VІІ Національний конкурс
публікацій на теми керамології,
гончарства, кераміки в Україні

(за публікаціями 2010 року)

І Номінація

Краща монографія

– – –

ІІ Номінація

Кращий альбом, каталог

Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт­Петербурзі) / Автор­упорядник Олесь Пошивайло, художник Юрко Пошивайло, фотограф Тарас Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – 632 с.: іл.(Видавничий проект «Шедеври українського гончарства»; академічна керамологічна серія «Гончарна спадщина України XVII–XX століть, книга 1).

Альбом присвячено найбільшій і найкоштовнішій у світі колекції глиняних мисок, виготовлених гончарями всесвітньо відомої столиці українського гончарства – містечка Опішного з приміськими селами сучасного Зіньківського району Полтавської області. Представлені в ньому твори постають вершинним явищем української мальованої кераміки другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Більшість із них опубліковано вперше. Колекцію, що налічує понад 250 мисок, сформовано впродовж 1902–1910 років, головним чином видатним українським керамологом, полтавцем Іваном Зарецьким, на замовлення Руського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт­Петербурзі (нині – Російський етнографічний музей).

Каталогу творів передують ґрунтовні дослідження про збиральницьку діяльність керамолога й збирача мисок Івана Зарецького в Російському етнографічному музеї, про його життєвий і творчий шлях, внесок у становлення української керамології й музейної справи, формування колекцій українських старожитностей; про роль і місце глиняної миски в традиційно­побутовій культурі українців, історію її вивчення, колекціонування й популяризацію, технологію виготовлення, художні особливості. Їх проілюстровано унікальними керамологічними фотографіями кінця ХІХ – початку ХХ століття з фондів Полтавського краєзнавчого музею та Російського етнографічного музею, репродукціями художніх творів Сергія Васильківського й Василя Кричевського, пов’язаними з Опішним і гончарною спадщиною опішнянських гончарів, тощо. Частину з них опубліковано вперше

У коротких анотаціях каталогу під фото зазначено основні  відомості про опішнянські миски з колекції Російського етнографічного музею, а саме: авторство; типологічна назва, що відповідає сучасній українській керамологічній системі опису глиняних виробів; локальна етнографічна назва миски, залежна від форми виробу; локальна етнографічна назва, пов’язана з оптовим збутом мисок; місце й час виготовлення виробу.

У повних наукових анотаціях, поданих окремим розділом, зазначено максимально повні відомості про репродуковані в альбомі твори, зокрема: авторство; типологічна назва, що відповідає сучасній українській керамологічній системі опису глиняних виробів; локальна етнографічна назва миски, залежна від форми виробу; локальна етнографічна назва, пов’язана з оптовим збутом мисок; місце і час виготовлення виробу; використані гончарем матеріали; техніка гончарного виробництва; розміри миски: перший – висота,  другий – діаметр вінець, третій – діаметр денця; місце зберігання твору; сучасний обліковий номер виробу; перший обліковий номер виробу, зазначений на денцеві миски; відомості про першу чи повторну публікацію виробу. Далі подано описи мисок, зроблені зберігачами за польовими записами збирачів опісля надходження предметів до музею. У дужках після слова «миска» курсивом, через кому з крапкою, подано місцеві назви миски залежно від: 1) форми, 2) розміру, 3) фону внутрішньої поверхні.

   Додатками до книги є таблиці гончарної мальовки на мисках зі збірки Анастасія Зайкевича 1880–1881 років з його альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» (1882); таблиці з традиційними формами й мотивами орнаментів мисок зі збірки Природничо­історичного музею Полтавського губернського земства за альбомом «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1­ый. Типы украинской гончарной посуды» (1913), а також за фотографіями Івана Зарецького з фотоархіву Полтавського краєзнавчого музею (1912); ілюстрований словник орнаментальних мотивів опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ століття; керамологічна рукописна спадщина Івана Зарецького з архіву Російського етнографічного музею; персоналії колективу творців альбому; ілюстративний фоторяд про миттєвості співпраці українських і російських музеєзнавців і керамологів; іменний і географічний покажчики.

Альбом є першою в історії Української Держави фундаментальною публікацією українських культурних цінностей, що зберігаються в музеях Російської Федерації. Видання започаткувало довготривалий Національний науково­видавничий проект «Гончарна спадщина України XVII–XX століть» у 70 книгах. Його метою є наукове вивчення, введення в науковий обіг і популяризація досягнень українського гончарства, інтеграція гончарної спадщини України у  світовий культурний процес.

Книга є унікальним видавничим проектом не лише для України, а й для всього пострадянського простору. Об’єднання зусиль науковців двох країн для подібної активної популяризації художніх скарбів України є прикладом актуального напрямку сучасної міжнародної співпраці в галузі культури.             

Видання повертає в науковий і масовий обіг частину культурної спадщини українців, фактично маловідомої досі в Україні, оскільки зберігалася в музейних запасниках; формує обˊєктивні знання про Україну, її народ, історію, науку, народне мистецтво, традиційну культуру України ХІХ – початку ХХ століття. Його надруковано українською мовою, зі змістом і анотаціями російською й англійською мовами, що сприяє поширенню знань про нашу країну на різних континентах світу.

Книга довершена за змістом і структурою викладу дослідницьких матеріалів. Дизайн і макет на високому художньому рівні виконав головний художник Національного музею­заповідника українського гончарства, заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло. Друк здійснено на поліграфічному підприємстві «Майстер книги», яке спеціалізується на випуску мистецьких видань.

Книга стала важливим внеском у розвиток українознавства, збереження національної ідентичності, пізнання культурної спадщини українців, популяризацію української книжки й розвиток вітчизняної видавничої справи, значним явищем
у сучасному художньому житті України.

Журавлев Д.В., Быковская Н.В., Желтикова А.Л. Светильники второй половины III в. до н.э. – IV в. н.э: Импортные эллинистические светильники. Боспорские светильники эллинистического и римского времени. – К.: Мистецтво, 2010. – 336 с.: илл. – (Коллекция светильников, Т.ІІ).

Глиняні світильники широко використовували в античному суспільстві. Відомі вони і в грецьких містах Північного Причорномор’я. Книга продовжує серію видань про одне з найбільших у світі зібрань світильників Керченського історико­культурного заповідника. Зокрема другий том присвячено імпортним елліністичним світильникам і боспорським світильникам елліністичного й римського часу (другої половини III ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

У роботі представлено більше 600 світильників та їх фрагментів. Світильники розділено на групи: виготовлені на гончарному крузі й у формі. Імпортні світильники також розподілено за типами: античні та їх імітації, кнідські, ефеські та їх боспорські імітації, пергамські, палестинські, олександрійські та світильники з невідомих центрів. Окрім того, подано глиняні форми, у яких виготовляли нижні й верхні частини боспорських світильників.

Простежено призначення багаторіжкових світильників, які могли використовувати не лише з побутовою метою, а й у домашніх святилищах або для інших сакральних потреб.

Зроблено детальний опис світильників: зазначено вид посудини, її колір, декорування, сліди використання, розміри, збереженість. Де це можливо, подано датування світильників та їх аналогії, зазначено місце виявлення знахідки та її інвентарний номер. Кожен світильник проілюстровано фотографією й малюнком.

Окрім бібліографії, книга містить резюме англійською мовою. Видання зроблено на високому поліграфічному рівні.

Івашків Галина. Збірка кераміки Петра Лінинського: Науково­мистецьке видання. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2010. – 280 с.: іл.

Видання оформлено у вигляді альбому­каталогу, який супроводжується вступною статтею кандидата мистецтвознавства, старшого наукового співробітника Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Галини Івашків «Петро Лінинський – збирач, реставратор, митець». Авторка порівняла Петра Лінинського (1920–2003) з відомим дослідником козаччини, одним із фундаторів Дніпропетровського історичного музею імені Олександра Поля Дмитром Яворницьким, подавши багато аналогічних подій із життя і творчості обох видатних особистостей. Прослідковано життєвий шлях Петра Лінинського (народження, родина, роки навчання, восьмирічне заслання у Воркуті, повернення й робота реставратором, особисте життя). Акцентовано на збиральницькій діяльності Петра Лінинського, зокрема, поповненні ним фондових збірок різних музеїв України цінними глиняними предметами. Детально описано досліджувані збирачем пам’ятки й процес пошуку нових предметів для власної колекції. Зазначено, що Петро Лінинський проявив себе і як митець: займався ліпленням, різьбленням. Після вступної статті подано спогади рідних і колег Петра Лінинського: Любомира Сенника, Івана Гречка, Володимира Овсійчука, Бориса Возницького, Раїси Захарчук­Чугай, Миколи Моздира, Роксоляни й Тараса Лозинських, Романа Чмелика, Леоніда Сліпенка, Христини Лінинської. Завершується вступна частина видання ґрунтовною статтею «Збірка Петра Лінинського – вагома джерельна база для наукових досліджень».

У дослідженні детально проаналізовано склад колекції, сформованої Петром Лінинським упродовж сорока років. Вона складається з власноруч реставрованих і реконструйованих кахель XIV–XVIII століть, кераміки археологічних культур, виробів декоративно­ужиткового характеру XIV–XX століть із відомих гончарних осередків України, а також з фрагментів кахель і посуду, що не підлягають реконструкції. Авторка статті намагалася простежити, в чиїх дослідженнях використано предмети з аналізованої колекції та хто займався її вивченням. Послідовно описано історію формування колекції, яка супроводжується характеристиками речей, що поповнювали зібрання. Паралельно подано приклади існування подібних предметів у музейних зібраннях і публікації про них. Основну увагу звернено на характеристику декору кахель. В описові декоративно­ужиткової кераміки з колекції акцентовано увагу на типологічному аналізові представлених предметів, їх територіальних і хронологічних характеристиках.

Видання супроводжується значною кількістю ілюстративних матеріалів, які представляють близько третини колекції Петра Лінинського, подарованої Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Ілюстрації подано чотирма блоками, сформованими за типологічним і хронологічним принципами: кахлі XIV–XVIII століть; кераміка археологічних культур; кераміка XIV–XVIII століть; декоративно­ужиткова кераміка кінця ХІХ–ХХ століть. Усі вони супроводжуються достатньо повними атрибутивними відомостями: матеріал, техніка, місце й час виготовлення, розмір, інвентарний номер; для кількох предметів визначено авторство. Наприкінці видання подано розширену анотацію англійською мовою.

Перша національна виставка­конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!» (2 липня – 30 жовтня 2009): Альбом­каталог / Автор­упорядник Олесь Пошивайло; куратор Виставки­Конкурсу й пошукач інформаційних матеріалів Світлана Конюшенко. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – 208 с.: іл. + DVD (Академічна керамологічна серія «Україна Гончарна», випуск І).

