвітнього авангарду» (1993), «Кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті міжнародних зв’язків: Контакти і взаємовпливи» (1994, у співавторстві з Ростиславом Шмагалом), «Три всесвітньо невідомі постаті українського авангарду» (1994), «Призначення метелика» (1994), «Соня Делоне повертається на Україну через Львів» (1996, у співавторстві з Іриною Кодлубай), «Проект пам’ятника Івану Левинському» (1997), «Іоанн Косинін пророк анти-сюрреалізму зі Львова» (1999), «Українська художньо-промислова кераміка Галичини (1840–1940)» (2001), «Прадавня Україна. Історія, культура, вбрання. ХХV тис. до н.е. – VII ст.» (2001, у співавторстві з Іриною Кодлубай), «Михайло Адальбертович Стефанівський: Історія життя та творчої діяльності (1878– 1952)» (2004); член Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007); член Національної спілки художників (з 1993).

 


Овчаренко Людмила Миколаївна

представник етнографічної керамології й керамопедагогіки

31.08.1970 р.н., Опішне Зіньківського району Полтавської області; закінчила з відзнакою історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені Володимира Короленка за спеціальністю «Історія і радянське право» (1992), аспірантуру Інституту народознавства НАН України за спеціальністю «Етнологія» (2005), тема кандидатської дисертації «Макарово-ярівський осередок народного гончарства в Україні (кінець XIX – перша половина XX століття)»; працювала вчителем історії та правознавства у Павлівській неповній середній школі Машівського району Полтавської області (1992–1997), директором Колегіуму мистецтв у Опішному – спеціалізованого мистецького закладу з поглибленим вивченням гончарства (1997–2000), ученим секретарем Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (2001–2004); директор Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (з 2005), молодший науковий співробітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2005); автор монографії «Макарово-ярівський осередок гончарної освіти в Україні» (2008; книга 2 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»; стала лауреатом VІ книжкової виставки-ярмарку «Хортицькі джерела» в номінації «Безмежна Україна», 2008; започаткувала академічну керамологічну серію «Гончарні школи України»); пошукач польових, архівних і речових матеріалів до книги «Гончарство Макарового Яру кінця ХІХ – середини ХХ століття: Документи і матеріали» (2008, книга 3 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»); автор 22 публікацій з проблем керамології, зокрема гончарного шкільництва; стаття «Земська гончарна навчальна майстерня в селі Олешня Чернігівської губернії (1895–1898)» зайняла 1 місце в номінації «Краща наукова стаття» І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року); стаття «Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя: перші роки діяльності (1896–1902)» зайняла 2 місце в номінації «Краща наукова стаття» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); головний напрямок наукових досліджень: професійна освіта в гончарстві України (кінець ХІХ – перша третина ХХ століття), гончарська педагогіка; член Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2002); депутат Зіньківської районної ради (з 2005), голова постійної комісії райради з питань освіти, культури, в справах молоді та спорту; організатор ІІІ Всеукраїнського гончарського фестивалю (2006), І і ІІ Міжнародних молодіжних гончарських фестивалів (2007–2008).

 