З 2 липня до 30 жовтня 2009 року в Опішному, в Полтавщині, експонувалася Перша  Національна  виставка­конкурс художньої кераміки «КерамПІК у Опішному!». Її організаторами були Національний музей­заповідник українського гончарства в Опішному та Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Наступного, 2010, року побачив світ перший в Україні фундаментальний науковий альбом­каталог, цілком присвячений новітній Національній виставці кераміки.

Альбом вражає вже з перших кольорових, яскравих сторінок змісту, на яких, окрім детальної інформації про подію двома мовами (українською й англійською) розміщено фрагменти фотографій конкурсних робіт.

Переднє слово автора­упорядника альбому­каталога Олеся Пошивайла «VIVAT, CRESCAT, FLOREAT КерамПІК у Опішному!» складається з кількох частин: «Прелюдія, або посвячення в тему», «Відродження традиції», «Учасники», «Вернісаж», «Журі», «Переможці. Нагороди», «Твори­лауреати», «Твори­дарунки», «Враження глядачів» та «Епілог».

Порушено актуальні питання розвитку сучасної гончарної культури в Україні, проаналізовано окремі тенденції розвитку академічної й народної кераміки, а також твори переможців Першого «КерамПІКа».

Подано Положення про Національну виставку­конкурс, у якому чітко визначено мету, завдання конкурсу, умови участі й вимоги до конкурсних творів тощо. Інформація про членів журі й учасників конкурсу супроводжується основними творчими відомостями й кольоровими фото, що дозволяють скласти повне уявлення про кожного з них (для авторів – прізвище, ім’я, дата народження, освіта, місце роботи, членство в творчих спілках, поштова адреса).

Розділ «Думки» складається з чотирьох частин, у яких подано міркування й враження членів журі, куратора, учасників виствки та церемоній відкриття й нагородження переможців, глядачів виставки.

У «Фотолітописові» подано ілюстрації, що висвітлюють перебіг подій «КерамПІКа», а також мистецьких заходів, що супроводжували виставку.

«Каталог» побудовано відповідно до отриманих авторами нагород, тобто від найвищої премії до позаконкурсних робіт. «Каталог» доповнює підрозділ «Анотації творів», де подано ґрунтовні атрибутивні описи всіх творів (автор; назва, місце й час виготовлення твору; матеріали, техніка, розміри; місце зберігання, автор фото).

Наприкінці альбому­каталогу подано прес­бібліографію про події «Здвигу­2009», у рамках якого відбувалася виставка­конкурс, іменний і бібліографічний покажчики. Додатком до видання є  DVD диск, переглянувши який можна поринути в атмосферу, що супроводжувала всі святкові події  Виставки. Також подано фото експонованих творів.

Видання продовжує академічну керамологічну серію «Україна гончарна», яка знайомить читачів із творчим доробком учасників національних керамологічних виставок, конкурсів і симпозіумів.

ІІІ Номінація

Кращий науковий збірник

(щорічник, матеріали конференції, часопис, словник, енциклопедія)

 

Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2008. – Вип.8. – 296 с.: іл.

Національний науковий щорічник охоплює публікації про українське гончарство, кераміку, керамологію 2006­го року. Тематичне спрямування матеріалів – археологія, історія, етнографія й мистецтво гончарювання. До реєстру включено книги, брошури, журнали, буклети, статті, повідомлення, що надійшли до Гончарської книгозбірні України та Національного архіву українського гончарства Національного музею­заповідника українського гончарства в Опішному, а також Керамологічної бібліотеки України й Українського керамологічного архівного фонду Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Усі бібліографічні позиції мають анотації й суцільну нумерацію, починаючи з першого випуску. Подано додаток публікацій 2005 року, фахові огляди й рецензії керамологічної літератури, зокрема книг Лідії Мельничук, Валентина Мойсеєнка, Валерія Жука, Віктора Міщанина, Джованни Буббіко й Хуана Круса, Вадима Мицика, Володимира Підгори й Остапа Ханка, Агнії Колупаєвої, Валерія Малини, альбомів всеукраїнських молодіжних симпозіумів гончарного мистецтва, каталогів української народної іграшки. Наведено відгуки науковців на керамологічні дисертації Людмили Меткої, Наталі Кубицької й Ольги Карпової. Також наявна інформація про нові надходження до Гончарської книгозбірні України та Керамологічної бібліотеки України; короткі біографії та бібліографії публікацій керамологів Івана Зарецького, Василя Гудака; список добродійників.

Археологія і давня історія України. – К.: Інститут археології НАН України, 2010. – Вип.3. Колекції наукових фондів Інституту археології НАН України: Матеріали та дослідження. – 138 с.: 107 рис., 22 табл.

Тематично різнопланові статті, підготовлені колективом працівників різних відділів Інституту археології НАН України, поєднує належність їх матеріалів до колекцій Наукових фондів Інституту археології НАНУ. Хронологічний діапазон знахідок, проаналізованих у збірнику, доволі широкий: охоплює період від енеоліту до пізнього середньовіччя (IV тис. до н.е. – XV ст. н.е.). Переважну більшість статей присвячено введенню у науковий обіг непублікованих раніше матеріалів, а також аналізові вже відомих раніше знахідок. Серед них є як артефакти, отримані більше ніж півстоліття тому, так і знахідки з нових надходжень до фондосховища. Із 17 статей – 7 – безпосередньо присвячено колекціям давньої кераміки, 7 є публікаціями результатів археологічних досліджень тієї чи іншої пам’ятки, в основу яких покладено аналіз глиняних виробів.

Статті, які охоплюють період енеоліту, відкриває робота Л.C.Спіциної, присвячена аналізові матеріалів колекції з поселення Нижній Рогачик. Вивчення знахідок з цього поселення дозволив поставити питання про виділення окремої археологічної культури, пов’язаної з генезисом ямної культури ранньої бронзової доби. Трипільській культурі присвячено кілька статей, зокрема загальний огляд знахідок з колекцій трипільських пам’яток запропоновано в статті М.Ю.Відейка. Аналізу мальованої кераміки канівської групи «Західного Трипілля» присвячено статтю Е.В.Овчинникова, дрібній антропоморфній пластиці – робота Н.Б.Бурдо.

Ряд статей присвячено матеріалам доби бронзи. У роботі А.О.Денисової та М.Ю.Відейка докладно проаналізовано посудину зі знаками, знайдену в похованні під час розкопок Молочанської експедиції в середині 50­х pp. XX століття. К.П.Бунятян і A.B.Ніколовою підготовлено дослідження про кургани ямної культури, розташовані на трипільських поселеннях, які досліджував І.І.Артеменко у 1980­тих pp. У статті С.Д.Лисенка подано аналіз матеріалів тшинецької культури з двох польових сезонів розкопок поселення Ходосівка–Діброва.

Добу раннього заліза представлено публікаціями матеріалів скіфських (І.С.Вітрик, Н.М.Данилко) і сарматського (Н.М.Данилко, Є.Г.Карнаух) поховань. В останньому окремий акцент зроблено на краснолаковій пеліці І ст. до н.е.

Античність презентовано різноманітною тематикою, зокрема аналізом кераміки  і епіграфічними дослідженнями. Аналіз східногрецької, хінської та корінфської кераміки з Ольвії запропоновано A.B.Буйських. Групу графіті з Ольвії проаналізовано в роботі A.C.Русяєвої. Інтерпретацію способу використання деяких типів античної кераміки запропоновано в дослідженні Т.М.Шевченко.

До теми дослідження давньоруського Вишгорода відноситься стаття Н.В.Блажевич, присвячена аналізу гончарного горна ХVI–XVII століть.

Завершує збірку стаття І.В.Карашевич з аналізом матеріалів пізнього середньовіччя, отриманих Ізмаїльською експедицією (1945–1951), яка містить характеристику глиняних виробів за типами.

Номіноване видання Інституту археології НАН України продовжує традицію введення у науковий обіг матеріалів, що зберігаються у фондосховищах, і розширює джерелознавчу базу вітчизняних археології й керамології. Широке використання ілюстративних матеріалів, які супроводжують статті всіх авторів, суттєво доповнює аналітичну інформацію й презентує найбільш цікаві знахідки з колекцій широкого хронологічного діапазону.

ІV Номінація

Краща наукова стаття

Визір Наталя. Іван Зарецький: короткий життєпис і бібліографія керамологічних публікацій // Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2008. – Вип.8. – С.255­268.

Статтю присвячено висвітленню життєвого й творчого шляху одного з фундаторів вітчизняної керамології, археолога, краєзнавця, етнографа, музеолога, колекціонера старожитностей, фотографа й художника Івана Зарецького (1857–1936). Охарактеризовано його керамологічну діяльність, проаналізовано творчі здобутки й внесок у вивчення, популяризацію й збереження українського гончарства.

Основою джерельної бази статті є архівні матеріали, опрацьовані автором під час керамологічних експедицій до Санкт­Петербурга  й Оренбурзької області (Російська Федерація). До Національного архіву українського гончарства Національного музею­заповідника українського гончарства в Опішному передано копії документів із рукописного архіву Івана Зарецького, що зберігається в Оренбурзькому історико­краєзнавчому музеї. Таким чином, це дозволило вперше ввести в науковий обіг досі невідомі сторінки життя дослідника гончарства.

Уперше висвітлено автобіографічні відомості про Івана Зарецького, які зберігаються в Державному архіві Оренбурзької області. Було відомо, що за ініціативи Полтавської губернської земської управи керамолог підготував перший ілюстрований альбом із фото традиційних глиняних виробів «Гончарные изделия» із серії «Украинское народное творчество» (1912–1913). Завдяки вищезгаданим архівним матеріалам, вдалося встановити, що Іван Зарецький був також укладачем, художником і автором текстових супроводів усіх альбомів цієї серії. Окрім того, встановлено роль дослідника в розвитку кустарної промисловості Воронезької й Оренбурзької губерній, його внесок у збереження культурної спадщини Оренбуржчини 19020­х – першої половини 1930­х років.

Уперше охарактеризовано виставкову діяльність Івана Зарецького, який готував українські етнографічні колекції для Всеросійської виставки в Санкт­Петербурзі (1902), Етнографічної виставки ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові (1902), Всеросійської кустарної виставки в Санкт­Петербурзі (1907), Виставки історичних та народно­етнографічних іграшок у Москві (1909), ІІ Всеросійської кустарної виставки в Санкт­Петербурзі (1913), Всеросійської сільськогосподарської й кустарно­промислової виставки в Москві (1923). Окрім того, його колекція старожитностей була представлена на виставці VIII Археологічного з’їзду в Москві 1889 року.

Автору статті вдалося зібрати матеріали про геологічну діяльність Івана Зарецького. Зокрема, йому належить класифікація корисних копалин, гірських порід і мінералів Оренбурзької області; ним  досліджено родовища глин для виявлення будівельної сировини; проведено експерименти з виготовлення вогнетривкої цегли, яка витримувала випалювання понад 1670⁰ С. З такої цегли в Оренбурзі було збудовано електростанцію «Красный маяк».

Уперше подано інформацію про рукопис монографії Івана Зарецького «Очерк заселенности Оренбургского края с древнейших времен до XVIII века».

Висвітлено археологічну діяльність ученого в Оренбуржчині. Іван Зарецький до останніх днів не полишав експедиційної археологічної роботи. Його життя обірвалося на 79 році під час розкопок курганів сарматської культури. Автору статті вдалося побувати на місці останнього прихистку українського вченого
– у містечку Кувандик (Оренбурзька область).

Гаврилюк Надежда. Керамика «фракийской группы» памятников Северного Причерноморья // Карпатика. – Ужгород: Ужгородський національний університет, Інститут карпатознавства, 2010. – Вип.39. Старожитності карпатського ареалу. – С.16­57.

Проаналізовано ліплений посуд з античних і скіфських пам’яток VІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., який має аналоги в гальштатських культурах Балкан і Прикарпаття.

Джерельною базою для проведення дослідження стали матеріали пам’яток Північного Причорномор’я (Тіра з навколишніми пам’ятками), Ольвія та її периферія, степові скіфські могильники, нижньодніпровські постскіфські городища.

Простежено зміни набору посуду впродовж досить тривалого історичного періоду. Висловлено припущення щодо критеріїв «впливу» на ліплений посуд та «фізичної присутності» населення. Виявлено зміни територій, з яких надходила кераміка фракійської групи до населення Північного Причорномор’я. Встановлено зміни меж фракійського впливу або фракійської присутності в різні історичні періоди. Узагальнено деякі особливості методики дослідження масових глиняних матеріалів.

Наголошено, що початок масового проникнення фракійської кераміки пов’язаний з появою в Північному Причорномор’ї греків. Фракійська група в складі ліпленої кераміки античних центрів Північного Причорномор’я періоду архаїки представлена банкоподібними посудинами, товстостінними черпаками, мисками й корчагами.
У класичний період – горщиками, банками, корчагами.

Більшість посуду фракійської групи в ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. надходила до жителів нижньодніпровських городищ з території поширення культури Поенешть­Лукашівка. Встановлено, що набір ліпленого посуду свідчить про те, що фракійське населення з’явилося на Нижньому Дніпрі не після гетського розгрому, а значно раніше. Вірогідно, це було не гетське населення, а представники фракійських племен, що проживали в районі Карпат.

Авторка прийшла до думки, що набір ліпленого посуду й інші елементи матеріальної культури свідчать про локальне проживання фракійців на території Північно­Західного Причорномор’я та на Нижньому Дніпрі. Тобто, варвари, особливо в елліністичний час, забезпечували всі свої побутові потреби глиняними виробами, виготовленими власноруч.

Коваленко Оксана. Гончарські родини Полтави ХVIII ст. // Краєзнавство. – К.: Телесик, 2010. – Число 3. – С.109­115.

Подано детальну характеристику гончарського цеху та родин гончарів Полтави XVIII століття. Встановлено чисельність гончарного цеху впродовж століття. Відомості подано, керуючись ревізіями 1718, 1721, 1765, 1766 років.

Проілюстровано можливості аналізу даного типу історичних джерел, який вважають передовсім джерелом кількісних показників.

За даними 1765 року складено детальну таблицю, яка містить відомості про кожного полтавського гончаря: соціальний статус, місце проживання, тип домогосподарства, вік, склад родини, стан здоров’я, наявність учнів і ремісників. Такий мікроісторичний підхід із залученням історико­демографічних методик для характеристики ремісників Гетьманщини XVIII століття проведено вперше. Це дозволило з’ясувати родинні стосунки в межах цехової спільноти, успадкування цехових прав, професійної майстерності дітьми від батьків, місце жінок у цехові.

Виявлено особливості та зміни існування гончарських родин до 60­х років XVIII століття (поява в місті підданих­гончарів; припинення включення до цеху жінок тощо). Здійснено розподіл домогосподарств гончарів і типологізацію родин за структурою. З’ясовано, що домінувала проста родина, із кількістю 3­5 осіб. Інколи гончарі мали й інший склад родин. Висловлено зауваження щодо писемності ремісників. Встановлено кількість робітників і учнів, їх вік, співвідношення між наявністю власних синів і учнів. Середній вік учнів полтавських гончарів становив 8­15 років. Означені висновки й показники дозволяють доповнити відомості з організації цехового ладу Гетьманщини, демографічних і соціально­економічних аспектів функціонування ранньомодерних міст.

Метка Людмила. Гончарство Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття: асортимент та збут виробів // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2010. – Вип.33. – С. 27­32.

Охарактеризовано  асортимент глиняного посуду Слобідської України в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття. Подано регіональні назви найбільш поширених форм глиняного посуду, метрологічні особливості слобожанських горщиків, мисок і макітер. Простежено динаміку побутування в Слобідській Україні різних видів посуду. Наголошено, що в другій половині ХІХ століття асортимент глиняних виробів, які виготовляли слобожанські гончарі, був доволі широким, а вже в першій половині ХХ століття, особливо з 1920­х років, він значно звузився. Причинами такого явища названо: зміни в побутових умовах життя населення регіону, звуження попиту на традиційні його форми, стрімке зростання промислового виробництва. 

Виділено основні форми збуту глиняних виробів слобожанськими гончарями, зокрема продаж майстрами або членами їхніх родин удома, на базарах і ярмарках  своєї чи сусідніх губерній, безгрошовий обмін, оптовий збут скупникам і чумакам. Зазначено роздрібні й оптові ціни на посуд, визначено склад слобожанських гончарських сотень як одиниць оптового збуту глиняних виробів. Акцентовано увагу на тому, що ціни на посуд у регіоні залежали від місцевих традицій і особливостей продажу, а також від соціальних, політичних і побутових умов життєдіяльності населення регіону.

Узагальнено відомості про основні ареали збуту глиняного посуду гончарями різних осередків Слобідської України. Встановлено, що окрім Харківської, він поширювався на Полтавську, Катеринославську, Воронезьку губернії, на Область Війська Донського. З’ясовано, що гончарі Сумського, Охтирського й Лебединського повітів продавали посуд переважно в повітах і губерніях, які знаходилися на північ від них. Майстри Старобільського повіту надавали перевагу торгівлі в Росії й на Дону. В найбільш вигідному становищі перебували гончарі Ізюмського, Валківського й Куп’янського повітів, для збуту продукції яких були відкриті простори півдня України та Криму.

Зроблено висновок, що регіональні особливості глиняного посуду Слобідської України значною мірою проявляються в побутуванні деяких форм глиняних виробів, регіональних і локальних їх назвах. Зазначено, що найбільш помітною особливістю у формах слобожанського посуду, особливо горщиків, глечиків, макітер, кубушок, є їх видовженість, порівняно, наприклад, з опуклими формами подібних виробів сусідньої Гетьманщини, а також поширення банкоподібного посуду різних форм і розмірів.

Мотиль Романа. Гончарські осередки Буковини // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2010. – №1. – С.142­145.

Проаналізовано розвиток гончарних традицій Буковини. Виділено дві локальні зони гончарного виробництва: рівнинну (на півночі, у Пруто­Дністровському межиріччі) й передгірську (на півдні).

З метою визначення факторів впливу на формування місцевих гончарських традицій і розвитку гончарства загалом зроблено історичний екскурс. Виокремлено особливості асортименту гончарних виробів Хотинського району. Згадано найбільші осередки промислу: Малинці та Клішківці. Подано загальну інформацію про ці осередки, визначено асортимент виробів, названо окремих майстрів, які там працювали. Зазначено й інші гончарні осередки цього регіону (Вашківці, Садгора, Коболчин). Охарактеризовано традицію використання фляндрівки для декорування гончарної продукції Садгори. Зазначено, що майстри Коболчина виділяються серед інших осередків Буковини своїми традиціями виробництва димленої кераміки. Заодно з визначенням особливостей буковинської кераміки, зазначено її асортимент і спільні риси з продукцією сусідніх регіонів, що свідчить про тісні взаємозв’язки між ними.

Пошивайло Олесь. Вершинне явище українського гончарства // Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранніРосійського етнографічного музею в Санкт­Петербурзі) / Автор­упорядник Олесь Пошивайло, художник Юрко Пошивайло, фотограф Тарас Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – С.50­261 (Видавничий проект «Шедеври українського гончарства»; академічна керамологічна серія «Гончарна спадщина України XVII–XX століть, книга 1).

Статтю присвячено ролі й місцю глиняної миски в традиційно­побутовій культурі українців, історії її вивчення, колекціонування й популяризації, технології виготовлення, художнім особливостям.

Описано передумови заснування й концепцію Національного науково­видавничого керамологічного проекту «Гончарна спадщина України XVII–ХХ століть» у 70 книгах. Обґрунтовано вибір тематики першої книги проекту. В українському гончарстві кінця ХІХ – початку ХХ століття вершинним явищем постала творчість гончарів містечка Опішного Зіньківського повіту Полтавської губернії, а серед тогочасного широкого асортименту опішнянської кераміки найкоштовнішою перлиною є спадщина гончарів­мисочників.

Окреслено історію формування й особливості української народної кераміки з колекції Російського етнографічного музею в Санкт­Петербурзі, форми її популяризаціі співробітниками музейного Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови.

Досліджено перманентну мінливість стилістики глиняних виробів. Виявлено, що стильові ознаки кераміки того чи іншого гончарного осередку, зокрема її декор змінювалися в межах одного століття, точніше приблизно кожні 50­70 років. Наприкінці ХІХ століття народна естетика, етнічна культура загалом почали зазнавати активного впливу як зденаціоналізованої пролетарської культури, так і конформістської культури пануючої аристократії. За такого тотального впливу несприятливих факторів лише поодинокі гончарні центри змогли вистояти, переосмисливши кітчеві запозичення, своєрідно «уклавши» їх у традиційну систему гончарного образотворення.

Вивчено наростання кризових явищ у гончарстві України впродовж 1893–1926 років. Об’єктивному процесу занепаду гончарства не змогли протистояти численні земські ініціативи, спрямовані на технічне вдосконалення виробництва й художню освіту кустарів. Остаточним присудом традиційному гончарству стала економічна політика більшовиків від кінця 1920­х років, спрямована на примусову колективізацію, артілезацію майстрів, а згодом і ліквідацію кустарного виробництва. Подано численні приклади, як владні структури намагалися витіснити з культурно­мистецького життя країни це суттєве етнозначуще явище, відкинути полив’яне, й особливо мальоване гончарство, на маргінес щоденної побутової культури українців. Показовою стала боротьба більшовицької влади з полив’яними мисками та деякими іншими видами полив’яного посуду.