Пошивайло Ігор Володимирович

представник етнографічної керамології

28.06.1967 р.н., Полтава; закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов за спеціальністю «Іноземні мови» (1991) та аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України за спеціальністю «Етнологія» (1997); студіював європейську керамологію в науково-дослідних і культурно-мистецьких установах Великобританії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, Німеччини, Франції, Кореї, Японії, США; працював директором видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1992–
1996), науковим співробітником Музею Івана Гончара (з 1997); заступник з наукової роботи директораУкраїнського центру народної культури «Музей Івана Гончара»
(з 2002); кандидат історичних наук; кандидатська дисертація «Міфо-ритуальні аспекти гончарства як полісемантичної знакової системи» (1998); автор монографії «Феноменологія гончарства: семіотико-етнологічні аспекти» (2000; книга стала лауреатом VІІ Форуму видавців у Львові (2000), визнана Журі ІІ Національного симпозіуму гончарства «Опішне–2001» кращою публікацією в Україні з проблем гончарства за 2000-й рік); автор керамологічних публікацій у періодичних виданнях і збірниках; стаття «Гончарська самозреченість роду» зайняла 2
місце в номінації «Краща науково-популярна, публіцистична стаття» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); перекладач книги Еріка Р.Вульфа «Європа і народи без історії» з англійської на українську мову (2004); упорядник альбомів «Україна й Українці: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара (вибрані аркуші)» /2006; книгу відзначено Гран-прі конкурсу «Книга Форуму 2006» ХІІІ Форуму видавців у Львові (2006) та визнано кращим виданням XIV Мінської міжнародної книжкової виставки «Кнігі Беларусі–2007» (2007), «Україна й Українці: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара (Галичина, Буковина)» (2007), «Україна й Українці: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара (Київщина Лівобережна)» (2007); упорядник наукового збірника «V Гончарівські читання. Феноменологія українського народного мистецтва: форма і зміст» (1998); упорядник книг: «Ніна Матвієнко. Ой виорю нивку широкую» (2003), «Штепа Антон. Нещасний щасливець» (2005), «Іван Гончар (Спогади про І.М.Гончара)» (2007); упорядник каталогу «Українське Небо: символи і знаки в народному мистецтві українців /Каталог виставки зі збірки УЦНК «Музей Івана Гончара» (2007); відповідальний редактор серії подарункових листівок «Культурна спадщина українців»: «Українська народна ікона», «Українська народна картина», «Українське народне вишиття», «Давні українські листівки» (2004), книги листівок «Україна й Українці: типажі, краєвиди, побут» (2004), набору листівок «Франкова батьківщина у збірці Івана Гончара» (2006); учасник конференції Ради Європи з проблем національної ідентичності (Будапешт, Угорщина, 2001) та конференції ЮНЕСКО з питань збереження традиційної культурної спадщини (Секзарт-К алоча, Угорщина, 2002), IV Регіональної конференції з музейної справи (Румунія, 2008); учасник Програми міжнародних відвідувачів Держдепартаменту США (США, 2004), Програми глобального молодіжного обміну (Японія, 2004), Фестивалю світових майстрів мистецтв і культури (Корея, 2007); член редколегій «Українського керамологічного журналу» (2001–2005), національного наукового щорічника «Українська керамологія» (2001–2002), журналів «Артанія» (1999), «Образотворче мистецтво» (2000–2001), «Народне мистецтво» (з 2000), збірника «Гончарівські читання» (1996– 1998); головні напрямки наукових досліджень: семіотичні аспекти традиційної народної культури, зокрема міфопоетика й етнофілософія образотворення, етнологія світового гончарства, символізм української народної орнаментики, проблеми збереження й примноження традиційної культурної спадщини, музейної інтерпретації; заслужений діяч мистецтв України (2008); член Спілки (з 2000) і член Секретаріату Національної спілки майстрів народного мистецтва України; голова Київського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України (з 2004); член Державної експертної художньої комісії Міністерства культури і туризму України (з 2001); член комісій з присудження премій у галузі народного мистецтва
імені Петра Верни Київської обласної державної адміністрації (з 2004), Всеукраїнської премії імені Марії Примаченко (з 2008); член Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007); головний редактор видавництва Громадської організації «Фонд Івана Гончара» (2003–2006); заступник головного редактора мистецького журналу «ContempoARTukraine» (Вашингтон–Київ); керівник і учасник міжнародних проектів культурно-мистецького спрямування; співмодератор і співорганізатор семінарів з музейного менеджменту, що проводяться Фондом мистецтв і культури в Центральній і Східній Європі (США) і Посольством США в Україні (2005, 2006, 2008); стипендіат Міжнародного благодійного фонду «Україна–3000» (2005).

 