Проаналізовано факти занепаду традиційного гончарства в Україні впродовж 1930­х – 1980­х років і марність спроб відродження згаслих гончарних осередків наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

Окремий підрозділ статті присвячено з’ясуванню місця й ролі мальованої миски в українській хаті й більш широко – у традиційно­побутовій культурі українців («Червона глина», «Побутова регламентація», «Місце зберігання», «Родильні звичаї», «Весільна обрядовість», «Замовляння й ворожіння», «Семіотичні функції»).

Вивчено внесок українських науковців і діячів культури у дослідження опішнянського гончарства (Анастасій Зайкевич, Віктор Василенко, Іван Зарецький, Михайло Русов, Яків Риженко, Євгенія Дмитрієва, Катерина Матейко, Юрій Лащук,  Борис Бутник­Сіверський, Олексій Дмитренко, Віктор Фурман, Леонід Сморж, Володимир Качкан, Віталій Ханко,  Олесь Пошивайло, Олена Клименко, Віктор Міщанин, Олена Щербань).

Досліджено історію експонування опішнянських мальованих мисок та інших виробів на головних виставках 1882–1913 років, охарактеризовано найбільші колекції опішнянської кераміки, які земські діячі почали формувати ще на початку 1880­х років.

Ґрунтовно відтворено основні технологічні етапи виготовлення опішнянських мальованих мисок (добування глини, підготовка формувальної маси, формування, фарби, декорування, поливо, випалювання). Подано матеріали, що характеризують хронологічну затратність виробництва глиняних мисок і розподіл праці в родинах мисочників.

Важливий розділ статті присвячено проблемі атрибуції мальованих мисок. Передовсім охарактеризовано їх різновиди й етнографічні назви. Узагальнено міркування вітчизняних учених щодо походження окремих назва мисок Полтавщини, й Опішного зокрема (ляпошниця, шльонка, миска прóста, кандійка, соусник, полумисок, німецька тарілка, блюдце). Охарактеризовано самобутні системи лічби й розрізнення мисок, що склалися в процесі їх оптового збуту.

Упродовж ХХ – початку ХХІ століття в науковій і популярній літературі накопичилося чимало неточних або й фальсифікованих відомостей  про основні види мисок Опішного. Тому в статті прослідковано як відбувався процес накопичення неправдивих знань, який, сягаючи певного піку, перетворювався в банальні нісенітниці. До одного з аспектів спотворення відомостей автор відніс їх довільну атрибуцію.

Оскільки одним із завдань статті було представлення колекції опішнянських мальованих мисок із колекції Російського етнографічного музею, автор детально зупинився на з’ясуванні питань їх конкретного місця й часу виготовлення, авторства творів, достовірності музейних колекційних описів, а також на поясненні принципів побудови каталогу мисок.

Дослідження містить 357 посилань на літературні й архівні джерела, проілюстровано унікальними фотографіями кінця ХІХ – початку ХХ століття з фондів Полтавського краєзнавчого музею та Російського етнографічного музею, репродукціями художніх творів Сергія Васильківського й Василя Кричевського, пов’язаними з Опішним і гончарною спадщиною опішнянських гончарів, тощо. Частину з них опубліковано вперше

Русяєва Анна, Костюк Ірина. Графіті на аттичних чорнолакових киликах з Ольвії // Археологія. – 2010. – №2. – С.51­61.

На підставі повторної реставрації двох чорнолакових киликів із розкопок Ольвії, які зберігаються в Національному музеї історії України, переглянуто інтерпретацію графіті на їх денцях. Незважаючи на те, що фрагменти киликів  виявлено в похованнях у різні роки (1911, 1938), уперше їх було опубліковано 30 років тому В.П.Яйленком. Авторами номінованої статті здійснено їх опис, переглянуто призначення цих посудин та їх хронологію, звернено увагу на те, що навіть два графіті, продряпані вістрям на денцях киликів, можуть мати наукове значення. Раніше В.П.Яйленко висловив припущення, що на одному з глиняних киликів, датованому другою половиною VІ ст. до н.е., нанесено ім’я власниці цього посуду. Проведені під час реставрації спостереження дозволили авторам статті висловити нові припущення щодо використання даного посуду й засвідчити, що килик довго й часто використовували ще за життя власника. Гіпотетично вважають, що на денці посуду спочатку було власноруч написано не жіноче,
а чоловіче ім’я – власника килика, а перед покладанням його до могили напис було доповнено невідомим автором. Беручи до уваги окремі літери, автори дійшли думки, що килик був складовою поховального інвентаря й датується останнім десятиліттям VІ – початком V ст. до н.е.

Другий килик з графіті, на відміну від попереднього, В.Яйленко датував ІV ст. до н.е. Дослідник припускав, що графіті, зображене на нижній частині денця, могло бути або  присвятним, або дарчим написом гетері з ім’ям Афродіта. Автори публікації дійшли висновку, що даний напис не є дарчим, а є присвятним, присвячений  Афродіті, і датується останнім десятиліттям V – першою чвертю  ІV століття до н.е., є не лише оригінальним за сакральною формою й манерою письма, а й свідчить про його належність святилищу Афродіти.

Подано малюнки чорнолакового килика з написом чоловічого імені Мойрон, його фрагменти, склеєний і відреставрований килик, малюнок графіті за В.П.Яйленком, а також фрагменти чорнолакового килика з присвятою Афродіті, денце килика з графіті, склеєний і реставрований килик і малюнок графіті за В.П.Яйленком.

V Номінація

Краща науково­популярна,
публіцистична публікація

 

Бригинец Владимир. Взгляд с четырех сторон // Керамика: стиль и мода. – 2010. – №3. – С.116­121.

Про виставку авторського ексклюзивного фарфору «Взгляд с четырех сторон» у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Названо імена авторів експонатів: Поліна Найт (Іспанія), Борис Данилов (Україна), Сергій Соколов (Росія), Аріс Сегліньш (Латвія). Обґрунтовано назву виставки. Зазначено властивості фарфору (пластичність і шляхетна білизна) й завдання, які вони, на думку автора, можуть вирішити. Відзначено вплив художніх стилів і політичних подій на фарфор у Європі загалом, і в Росії й Україні зокрема.

Відзначено характерні форми, функціональне призначення й композиційні прийоми сучасного фарфору. Проаналізовано види виробів і стильові ознаки у творчості керамістів: Аріс Сегліньш створює фарфорові інтер’єрні композиції; Сергій Соколов декорує посуд графічними сюжетами; Борис Данилов оздоблює тарілки й вази самобутніми сюжетами в техніках надполив’яної й підполив’яної мальовки; Поліна Найт – автор сервізів з витонченою мальовкою. Зроблено висновок про спільні риси художників: любов до матеріалу, бажання творити, шукати, експериментувати, бути зрозумілими для сучасників і майбутніх поколінь, що об’єднали їх, незважаючи на різний вік, професійну підготовку, творчий почерк.

Акцентовано увагу на творчості Бориса Данилова – провідного художника України, опубліковано фото мистця й інтерв’ю з ним, у якому він розповідає про традиції виготовлення  фарфору для імператорів Китаю й Росії; планування даної виставки і її мету; першу фарфорову мануфактуру; фарфор радянської доби; китайський посуд на українському ринку; власну колекцію тарелів із зображенням чоловіка й жінки; інсталяцію «Дороги».

Статтю проілюстровано кольоровими фотографіями ексклюзивного фарфору. Зазначено авторство представлених робіт.

Гавриш Лариса. Способи збуту гончарних виробів майстрами м.Глинськ Роменського Повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ століття // Путивльський краєзнавчий збірник. – Суми: Університетська книга, 2010. – Вип.6. – С.339­344.

На основі аналізу друкованих джерел визначено основні способи збуту глиняних виробів наприкінці ХІХ століття майстрами одного з найбільших гончарних осередків України.

Подано історіографію питання та вказано на його недостатню вивченість.

З’ясовано, що гончарі продавали свій товар оптовим і роздрібним способами. Паралельно подано пояснення термінів, якими користувалися під час торгівлі глиняним посудом: «рядова сотня», «сотня з укладом», «горно», «синій», «червоний», «білий» посуд. Зазначено ціни на посуд під час роздрібного продажу, вартість різних видів «сотні» та «горна». Вказано на обставини, що впливали на зміну цін.

З’ясовано, що наприкінці ХІХ століття набуло поширення таке явище, як скупництво та зазначено його причини.

Окреслено ареал збуту глиняних виробів глинських гончарів, який, порівняно з початком 90­х років, уже до кінця  ХІХ століття помітно звузився, внаслідок ряду об’єктивних і суб’єктивних причин.

Охарактеризовано таку форму збуту, як безгрошовий обмін глиняного посуду на продукти харчування, який переважав у неврожайні роки. Вказано еквівалент при обміні, що залежав від урожаю й виду обмінюваного посуду.

Авторкою зроблено висновок, що в м.Глинськ наприкінці ХІХ століття одночасно побутували оптовий і роздрібний способи збуту гончарних виробів, але оптовий збут посередникам в означений період через малозабезпеченість гончарів транспортом, загострення конкуренції, брак обігових коштів почав переважати над самостійною реалізацією кустарями своєї продукції.

Кушнір Олександра. Рослинні елементи та мотиви в орнаментиці косівських мальованих полив’яних виробів другої половини ХХ століття // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2010. – №4. – С.109­115.

У статті систематизовано й проаналізовано рослинні елементи й мотиви в орнаментиці косівської кераміки другої половини ХХ століття, які були традиційними й для гончарної продукції ХІХ – першої половини ХХ століття.

Найбільш типовими для досліджуваного періоду були такі рослинні елементи й мотиви: «листочки», «смерічка», «квітка», «пуп’янок», «дзвоник», «тюльпан», «ягідки», «грона винограду», «маківка», «вазон», «гілка» тощо. Подано їх зображення.

Ликова Оксана. Колекція гончарних інструментів та пристроїв в Національному музеї­заповіднику українського гончарства в Опішному // Музеї України. – 2010. – №3. – С.11­13.

Про найбільшу в Україні колекцію гончарних інструментів і пристроїв, що зберігається в Національному музеї­заповіднику українського гончарства в Опішному (більше 200 одиниць збереження). Проаналізовано процес виготовлення глиняних виробів, який складається з кількох етапів: видобування глини, підготовки її до роботи, формування виробів, декорування, сушіння, випалювання. Усі етапи супроводжували використанням різних гончарних інструментів і пристроїв. Авторка розподілила їх на п’ять груп: 1) інструменти й пристрої, які використовували під час видобування глини; 2) інструменти й пристрої, які використовували для приготування глини, ангобів, полив тощо; 3) інструменти й пристрої, які використовували для формування глиняних виробів;
4) інструменти й пристрої, які використовували для декорування й оздоблення глиняних виробів; 5) інструменти й пристрої, які використовували для сушіння й випалювання глиняних виробів. Описано гончарські інструменти й пристрої, систематизовано їх за відповідними групами. Окремо виділено пристрої, які використовували під час масового виробництва (в артілях, заводах тощо); також гончарський інструмент («дротик»), який належить до двох груп одночасно, і авторські тавра, що не відносяться до жодної із зазначених груп. Акцентовано увагу на наповненості кожної групи відповідними інструментами. Вказано авторство й гончарні осередки України, представлені відповідними інструментами й пристроями.