Пошивайло Олесь Миколайович

представник етнографічної й музеєзнавчої керамології

06.11.1958 р.н., Опішне Зіньківського району Полтавської області; закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту імені Олексія Горького за спеціальністю «Історія, суспільствознавство та методика виховної роботи» (1981); навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УР СР за спеціальністю «Етнографія» (1983–1988); стажувався в провідних керамологічних і музейних центрах Норвегії, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Швейцарії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Словаччини, у тому числі в Інституті досліджень технології кераміки, Інституті художньої промисловості та Мистецькій школі кераміки Інституту мистецтв Баллардіні (Фаенца, Італія), Департаменті гончарної технології Археологічного центру Лейденського університету (Лейден, Нідерланди), Міжнародному музеї кераміки (Фаенце, Італія), Нідерландському музеї кераміки (Леварден, Нідерланди), Швейцарському музеї кераміки – Музеї Аріана (Женева, Швейцарія), Музеї кераміки провінції Монс (Монс, Бельгія), Німецькому музеї (Мюнхен, Німеччина), Норвезькому народному музеї (Осло, Норвегія), Європейському центрі творчої кераміки (Ґертоґенбош, Нідерланди) (1990, 1992, 1994); практикував у приватній гончарній майстерні відомого норвезького художника-кераміста Свейна Нарума (Лунд, Норвегія, 1990); працював молодшим і старшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту УР СР (1981–1986), методистом з музейної роботи, старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею (з 1986), директором Музею гончарства в Опішному (1986– 1991), директором, генеральним директором Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1992– 2001); генеральним директором Національного музею заповідника українського гончарства в Опішному (2002–2003); директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2000); провідний науковий співробітник Відділу етнографії гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (з 2003); доктор історичних наук, захистив докторську дисертацію без кандидатської; докторська дисертація «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1994–1995); старший науковий співробітник (з 2006); автор близько 300 публікацій з проблем
українського гончарства, у тому числі керамологічних монографій і брошур: «Українське народне гончарство: Програма- запитальник для дослідження традиційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів» (1988), «Наукова концепція Музею гончарства в Опішні» (1989, у співавторстві з Ростиславом Забаштою), «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть» (1989), «Ukraina-Norge: tradisjon i utvikling» (1990, у співавторстві зі Свейном Нарумом, Інгваром Ністадом і Лауріц Опстад), «Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості» (1991), «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993), «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» (1993), «Опішне – гончарська столиця України» (2000), «Гончарська столиця України: по-українськи «Опішне», а не «Опішня» (2000), «Гончарська столиця України: Видавництво «Українське Народознавство» (2000), «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005)» (2007), «Етноцид українського гончарства та його блискуче втілення в Незалежній Українській Державі (самоїдство як ефективний засіб самознищення національної ідентичності)» (2007), «Гончарна велич і трагедія Макарового Яру доби Розстріляного Відродження» (2008, започаткувала академічну керамологічну серію «Гончарні школи України»; книга 1 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»; стала лауреатом VІ книжкової виставки-ярмарку «Хортицькі джерела» в номінації «Безмежна Україна», 2008), «Короткий довідник сучасних українських керамологів (культурна керамологія» (2008); стаття «Скопин: ідеологічний міф совєтського мистецтвознавства й реальні досягнення давнього гончарного центру Росії (керамологічні студії після І Міжнародного фестивалю гончарів)» зайняла 1 місце в номінації «Краща публікація на теми керамології, гончарства, кераміки», 1 місце в номінації «Краща резонансна публікація» І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року); стаття «Керамологічні сюжети в постсовєтській археологічній науковій літературі: домінанта профанного» зайняла 1 місце, стаття «[Мельничук Лідія. Гончарство Поділля в другій половині ХІХ–ХХ століттях: Історико-етнографічне дослідження]» зайняла 2 місце, а стаття «Спадщина Івана Гончара»: неусвідомлена міра відповідальності!» – 3 місце в номінації «Краща рецензія»
 І Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2007» (за публікаціями 2004 року); стаття «Анатомія гончарського суперміфа України (мистецтвознавчі студії як антураж приватного авантюризму)» зайняла 1 місце в номінації «Краща наукова стаття» та 1 місце в номінації «Краща резонансна публікація» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); стаття «[Івашків Галина. Декор традиційної української кераміки ХVІІІ – першої половини ХХ століття (іконографія, домінантні мотиви, художні особливості)]» зайняла 1 місце, а стаття «Перше фундаментальне дослідження малих осередків українського гончарства» – 2 місце в номінації «Краща рецензія» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); упорядник і автор переднього слова книги «Гончарство Макарового Яру кінця ХІХ – середини ХХ століття: Документи і матеріали» (2008, книга 3 з трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу»); упорядник епохального трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу» (2008); засновник і керівник Дитячої студії народного гончарства Музею народної архітектури та побуту УРСР (1983– 1985); ініціатор і організатор першого всеукраїнського свята народної творчості «День гончаря» (1985); ініціатор заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1986), Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко (1988), Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів (1999), Колегіуму мистецтв у Опішному (1997), Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (2000), Українського керамічного товариства (2000); головний редактор видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному; головний редактор «Українського керамологічного журналу», національного культурологічного щорічника «Українське Гончарство», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства»; член Громадської Ради з питань духовності і культури при Комітеті з питань культури і духовності Верховної Ради України (2003–2004); член Національної експертної керамологічної ради щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе» (з 2007); організатор Національних симпозіумів гончарства в Опішному (1989, 1997–2001), Всеукраїнських гончарських фестивалів (Опішне, 2000–2001), Національних конкурсів художньої кераміки (Опішне, 2000–2001), Всеукраїнських наукових конференцій і Міжнародних наукових симпозіумів з проблем гончарства (Київ, 1985; Опішне, 1989, 1997–2001, 2008), фундатор Всеукраїнських і Міжнародних науково-практичних керамологічних семінарів (2006–2008), ініціатор та науковий директор І і ІІ Міжнародних молодіжних гончарських фестивалів (2007–2008), ініціатор проведення міжнародної та всеукраїнської науково-практичних конференцій з проблем народної художньої культури (Опішне, 2001, 2006), Селюченківських наукових читань (Опішне, 1991, 1996, 2001, 2006), співорганізатор Слов’янського симпозіуму кераміки’2001; автор концепції Міжнародних молодіжних симпозіумів гончарства (2002); учасник Міжнародного симпозіуму кераміки в Осло (Норвегія, 1990), Міжнародного фестивалю європейської кераміки (Великобританія, 1992), І та ІІІ Міжнародних фестивалів гончарів у Скопині (Російська Федерація, 2002, 2007); голова Правління Українського керамічного товариства (з 2000); депутат Полтавської обласної ради (2002–2006); срібна медаль ВДНГ СРСР за внесок у справу дослідження та популяризації надбань українського гончарства (1990), дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів (1985), стипендіат Українського фонду культури (1988– 1989), лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (1995), лауреат Фонду міжнародних премій (1998), лауреат Міжнародного відкритого рейтингу популярності та якості «Золота фортуна» (2001); заслужений діяч науки і техніки України (2004); нагороджений медаллю «За вагомий внесок у розвиток музейної справи та охорони культурної спадщини» (2004).