Липа Ганна­Оксана. Художня кераміка: живопис, графіка, інсталяція, фотографіка у ретроспективі Львівського інституту банківської справи УБС НБУ. – Львів: Видавництво університету банківської справи НБУ, 2010. – 72 с.

У каталозі подано роботи відомої львівської художниці­керамістки Ганни­Оксани Липи, яка працює з різними матеріалами: фарфоровою, фаянсовою й шамотною масами, глиною. У роботі мисткиня використовує різні авторські техніки. Творчим кредо Ганни­Оксани Липи є поглиблене філософське осмислення буття, заглиблення в нашарування світових культурних архетипів, трансформація семантичних знаків, традиції, символи, міфологія.

Подано інформацію про персональні виставки мисткині (1989–2009); групові виставки (1987–2010); симпозіуми й пленери (1987–2000); премії й нагороди, а також про головні напрями її наукових пошуків. Каталог містить статтю про творчість Ганни­Оксани Липи (2008) та багато ілюстративних матеріалів.

Міщенко Ірина. Кераміка у творчості буковинських художників 1980–2000­х років // Студії мистецтвознавчі. – К.: Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України імені Максима Рильського, 2010. – Число 2. – С.42­49.

Подано мистецтвознавчий аналіз творчості буковинських художників­керамістів, що працювали впродовж 1980–2000 років. За асортиментом виробів зроблено спробу згрупувати мистців за специфікою їх творів. Зокрема, до групи художників, що виготовляють сувеніри, належать К. Гребенщик, В.Прокопенко, Б.Щебрякова, Г. і В.Римарі. До групи монументальної кераміки віднесено вироби П.Грицика, а до скульптури – твори І.Салевича та С.Вірсти.

За ознаками естетики постмодернізму авторка виділила твори П.Грицика. Роботи І.Салевича прикметні поєднанням кераміки з різними матеріалами, зокрема, з деревом і металом. Для скульптурних композицій С.Вірсти притаманне звернення до архетипів і використання мови символів.

Загалом акцентовано увагу на загальній тенденції в середовищі художників­керамістів Буковини: поступовому віддаленні від робіт, що ґрунтуються на літературній основі, у бік до зворушливо­стереотипних сувенірних виробів,
а інколи навіть із ознаками кітчу.

Тарнашинська Людмила. «Філософський камінь» Галини Севрук // Українки в історії: нові сторінки / В.Борисенко, А.Атамашенко, Л.Тарнашинська [та ін.]. – К.: Либідь, 2010. – С.215­223.

Про становлення й основні етапи творчості відомої художниці­керамістки Галини Севрук, чиє «дуже містке й одухотворене мистецтво не дало нашій національній пам’яті зарости чортополохом забуття…».

Авторка прослідкувала творчий шлях мисткині від малярства й графіки до кераміки. Зазначено, що на формування Галини Севрук як особистості й як художника великий вплив мали непрості шістдесяті роки минулого століття з їх знаковими постатями: Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Людмилою Семикіною, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Лесем Танюком. Художниця відмовилася від методу соцреалізму й впевнено торувала власний шлях до осягнення творчих вершин, що надалі стало причиною утисків з боку очільників провладного мистецтва. У 1970­х роках твори Галини Севрук (знову ж таки – врозріз із тогочасною державною ідеологію) знайомили сучасників із фольклорними й міфічними мотивами, відроджуючи прадавні символи наших предків. Її «легенди в глині» увіковічнили образи й символи язичництва, Київської Руси й козацької доби, пропустивши їх через бентежну душу автора­українки. Мисткинею увіковічнено в глині неординарні історичні постаті князя Володимира, княгині Ольги, цілителя Агапіта, Нестора Літописця, доньок Ярослава Мудрого (Анастасії, Анни й Єлизавети), Івана Богуна, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка та ін. Душевним трепетом і тривогою виповнені живописні портрети друзів­шістдесятників – Алли Горської, Івана Світличного, Надії Світличної.

Творчим підсумком 80­річного життєвого шляху Галини Севрук стала виставка її кераміки й живописних творів у Національному заповіднику «Софія Київська» (2009). Її наскрізним мотивом стало головне творче кредо мисткині: «людина є незнищенною у вирі історичних перемог і поразок, її дух – вічно живий і животворний».

Щербань Олена. Використання глиняної макітри жителями Опішного в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття // Берегиня: Всеукраїнський народознавчий квартальник. – 2010. – Число 3. – С.23­28.

Макітра – один із найбільш уживаних видів глиняного посуду українців. У господарстві вони практично незамінні, оскільки мають широку сферу застосування, пов’язані з традиційною кулінарією. Тому гончарі виготовляють і продають їх і дотепер. Наголошено, що, незважаючи на наявність кількох досліджень гончарства Опішного, призначення макітер у побуті місцевих мешканців лишалося маловивченим.

Зазначено, що впродовж останньої третини ХХ – початку ХХІ століття функції макітер звужувалися. Їх основну функцію – слугувати для тримання рідини, сипучих і в’язких продуктів – повністю перебрав на себе зручніший і дешевший металевий та пластиковий посуд. Зі змінами у весільному обряді, вони втратили й обрядову функцію. Нині в Опішному макітри використовують переважно у господарствах людей старшого покоління для замішування тіста (на пироги, хліб і паски) чи розтирання маку, хоча подекуди – й з іншою метою.

Щербань Олена. Глиняний посуд – атрибут весільного обряду Полтавщини (ХІХ–ХХ ст.) // Берегиня: Всеукраїнський народознавчий квартальник. – 2010. – Число 2. – С.16­23.

Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом родинної й календарної обрядовості українців. Без його використання не обходилося жодне традиційне українське весілля, зокрема полтавське. Акцентовано увагу на тому, що глиняними горщиками, макітрами, мисками, кухлями, глечиками, тарілками послуговувалися на всіх етапах весілля. Іноді вони повинні були бути новими або спеціально виготовленими саме для такого обряду. Спеціальним посудом, притаманним лише весільному обряду, був глечик­перепієць. Глиняний посуд виконував символічну, ритуальну роль (його дарували, розбивали), а також використовували під час приготування й подавання страв.

У статті звернено увагу на невивченість асортименту глиняного посуду й способів його застосування під час весільного обряду Полтавщини ХІХ–ХХ століть у працях дослідників весільної обрядовості. 

Подано фрагменти весільних заспівів, у яких згадано глиняний посуд. У післявесільному етапі зафіксовано використання мисок, а також факти розбиття негожого посуду.

На основі польових матеріалів і опрацьованих друкованих джерел зроблено висновок, що в передвесільних приготуваннях особливу роль відігравав глиняний посуд, зокрема макітра.

Подано фото глиняного глечика­перепійця, фрагмент вимішування короваю в глиняній макітрі, фото опішнянської коровайниці Катерини Порскало з її глиняними макітрами.

VІ Номінація

Краща резонансна публікація

 

Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні
Російського етнографічного музею в Санкт­Петербурзі) / Автор­упорядник Олесь Пошивайло, художник Юрко Пошивайло, фотограф Тарас Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – 632 с.: іл. (Видавничий проект «Шедеври українського гончарства»; академічна керамологічна серія «Гончарна спадщина України XVII–XX століть, книга 1).

Публікації про книгу впродовж 2010–2013 років з’явилися в провідних всеукраїнських і регіональних періодичних виданнях. Окремі опішнянські гончарі почали активно використовувати елементи й мотиви орнаментів з альбому для декорування сучасних глиняних мисок.

Видання отримало суспільне визнання як в Україні, так і за її межами. Публічні презентації книги відбулися в Опішному (02.07.2010; Національний музей­заповідник українського гончарства; за участі делегації Російського етнографічного музею, у рамках Міжнародного керамологічного симпозіуму «Гончарство Гуцульщини та Покуття: ідеологічні міфи й історичні реалії»); у Львові (16.09.2010, Львівський палац мистецтв; за програмою XVII Міжнародного «Форуму видавців у Львові»), у Санкт­Петербурзі (01.11.2010; Російський етнографічний музей, Російська Федерація), у Москві (03.11.2010; Національний культурний центр України в Москві, Російська Федерація).

Книга експонувалася на численних престижних національних і міжнародних книжкових виставках, де була відзначена нагородами, у тому числі: Перше місце в номінації«Етнологія//етнографія//фольклор//соціолінгвістика» Всеукраїнского рейтингу «Книжка року–2010» (вересень – грудень 2010); Друге місце в номінації «Арт­книга» Національного конкурсу «Краща книга України» в рамках IV Київського міжнародного книжкового ярмарку (18­21.08.2010); Диплом Державного комітету телебачення та радіомовлення України (18­21.08.2010); Персональна відзнака членів Журі Конкурсу «Краща книга Форуму видавців» XVII Міжнародного «Форуму видавців у Львові» (16­19.09.2010); Гран­прі Конкурсу «Краща книга Полтавщини» в рамках ІХ Межрегіональної виставки­ярмарку «Книжкова осінь на Полтавщині» (20­21.10.2010); Спеціальний диплом ІХ Міжнародного конкурсу країн­учасниць Співдружності Незалежних Держав «Мистецтво книги» в номінації «Гран­прі» (травень 2012).

У грудні 2011 року видання було допущено до участі в конкурсі на здобуття щорічної премії Президента України «Українська книжка року» за підсумками 2010–2011 років. Комітет зі щорічної премії Президента України «Українська книжка року» таємним голосуванням прийняв рішення з пропозицією присудити «Опішнянській мальованій мисці…» премію в номінації «За вагомий внесок у розвиток українознавства». 25.04.2012 року Кабінет Міністрів України на своєму засіданні схвалив проект Указу Президента України «Про присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року», яким передбачалося присудити премію виданню «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття». Проте 2012 року Президентський указ щодо премії 2011 року не було підписано. 2012 року було оголошено новий конкурс за 2011–2012 роки. Комітет зі щорічної премії повторно прийняв рішення про її присудження виданню «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття …» 25.05.2013 року Президент України підписав Указ «Про присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року», яким відзначено видання «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття…».

 

 

 

VІІ Номінація

Краща публікація

документальних матеріалів

 

Міщанин Віктор. Малобудищанське колгоспне гончарство (1930­ті – 1950­ті роки). – Миргород: Миргород, 2010. – 56 с.

На основі документів Державного архіву Полтавської області, Архівного відділу Зіньківської райдержадміністрації, Архіву Управління СБУ в Полтаській області, власних польових розвідок автор уперше в українській керамології відтворив маловідомі й недосліджені досі сторінки з історії колишнього колгоспу імені
ХІ­річчя КНС (імені Жданова), а саме – функціонування колгоспного гончарного виробництва в 30­х – 50­х роках ХХ століття в селі Малі Будища й хуторі Хижняківка  Зіньківського (Опішнянського) району Полтавської (Харківської) області.

Упродовж зазначеного періоду в Хижняківці діяв колгоспний цегельний завод, де виготовляли тонку вогнетривку цеглу, на якій ставили тавро «ХІ р. КНС», а в Малих Будищах – колгоспна гончарня, де виготовляли різноманітний глиняний посуд, як теракотовий, так і полив’яний. Встановлено, що виготовлену продукцію використовували частково для задоволення колгоспних потреб. Окрім цього, її збут відбувався як членам колгоспу (видавали як допомогу, давали в рахунок трудоднів, продавали за готівку), так і стороннім особам (безпосередньо
в колгоспі, на базарах і ярмарках), а також продавали в інші колгоспи.

Встановлено імена жителів Малих Будищ, Глинського, Безруків, Хижняківки, Опішного, які в різні роки були задіяні в гончарному виробництві колгоспу, у тому числі імена гончарів (Хома Жилавець, Тимофій Громовий, Атанас Дацінька, Іван Дацінька, Іван Свищ, Лука Чуприна, Тимофій Піщаленко, Лаврентій Онищенко, Феодосій М’якоступ, Яків Громовий, Онисія Громова, Яків Желізняк). Названо імена керівників малобудищанського колгоспу другої половини 1940­х – 1950­х років; зазначено роль, яку відіграв кожен із них у розвитку колгоспного гончарства.

Встановлено норми виробітку, які існували в цегельному заводі, кількість цегли, виготовленої в різні роки, розцінки, за якими збували цеглу та посуд. Досліджено, що впродовж 1950­х років кілька разів ставилося питання про будівництво
в Глинському цегельно­черепичного заводу з виготовлення червоної цегли й черепиці. Проте ці плани так і не було зреалізовано з різних причин.

Висвітлено репресивні дії керівництва колгоспу щодо гончаря Івана Даціньки за його самовільний перехід на роботу в Опішнянську гончарну артіль «Червоний гончар».

Зроблено висновок, що, з’явившись у період становлення колгоспу, даючи чималі прибутки в колгоспну касу, колгоспне гончарне виробництво зникло зі зміцненням економічного стану малобудищанського господарства.

Подано фото керівників господарства й осіб, безпосередньо причетних в різні роки до колгоспного гончарства.

VІІІ Номінація

Краща публікація з окремими сюжетами
на теми керамології, гончарства,
кераміки в Україні

 

Вакуленко Ліана. Українські Карпати у пізньоримський час (етнокультурні та соціально­економічні процеси). – К.: Інститут археології НАН України, 2010. – 303 с.: 8 табл., 102 рис.

Монографію присвячено етнокультурним і соціально­економічним процесам, що відбувалися в українських Карпатах у пізньоримський час (ІІІ – перша третина V ст.). Розглянуто поховальний обряд, речові комплекси, хронологію, заняття населення культури карпатських курганів, в яких чільне місце займав глиняний посуд – найбільш масові археологічні знахідки під час археологічних розкопок.

Проаналізовано посуд двох видів: переважає виготовлений на гончарному крузі, рідше зустрічається ліплений. Виділено столовий, кухонний і для зберігання припасів посуд. До столового посуду віднесено миски, вази (без вух і з трьома вухами), глеки, кухлі, келихи, чаші, до кухонного – горщики, до тарного – піфосоподібні вироби. Від його призначення залежала й технологія виробництва.

Чисельними є привізні амфори, глеки, чаші. Саме їх, заодно з іншими виробами із заліза, бронзи та скла, авторка використала для хронологічних визначень. Наголошено, що гончарні вироби культури карпатських курганів виявляють найбільшу схожість з посудом черняхівської – Синтана де Муреш культури й культури Поянешть­Вертишкой.

На основі археологічних матеріалів авторка висловила думку про стабільний період (ІІІ – перша третина V ст.) людності, яка витворила культуру карпатських курганів, що, ймовірно, належала германському племені тайфалів. У римський час територія Закарпаття не була відокремлена від подій загальноєвропейської історії; на неї постійно насувалися потужні міграційні хвилі, що змінювали етнічну карту краю.

Гречко Д.С. Населення скіфського часу на Сіверському Дінці. – К.: Видання Інституту археології НАН України, 2010. – 286 с.

У монографії подано характеристику глиняного посуду місцевого виробництва (горщики, миски, корчаги, глечики, кухлі), імпортної кераміки (амфори, миски, канфари, кіліки, лекани, лекіфи), дрібних культових виробів (статуетки, мініатюрні посудинки, «хлібці», моделі зерен тощо); виробів, пов’язаних із ткацтвом (кружала) та бронзоливарництвом (тиглі, ллячки, сопла).

Зазначено схожість більшості посуду із Сіверського Дінця з гончарними комплексами синхронних пам’яток басейнів річок Сула, Псел і Ворскла. Особливу увагу під час характеристики кераміки окремих періодів звернено на чітко датовані матеріали пам’яток, які досліджували великими площами. Окремо проаналізовано глиняний посуд із поховань.

Знахідки місцевої кераміки в курганах нечисленні, що є особливістю поховального обряду сіверськодонецького населення. На відміну від матеріалів поселень, домінуючими групами посуду в курганах є столовий і тарний. Дуже рідко в поховання клали кухонні горщики. Зовсім невідомі миски. Відмінності поховальних комплексів від поселенських свідчать про ритуально зумовлений склад посуду, який використовували в поховальних обрядах.

Генетично сіверськодонецький гончарний комплекс пов’язаний із гончарними традиціями населення правобережно­ворсклинського регіону ранньоскіфського часу. Зміни у виготовленні посуду впродовж скіфської доби відбувалися здебільшого в межах місцевої традиції. Хоча наприкінці V – на початку ІІІ ст. до н.е. у посуді з пам’яток Сіверського Дінця з’являлися інновації – горщики з прямими, різко відігнутими вінцями, які мають найбільш точні аналогії серед пам’яток степової частини Північного Причорномор’я.

Прослідковано хронологічні зміни в декоруванні кухонного посуду.

Тенденції розвитку гончарних традицій, на думку авторки, відображають відносну спорідненість груп населення лісостепової частини Східної Європи скіфської доби та вказують на деякі етнокультурні процеси, що відбувалися в сіверськодонецькому регіоні, особливо, у пізньоскіфський час.

ІХ Номінація

Краща рецензія

Гейко Анатолій, Пошивайло Олесь, Рахно Костянтин. [Мойсеєнко Валентин. Хрест із півмісяцем – вічнії символи: Ілюстрована історія символів України (Науково­пошукове видання). – К.: Оранта, Майстерня книги, 2006. – 128 с.: іл.] // Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – Вип.8. – С.130­135.

Рецензія на книгу, присвячену хрестові й півмісяцеві – одним із найбільш універсальних і загальнолюдських символів. Автор опублікував глиняні вироби доби енеоліту, заліза, античності та сучасності, як правило, запозичаючи їх із різних науково­популярних видань та інших вторинних джерел, добираючи їх без будь­якої системності, атрибутування й аналізу, приписуючи їм спадкоємність і спільну семантику декору, яку хибно тлумачить, взявши до уваги лише одне значення. Це значення він механічно, у відриві від конкретики, екстраполював на всі зображення хрестів і хрестовидних знаків і композицій в етнографічних і археологічних матеріалах. Поставивши гучні завдання, автор використав мінімум наукової літератури. Мало використано археологічних і етнографічних матеріалів, які зберігаються в музеях наукових установ України чи введені до наукового обігу вченими. Частіше подано матеріали приватних колекцій «Платар», Олександра Поліщука, Петра Корпанюка, Івана Вишиванюка, Бориса Мордаревича, які містять предмети сумнівного походження й автентичності. У книзі виявлено безліч помилок щодо атрибуції етнографічної кераміки. Виявлено ненауковість висновків автора про якийсь різновид генної пам’яті, передачу якихось образів та їх тлумачень спадковим чином, надуманість і ненауковість його інсинуацій, які лише відволікають читача від простеження долі символів, недоречність у цьому контексті різноманітних особистих спогадів,  рефлексій, порад і роздумів. Показано, що деякі побіжні висновки автора, які мало стосуються основної теми книги, важко сприймаються на віру. Авторське налаштування на максимальну популярність, епатажний стиль, перенасичений емоційно забарвленими кострубатими фразами, настроюють на несерйозне сприйняття тексту. Автор свідомо уникає критичного аналізу й віддає перевагу інтуїтивним здогадам, копанню в підсвідомому й несвідомому, що важко узгоджується з обраною ним компаративістською темою; при цьому ототожнює хронологічно, культурно й територіально віддалені зображення, у яких вбачаються певні сутнісні спільні риси. Його власні твердження не обґрунтовані та не виглядають правдоподібними, реконструкції будуються на наведених окремих, одиничних артефактах. Джерельною базою книги є, переважно науково­популярні видання. Сучасною археологічною наукою зібрано колосальні емпіричні матеріали, але про осмислення широкого спектру археологічних даних, про складання таблиць символів і простеження їх еволюції не йдеться. Мав би бути також глибший аналіз космології й міфології, стародавніх писемних знаків і протописемних (піктографічних) систем, лексико­семасіологічних універсалій, які претендують на денотацію досліджуваних символів. Зігноровані наявні в українській культурології й археології напрацювання щодо символіки. Констатується, що книга не має єдиного цілісного послідовного висновку, де було б подано чіткі відповіді на поставлені запитання. Фактажу для цього явно недостатньо. Прагнення автора бути максимально сучасним, адекватним і політично коректним вплинуло на дослідження акцентованої ним культово­символічної проблеми, а методологічна невизначеність заплутує читачів. За висновком авторів рецензії, проглядається також екопацифістський і глобалістичний пафос пошуків спільного культово­символічного, сакрального витоку людства, позбавлений традиціоналістичного підґрунтя, який був би більш доречним у якійсь теософській брошурі, аніж у дослідженні з символістики.

Коваленко Оксана, Метка Людмила, Пошивайло Світлана, Рахно Костянтин, Щербань Анатолій. [Малина Валерій. Народне мистецтво Півдня України. – Кінець ХІХ – початок ХХ ст.: На матеріалах Миколаївської, Одеської, Херсонської областей. – Миколаїв: Художній крам, 2006. – 448 с.] // Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – Вип.8. – С.166­177.