 

 


Пошивайло Світлана Григорівна

представник керамолінгвістики

30.09.1976 р.н., Опішне Зіньківського району Полтавської області; закінчила філологічний факультет Харківського державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди за спеціальністю «Українська мова і література» (1999) та аспірантуру Інституту української мови НАН України за спеціальністю «Українська мова» (2006); тема кандидатської дисертації «Динаміка української народної гончарної лексики (Полтавщина)»; методист Національного архіву українського гончарства (1993–2000), старший науковий співробітник Відділу етнографії гончарства (з 2000) Національного музею- заповідника українського гончарства в Опішному; молодший науковий співробітник (2001–2004), учений секретар Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2005); брала участь у численних керамолого-лінгвістичних експедиціях до колишніх гончарних осередків Полтавської, Харківської, Луганської, Дніпропетровської, Донецької й Сумської областей та у формуванні колекцій Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1993– 2007); автор 22 керамологічних публікацій з проблем керамології, мовознавства, зокрема гончарної термінології, у періодичних виданнях і збірниках; головний напрямок наукових досліджень: лексика гончарів у сучасній українській мові та в її діалектах; член Українського керамічного товариства (з 2000); член Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2002).

 


Рахно Костянтин Юрійович

представник етнографічної керамології

16.08.1979 р.н., Полтава; закінчив з відзнакою філологічний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені Володимира Короленка за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти, німецька, англійська мова і література» (2001); здобувач наукового ступеня при Інституті керамології – відділенні Інституту народознавства НАН України за спеціальністю «Етнологія»; тема кандидатської дисертації «Гончарство у культурі слов’ян (космогонія, міфологія, семантика, філософія)»; працював учителем англійської мови в Полтавській загальноосвітній школі №29 (2001–2002); керівником гуртка Навчально-дослідного центру учнівської молоді Полтави (2002–2003); молодший науковий співробітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2003), старший науковий співробітник Відділу сучасної кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (з 2003); автор 80 публікацій з проблем керамології, історії та етнології у періодичних виданнях і збірниках; стаття «Зелений полив’яний посуд в українській і балкано-слов’янській міфо-ритуальній традиції» зайняла 3 місце в номінації «Краща науково-популярна, публіцистична стаття» ІІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе-2008» (за публікаціями 2005 року); головний напрямок наукових досліджень: гончарство як частина духовної культури слов’ян, образ гончаря в слов’янській міфології.

 


Рижов Сергій Миколайович

представник археологічної керамології

13.12.1949 р.н., Київ; закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Історія, археологія» (1973); був здобувачем Інституту археології НАН України за спеціальністю «Археологія»; старший науковий співробітник Відділу енеоліту – доби бронзи Інституту археології НАН України; кандидат історичних наук; кандидатська дисертація «Кераміка поселень трипільської культури Буго- Дністровського межиріччя як історичне джерело» (1999); автор керамологічних публікацій у періодичних виданнях і збірниках; автор монографії «Давня кераміка України: археологічні реконструкції» (2001, у співавторстві з Наталею Бурдо, Михайлом Відейком та Борисом Магомедовим); упорядник книги «Ольжич О. Археологія» (2007, разом із Юрієм Рассамакіним).