Колективна ґрунтовна рецензія керамологів на підрозділ «Керамічний комплекс» розділу «Народне мистецтво і декор народного житла» в монографії Валерія Малини, присвяченої народному мистецтву Півдня України кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зазначено її нефаховість і заангажованість, наявність значної кількості неточностей, помилок, недоведених і абсурдних тверджень, які розмивають і спотворюють уявлення про історію гончарства, особливості форм, декору й технології виготовлення глиняних виробів Південної України. Їх регіональні,  хронологічні, етнічні особливості, питання міжнаціональних взаємовпливів, взаємозв’язків, ізоляцій тощо не з’ясовано. Одночасно нагромаджено хибні висновки, помилкові атрибуції, неаргументовані вигадки. Автор фактично зігнорував усі попередні публікації керамологів, етнографів і музейників про гончарство досліджуваної території. Встановлено, що за допомогою відвертої фальсифікації етнографічних даних Валерій Малина вирішив витворити своєрідний образ Півдня України як окремого поліетнічного й багатокультурного регіону, де співіснують у дуже специфічному симбіозі, доповнюючи один одного, представники різних народів. Усі вони буцімто мають власні самобутні ремісничі й мистецькі традиції, однаково розвинені, добре збережені й рівноцінні. Деякі, особливо обдаровані, навіть виступають у ролі культуртрегерів щодо інших. Цими іншими, яким судилась одвічна роль реципієнтів, у більшості випадків виступають українці. Реальний стан взаємин українського населення з пізніми емігрантськими анклавами й ступінь збереженості культури останніх при цьому значення не мають. Методика проста – досягнення українських ремісників рівномірно поділяються на всіх сусідів і приписуються їм. Саме так автору вдалося виявити в Миколаївській області гончарів­росіян і навіть гончарів­бессарабських болгар, до виробів яких було зараховано привізний глиняний посуд із осередків Лівобережної України. Показано, що, не розуміючи специфіки народного мистецтва, слабко орієнтуючись у технології й інших особливостях, автор вигадав або перекрутив терміни, описуючи гончарне виробництво й гончарні вироби.

Пошивайло Олесь. [Кубицька Наталя. Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ–ХХ століть (Історія, типологія, художні особливості)] // Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – Вип.8. – С.204­218.

Рецензія на автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства «Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ – ХХ століть (Історія, типологія, художні особливості)» (2006).

Рецензент зазначив, що праця дослідниці постала першим в Україні ґрунтовним узагальнюючим дослідженням двох гончарних осередків Українського Полісся. Досі в арсеналі здобутків української керамології були тільки праці оглядового характеру, в яких лише в загальних рисах було окреслено закономірності розвитку промислу в цьому історико­етнографічному районі. Опрацювання авторкою літератури й архівних джерел, музейних колекцій, польові обстеження впродовж 2000–2005 років дозволили виявити, зафіксувати, опрацювати й систематизувати значний масив етнографічної й мистецтвознавчої інформації. Це також перше в Україні дисертаційне дослідження, присвячене гончарним осередкам, гончарі яких виготовляли головним чином простий глиняний посуд. Досі вчені більше цікавилися мальованою керамікою, яка на Поліссі не набула поширення.

Відзначаючи достоїнства дослідницької праці, рецензент звернув увагу й на окремі висловлювання у авторефераті, які вважав помилковими. Насамперед, не зрозуміло, чому темою дослідження стали два різнохарактерні гончарні осередки, віддалені один від одного на півсотні кілометрів: Кульчин, для якого характерне виготовлення мальованих, полив’яних глиняних виробів, і Рокита – осередок з домінуванням димленого, лискованого посуду. Нарешті, чому не Кульчин чи Рокита окремо? чи не всі гончарні осередки Волинського Полісся?

У авторефераті навіть не зазначено адміністративних координат досліджуваних осередків (сільська рада, район, область), окрім згадки про «регіон Волинського Полісся». Тим часом у Волинській області є два села під назвою Кульчин:
у Ківерцівському та Турійському районах. Про який же з цих двох населених пунктів йде мова в дослідженні? Так само села Рокита є у Волинській і Полтавській областях: то ж про яке з них йдеться?

Дослідниця не бачить різниці між історико­етнографічною областю (регіоном),  адміністративною областю й природно­географічним районом. Тому в дослідженні фігурує калейдоскоп немовби взаємозамінних географічних назв, які насправді різняться за змістовим наповненням.

Авторка не вбачає різниці й у поняттях «історико­культурні особливості», «історико­етнографічні особливості», які, в її інтерпретації, постають тотожними. Тому в меті дисертації задекларовано «виявлення історико­культурних… особливостей гончарства», а у висновках стверджується, немовби «у дисертації висвітлено історико­етнографічні особливості… гончарства». Насправді ж, з’ясування історико­етнографічних особливостей гончарних осередків не передбачає мистецтвознавчий характер дисертаційного дослідження, як і не випливає зі сформульованих дослідницею основних завдань дисертації.

Задекларованими темою, метою, об’єктом і предметом дослідження є гончарство двох із багатьох осередків кінця ХІХ – ХХ століття. З огляду на це, аномальною й невідповідною переліченим заявам постає частина другого розділу дисертації «Основні етапи становлення і розвитку гончарства Кульчина та Рокити», в якому загалом мовиться про розвиток гончарства на території Волинського Полісся від доби неоліту до ХХ століття, про особливості глиняних виробів «на всій території Волинського Полісся», а не лише на території досліджуваних гончарних осередків. При цьому зроблено вигаданий висновок, немовби «широкий спектр форм (від масивних гостродонних горщикоподібних до вишуканих кулястих та яйцеподібних плоскодонних посудин), техніки декорування (витискування, малювання, лощення) і композиційні елементи (лінії, мотиви сітки, сосонки, зиґзаґу, хрестоподібні графеми), властиві кожній археологічній культурі, знайшли втілення у гончарстві Кульчина і Рокити наступних періодів». Хотілося б побачити в збереженій гончарній спадщині двох гончарних осередків кінця ХІХ – ХХ століття хоча б гостродонні посудини!

Тим часом про реальні витоки гончарства Кульчина й Рокити, причини розвитку промислу саме в цих селах у авторефераті нічого не сказано. Не згадано навіть, коли з’явилися перші літературні згадки про тамтешніх гончарів. З автореферату також неможливо зрозуміти, скільки гончарів було в осередку впродовж досліджуваного періоду, як і чому змінювалася динаміка чисельності майстрів.

Неможливо погодитися і з тезою Наталі Кубицької, немовби для мистецтвознавчого вивчення гончарства Кульчина й Рокити була потреба «залучення фактологічного матеріалу з суміжних наук», зокрема з археології та фольклористики,
з яких дослідниця не є фахівцем, і які ніскільки не допомагають розкриттю мистецтвознавчої теми дисертаційного дослідження.

Авторка веде мову й про «спроби створення артільних підприємств» упродовж 1970–1990­х років, проте жодної гончарної артілі в ці роки у Волинській області, й загалом в Україні, не було створено.

Виникло чимало запитань й у зв’язку з визначенням типології глиняних виробів Кульчина й Рокити. У праці звичними є хронологічні протиріччя. У тексті автореферату трапляються формулювання, зміст яких дуже важко зрозуміти («поліські гончарі відтворили усе найхарактерніше з минулих історичних періодів»; «кераміка з прикордонних південних районів»; «художні особливості кераміки Кульчина та Рокити.., що виявляються у технологічних традиціях…»; «відмінності гончарного циклу в Кульчині та Рокиті, які формують виріб як мистецьку цілісність»; «придатність глини до зміни форми обумовлює використання традиційних на Поліссі технік декорування – ритування, штампових відтисків, пальцевих і паличкових вдавлень»; «аналіз художньо­технологічних можливостей матеріалу»; «з часів неоліту динамічний розвиток давньої кераміки України»; «забезпечення почесного місця народному гончарству в духовній культурі українського народу» зусиллями держави. Усі ці наукоподібні комбінації слів постають наслідком загального журналістського стилю викладу матеріалів дисертації.

Рецензенту видається значним перебільшенням твердження дослідниці, немовби гончарство Волинського Полісся, «завдяки яскравим регіональним ознакам є видатним явищем у декоративному мистецтві України». Насправді воно постає цікавим, але не видатним. Неможливо погодитися з авторкою, немовби горщик і глечик є «начинням закритого типу». Сумнівною є й теза, немовби «специфіка гончарства Кульчина і Рокити полягає у використанні фізико­хімічних, пластичних і декоративних властивостей глин». Очевидячки, це прикметно для всіх гончарних осередків, а тому за переліченими ознаками специфіка досліджуваних пунктів ніскільки не виявляється.

Авторка вбачає перспективи розвитку гончарства Волинського Полісся в творчості молодого покоління сучасних самодіяльних керамістів (В.Кусик, В.Ленартович, І.Панков, Є.Боярчук). При цьому жодним словом не згадала, який же з досліджуваних гончарних осередків вони представляють, чи пов’язані династійно з тамтешнім гончарством, чи є їхня самодіяльна творчість безпосереднім продовженням гончарних традицій Кульчина і Рокити. Натомість, голослівно ствердила, немовби їхній доробок постає одним із шляхів розвитку гончарства Волинського Полісся в сучасних умовах, і що він прикметний «сплавом народних традицій і професійної майстерності керамістів», що вони немовби працюють «у руслі традицій». Насправді ж, на переконання рецензента, луцькі гончарі не є продовжувачами традицій поліської кераміки, і не «надають народним поліським творам новітнього звучання», відверто декларують себе як послідовники гаварецької традиції димленої кераміки. Отже, вивчення творчості новітніх гончарів Волинської області, які не мають відношення до досліджуваних осередків гончарства, виходить за межі теми дисертації.

Так і не дав автореферат відповіді на сакраментальне запитання: чи збережеться традиційне гончарство Волинського Полісся в його давніх центрах? Чи можливо відродити згаслі гончарні осередки? Тим часом наукове вивчення перспектив розвитку досліджуваних гончарних осередків дисертантка підмінила загальними фразами про «відновлення гончарного ремесла на Волині та Волинському Поліссі», про доречність «продовжити дослідження мистецької спадщини гончарів, забезпечити передачу мистецького досвіду молодшому поколінню, запровадити сучасні методи підприємництва в галузі гончарного промислу тощо». Вона патетично стверджує, немовби дисертація сприятиме «практичному відродженню народного промислу», хоча історичний досвід виявляє неможливість відродження згаслих гончарних осередків за допомогою написання дисертаційних робіт.

Пошивайло Світлана. Про керамологічні терміни в довідковій літературі початку ХХІ століття // Культура слова. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – Вип.72.– С.117­121.

У рецензії порушено питання правильного використання керамологічної термінології, зокрема професійної лексики гончарів у довідковій літературі. 

Серед рецензованих праць – словник­довідник художника­дизайнера Анатолія Пасічного «Образотворче мистецтво» [Пасічний А.М. Образотворче мистецтво: Словник­довідник. – Тернопіль: Навчальна книга–Богдан, 2003. – 216 с.]; розширене й доповнене видання цього ж словника [Образотворче мистецтво: Енциклопедичний словник­довідник / Упорядник Анатолій Пасічний. – К.: Факт, 2007. – 680 с.; іл. ]; словник­довідник «Україна в словах», укладений працівниками лабораторії народознавчої лексики Волинського університету. Згадано також словник «Декоративно­ужиткове мистецтво» (2000, Львів) та «Російсько­український словник художніх термінів» (Київ), укладений Леонідом Шкарубою та Любов’ю Спанатій (2004, Київ).

Акцентовано увагу на помилках, допущених у словникових статтях на гончарську тематику. Подано кілька порад щодо правильності трактування гончарських термінів, наголошено на важливості й необхідності фахових рецензій спеціалістами з певної галузі, оскільки будь­яке видання за наявності помилок втрачає свою науковість.

Рахно Костянтин. [Рейд від Кульчина до Рокити, або мистецтвознавча партизанщина на Поліссі] // Бібліографія українського гончарства. 2006: Національний науковий щорічник / За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – Вип.8. – С.225­229.

Рецензія на мистецтвознавчу дисертацію волинського керамолога Наталі Кубицької «Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ–ХХ століть (Історія, типологія, художні особливості)» (2006). Дослідниця користується різноманітними сумнівними, з точки зору етнографічного районування, термінами, зокрема, замість «Волинського Полісся» й «Рівненського Полісся» мова має йти про Західне Полісся, замість «Житомирського Полісся» – про Середнє. Тернопільщина не входить до складу так званого Малого Полісся. Незрозуміло також, про яку «Київщину» йдеться і що мається на увазі під Білоруським Поліссям, яке в практиці білоруських колег поділяється на Західне й Східне. Вказано, що методично більш правильно було б спиратися на напрацювання фольклористів і етнографів, інакше слід було б окремо зробити застереження й обґрунтувати власну точку зору. Етнографічні й політико­географічні поняття, якими вона оперує, – незіставні. Зрозуміло, що при згадці про Білорусь чи Польщу має йтися про конкретні етнографічні райони. Проте питання міжрегіональних і міжетнічних культурних зв’язків, узагалі, залишилося до кінця нез’ясованим. Рецензія показала, що авторка дистанціюється від Лівобережної України, обмеживши коло паралелей Правобережжям, не згадуючи навіть Східне Полісся, порівняльний аналіз виробів із якого був би очікуваним. Щодо згадуваних територій авторка вживає вислови «терени», «території», «регіони», хоча в науці загальноприйнятим і усталеним є термін «район». Сором’язливо оминається, очевидно, як малоприємний для вузьколокального патріотизму факт проведення багаторічних Поліських експедицій Інститутом слов’янознавства та балканістики Академії наук СССР (нині – Інститут слов’янознавства Російської академії наук) під керівництвом російського етнолінгвіста, академіка Микити Толстого. Так само поза увагою залишилася й багаторічна діяльність Полісько­Волинського народознавчого центру Інституту народознавства НАН України та Інституту  культурної антропології, очолюваних доктором філологічних наук Віктором Давидюком. Не згадано фольклорно­етнографічні експедиції до Західного Полісся етнографа й письменника Василя Скуратівського. Отже, наявний ореол мовчання довкола плідної діяльності попередників і сучасників, які чимало зробили для дослідження західнополіського гончарного ремесла. Зауважено, що дані моменти є діагностичними для з’ясування відмінностей між мистецтвознавчим і керамолого­етнологічним підходами до студіювання гончарства. Зроблено висновок про поверховість дослідницької методики мистецтвознавців.

Щербань Олена. [Воробйова І.А. Чарівний світ народного мистецтва: Опішнянський розпис: комплект наочних посібників для дошкільних закладів та початкової школи. – Харків: ПП «АНГРОПЛЮС», 2007. – 11 с.] // Постметодика. – 2010. – №2. – С.61­62.

Проаналізовано альбом «Чарівний світ народного мистецтва. Опішнянський розпис» Ірини Воробйової, що побачив світ 2007 року в харківському видавництві «Ранок». Він є частиною серії під назвою «Демонстраційний матеріал з образотворчого мистецтва», до якого входять: «Чарівний світ народного мистецтва. Петриківський розпис»; «Чарівний світ народного мистецтва. Косівський розпис» та робочі зошити до кожного з них.

Відзначено ідею, ентузіазм автора видання, яка самотужки виконала малюнки до нього. Зауважено про необхідність заохочення вчителів публікувати свої методичні напрацювання, але з ретельною їх перевіркою.

Не применшуючи значення альбому, але з метою недопущення подібних помилок у майбутніх подібних виданнях, висловлено зауваження рецензента щодо назви й змісту, форми подачі матеріалу, змісту методичних рекомендацій. Висловлено думку, що альбом потребує фахової кореляції й негайного перевидання.

Х Номінація

«КерамҐАНДЖ­2009»
(публікації з нікчемними керамологічними сюжетами)

 

Рубан­Головчук З.М. На межі кераміки та живопису: синтез виражальних засобів // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2010. – №5. – С.83­88.

Щороку з’являються безліч статей мистецтвознавчого характеру. Окремі з них присвячено розвитку кераміки та її місцю в культурно­мистецькому просторі України й світу. Привертають увагу публікації, які порушують проблеми історичного становлення академічної художньої кераміки нашої країни, адже на даний час немає жодного узагальнюючого наукового видання, в якому б висвітлювалася історія розвитку українського гончарства загалом, і академічної кераміки зокрема. Тож поява поодиноких статей, присвячених дослідженню кераміки й формуванню художньо­стилістичних напрямів у період «радянізації» мистецтва ХХ століття, викликає значне зацікавлення. Однією з них є стаття Зоряни Рубан­Головчук, асистента кафедри «Дизайн» Луцького національного технічного університету, «На межі кераміки та живопису: синтез виражальних засобів». Вона побачила світ у фаховому виданні, внесеному до переліку ВАК (ДАК), а отже, передбачає високі критерії відбору. Натомість, уже другий рік поспіль статті керамологічної тематики у «Віснику Харківської державної академії дизайну і мистецтв», потрапляють у поле зору науковців Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України як публікації з нікчемними керамологічними сюжетами.

Увагу привернула спочатку назва, потім анотація (ліпше назвати це ліричним вступом до теми). Спираючись на заявлену структуру дослідження, читач мав би дізнатися про «синтез виражальних засобів», «живописні течії» і т.д. Натомість, поринає в несистематизований вир складнопідрядних і складносурядних речень, пересипаних ліричними відступами, що не стосуються ані теми дослідження, ані мистецтвознавства загалом.

Нонсенси починаються вже з постановки проблеми: авторка не акцентує увагу на темі статті, а підміняє зміст абстрактними словесними зворотами.

У тексті відсутній аналіз публікацій за темою. Авторка в кращих традиціях «радянської публіцистики» описала доробок 70­х – 80­х років ХХ століття.

Мету роботи чітко сформульовано, чого не скажеш про результати дослідження.

Історія мистецтва України 60­х – 80­х років ХХ століття стала своєрідним відображенням політичних подій свого часу. Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Тоталітарна система намагалася диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. На жаль, у публікації не висвітлено причин появи нових тенденцій в академічній кераміці, не проаналізовано наслідки синтезу двох видів мистецтва, що свідчить про недостатню обізнаність автора з даного питання.

Після прочитання тези про те, що «глина по­новому відкрилася художникам як дивовижно пластичний і живописний матеріал» в «період радянського мистецтва» 1970­х років, постає запитання: у чому ж виявляється синтез виражальних засобів? які саме виражальні засоби стали основними і чому? які нові техніки виникли і хто є їх авторами? Проте всі вони в статті лишилися без відповіді.

Авторка зовсім не послуговується сучасними дослідженнями мистецтва України ХХ століття. Зазначено літературу, датовану 1969–2002 роками. Навіть список використаних джерел вимагає перегляду й систематизації: згадано 10 джерел, а в тексті є лише 2 посилання.

Рубцов В.О., Гребєнщикова Л.М. Технології гончарних виробів та сліди поліетнічності в черняхівських старожитностях Лівобережжя України // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2010. – №4. – С.154­156.

Стаття є спільною працею В.О.Рубцова та Л.М.Гребєнщикової – старших викладачів Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Це не перша робота В.О.Рубцова, присвячена технології гончарства населення Лівобережної України, зокрема Слобожанщини. Дані «дослідження» ведуться в рамках наукової теми Кафедри українського декоративно­прикладного мистецтва та графіки згаданого педуніверситету.

Стаття має чимало недоліків, на які варто звернути увагу. Питання, заявлені в назві теми, залишилися нерозкритими. Автори не простежили художні особливості «слобожанської кераміки періоду черняхівської культури». Тим більше, у ІІІ – перших десятиріччях V століття (час існування черняхівської культури) такого регіону, як Слобожанщина, не існувало. Також В.О.Рубцов та Л.М.Гребєнщикова не «проаналізували технології виготовлення гончарних виробів у добу черняхівської культури» і не «виявили їх впливи на подальше формування цього виду декоративно­прикладного мистецтва на Слобожанщині», як це самі стверджують.

Заявленого в меті роботи вивчення особливостей черняхівської кераміки й «регіональної специфіки як складової частини історично зумовленої специфіки як складової частини історично зумовленої художньої системи та мистецького феномену українського декоративно­прикладного мистецтва» також не зроблено.

Лише 7 невеликих абзаців роботи присвячено технології гончарства черняхівських племен, із них 4, а також і висновки, взято з дослідження відомого керамолога  Анатолія Гейка, яке стосується кераміки скіфської доби Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Ця робота ніякого відношення до гончарства черняхівської культури немає. Окрім того, В.О.Рубцов та Л.М.Гребєнщикова ці дослідження використали без відповідних посилань. Отже, маємо справу з відвертим плагіатом, який зустрічається в інших трьох попередніх роботах В.О.Рубцова, присвячених стародавньому гончарству доби зрубної культури й раннього заліза.

Гончарство, й глиняні вироби зокрема, черняхівської культури досить добре вивчені українськими вченими, у тому числі й харківськими науковцями, але В.О.Рубцов і Л.М.Гребєнщикова не використовують їх у роботі над своїми статтями.

Важко уявити, що такі спотворені, фальсифіковані матеріали про гончарство черняхівської культури залучаються авторами, «до практичної частини з курсів «Гончарство», «Технологія ремесел» та «Методичні основи творчої кераміки» на кафедрі «УДПМ та графіки» ХНПУ імені Григорія Сковороди» і, очевидно, викладаються згаданими викладачами. Адже подібні статті поширюють тільки дилетантство, плагіат, фальсифікацію, невігластво в українських гуманітарних науках, дискредитують їх.

2012 року статтю В.О.Рубцова «Технологія та особливості виготовлення гончарних виробів у добу зрубної культури епохи палеоліту населенням Лівобережної України» вже було відзначено першим місцем у номінації «КерамҐандж» VІ Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні
(за публікаціями 2009 року).